Із чортом повівся

«Ти Микола, я Микола – оба ми Миколи
Тебе вбили біля церкви, мене – біля школи

Тебе вбили біля церкви, бо ти не молився
А мене – тому, що я із чортом водився

Тебе вбили, бо ти спав у труні із дуба
А мене – тому що я покохав сукуба»

Zwyntar – Микола

Сидіти на холодній землі було кепською ідеєю. Мокрий ґрунт перетворився у болото, вимащуючи новенькі блискучі черевики, на які матуся старанно відкладала гроші весь рік. Та хоча, яка вже різниця, мертвим взуття не потрібно, але черевиків таки шкода.

Хлопець, похнюпившись, опустив голову, витираючи рукавом сорочки носки взуття. Болото розмазується ще сильніше.

Маленькі засмучені краплинки дощу падають собі з неба, скоюючи чергове самогубство. Мабуть, знову нещасливе кохання. Ті хмари справжні покидьки.

Декілька краплинок падає на кінчик гострого носа, сповзаючи хлопцеві на вкриті веснянками щоки, інші потрапляють у завісу рудих кучерів, знаходячи там вічний спокій.

«Спіть солодко.»

— Ти Микола, я Микола, оба ми – Миколи. Тебе вбили біля церкви, мене – біля школи, — вогняні кучері здригаються від дзвінкого хлопчачого сміху, доки хлопець радісно переспівує відому у селі коломийку.

— Тобі подобається, як я співаю, Миколе? — широко усміхається, звертаючись до купки кісточок. Вона ж відповідає йому холодним мовчанням.

— Не любиш балакати, так? — хлопець всідається ближче, штрикаючи патичком в дірки між людськими ребрами, — А я люблю. Люблю багато-багато говорити. Давай я розкажу тобі про себе, а тоді ти мені про себе і ми станемо найкращими друзями.

На вулиці починає холоднішати, та ніхто з них не поспішає додому. Обидва хлопчаки сидять собі по-під старою березою, що господарськи розкидала свої масивні гілки, й базікають. Один Микола збирає свої вкриті пилом кісточки, немов дерев’яний дитячий конструктор, що врешті має скластись у механічного чоловічка. Встромлює гострі коліна у землю та складає долоні перед Богом.

— І який зиск тобі молитись, коли вже помер? — інший Микола здивовано втуплюється у скелет, який нічого не відповідає, тож нарешті дає йому спокій.

— Тебе вбили біля церкви, бо ти не молився. А мене — тому, що я із чортом водився, — слова ліниво злітають з язика, продовжуючи переробляти веселий текст у історію життів двох Микол.

Дощ тим часом клопітливо змиває сліди чужих хлоп’ячих мешт з одягу та обличчя, вимиває залишки бруду й крові у волоссі й приємними ліками лягає на усі ранки хлопчини. То був тяжкий день.

Йому не шкода, він зовсім ні про, що не жалкує. Ні про кривду, яку йому завдали люди, ні про записки, що літали над головою та приземлялись на пописану парту, ні про сліди чужих пальців на своїй шиї.

Хіба Микола винен, що люди не полюбляють чортів? Хіба винен він, що мама йому наказувала не водитись з нечистю, а він не слухав її, дурив? Хіба то такий вже тяжкий гріх, сплутатись з бісом?

Думки хаотичним вихорем кружляють довкола образу слов’янського чорта у його рудій голові. Таким він його запам’ятав.

«Хочу знову помацати твої величезні роги. Хочу вхопити руками довжелезний хвіст та перерахувати пальцями усі шипи. Хочу притулитись до твоїх вуст своїми і довго кохатись, аж доки не пролунає глухе «тук-тук» у двері моєї кімнати.»

Микола засмучено сповзає вздовж ґрат поламаної брами, підіймаючи погляд у небо. Той нахабний біс сьогодні так і не з’явився.

Його вбили за те, що він повівся із чортом. Дусили міцними пальцям шию за те, що зліг із чортякою в ліжку. Його сипали прокльонами, плювали в лице, принижували та били носаками чобіт під ребра. Його роздягли до гола, а потім повісили на гілці вишні у шкільному подвір’ї. А він ж лише потрапив у пастку темних чар, що йдуть проти Біблії. Піймав дику звіряку за хвоста й міцно вчепився, мов той кліщ, виштовхуючи ангелів з серця. Він тільки хотів бути поруч, хотів шматувати нігтями брудний диван й дертись у його обійми. Хотів відчути, як то, коли до багряної крові довжелезні пазурі чіпляються у хлоп’ячі стегна. Його єдиною захцянкою було кричати й скулити, а тоді зійти з глузду та кохатись до самого світанку, а ж доки промені сонця не проженуть темне створіння.

— Тебе вбили, бо ти спав у труні із дуба, а мене –  тому що я покохав сукуба, — підіймає тремтячі пальці, притискаючись до них губами, аж так, що вони починають синіти.

—  Як думаєш, він до мене ще прийде?

Одного Миколу смерть виправила, а через іншого гірко зітхнула й сама захотіла повіситься.