Ідилія Мародерів

Перший день осені. Ще не холодно, по відчуттям так ще й і досі літо. Легкий вітерець пестить коси і шепоче про те, що його чекає відповідальний рік. Скоро повноліття, останній курс, остання поїздка до Гоґвортсу. Якщо ще хоч на мить заглибитися в свої думки, то можна в них потонути і тоді ніяке ясне сонце за вікном не врятує ситуації.

Що ж, валіза вже запакована, через годину він вирушить на вокзал, аби в останнє з друзями поїхати до школи.

Хлопець хвилювався, сильно. Та що ж вже зробиш. Він тримав в голові образи друзів і мислив над тим, як же вони змінилися за літо, особливо Блек, він обіцяв почати відрошувати волосся, цікаво, що там у нього.

Коли, нарешті, наступив час, коли треба було вже покинути рідну домівку, Ремус взяв свою валізу та сумку і навіть не попрощавшись, вийшов з дому.

Вітер теплий, досі літній, сонце привітне, трава ще зелена. На юнака вже чекає автобус до Лондона.

Зайшовши в середину, та присівши біля вікна, він поклав свої речі на сусіднє місце та дістав навушники. Маґлівська річ, але така класна. В плеєрі грав улюблений альбом Queen.”Can anybody find me somebody to lovе” тільки і було в голові. Його очі пильно спостерігали за зміною горизонту за вікном.

Думки летіли десь за небокрай, вище хмар, десь між зорями, одну з яких звати Сіріус. Хех, так, варто зізнатися, він і справді зірка, не дарма ж так назвали. Навколо нього завжди кружляли чарівні панянки, він був королем вечірок, цінувачем гарної музики, пречудовим співцем, мав розкішне чорне, як смола волосся, чіткі риси обличчя, знатну фамілію, багато грошей, а ще був любовним інтересом Люпина ще з курсу так четвертого. Як же вдало вийшло приховати таку дрібничку, чи може хлопці були надто сліпими. Не відомо. Щоразу на нудних уроках, коли конспект навіть не був потрібен аби переповідати все почуте, то він просто переводив очі на свого ліпшого друга і милувався ним,той же в свою чергу був надто зайнятий перемовинами з капітаном команди грифіндору, який вирішував з якою фразою сьогодні варто підійти до Лілі, аби вона не проігнорувала його. За такими яскравими спогадами минули ті пів години, за які хлопець вже був в Лондоні, лишилося дійти до вокзалу і там діло за малим— перейти на станцію і сісти в потяг.

Під музику життя здавалося простішим, так наче в цьому світі більше нікого немає, ти сам зараз крокуєш серед вулиці, саме на тебе спрямоване все сонячне проміння, саме тобі сьогодні посміхнеться вдача не червоніти поруч з другом… Мабуть, з останнім це вже занадто.

Він ледь не перечепився через камінь і втримавши баланс, пішов далі. Якби його почуття були б піснею, то це б точно була пісня “Somebody to love”. Саме під цю пісню і гудок потяга він побачив до болі знайомі силуети. Джеймс та Сіріус вже з ентузіазмом махали йому та бігли на зустріч. Хлопці ледь не повалили друга з ніг, настільки сильно зраділи. Пітер теж був з ними, але не наважився долучитися до гурту аби дружно запечатати Ремуса на цій станції прямо в підлогу. Всі четверо почали реготати. Потім Петігрю допоміг колегам піднятися і вони, взявши свої речі, почали заходити до потягу. Вже у вагоні почалися їхні розмови, на диво, до цього моменту всі мовчали.

— Як літо, Муні?— поцікавився Гультяй. Він посміхався так щиро і так ніжно дивився в очі, що хотілося прям тут вивалити йому на голову признання. Але він так не поступить. Ремус посміхнувся у відповідь і намагаючись бути максимально розслабленим відповів:

— Та нічого особливого, три перетворення на вовка без вас. Так самотньо було на місяць вити, ви б тільки знали. Але нічого страшного, до цього варто звикнути, все ж останній рік, ми разом тепер будемо не завжди.— посмішки трохи потьмяніли на їхніх обличчях, хлопець вже шкодував, що бовтнув це і вже був відкрив рота аби додати щось, як тут почулося:

— А я з дому пішов.

Всі притихли ще більше. Очі стали по п’ять копійок, якщо не по гривні. Шок, розпач, недовіра, якась рештка надії, що це все жарт. Але ні. Видно, що ні. Це була правда чистої води. Сіріус Оріон Блек третій, старший син, противник волі знатної сім’ї, втік з дому. В один момент забрав свої речі і пішов, не сказавши нікому ані слова.

— І як давно?— накінець то промовив слово Поттер.

— Близько тижня тому. Кузина Андромеда мене любо прийняла на ці сім днів. Я у неї в боргу до кінця життя буду,— радувало, що в нього є така розуміюча хороша кузина. Радувало, що він не весь тиждень жив на вулиці. — А у вас, що нового, хлопці? Чи тільки ми з Муні будемо розповідати про своє бентежне житіє. Давай-но Сохатий, розказуй, як у нашого великого і сміливого Поттера пройшли канікули?— це уміння Сіріуса завжди плавно переводити розмови, змінюючи повністю настрій і обстановку, дивували Люпина.

— Та канікули, як канікули, тренувався ціле літо, аби мати гарну форму, вигадував тактику завоювання серця Еванс,— у чомусь вони з Ремусом схожими були,— ну і звісно сумував за моїми братами не по крові!— голосно вигукнув він, аби підкреслити саме це.

— Так, так, ми зрозуміли, що ти конче сумував за нами, такими найкращими в цілому всесвіті друзями, такими унікальними, неймовірними, богоподібно красивими..

— Так, Гультяю, я зрозумів, що твоєму коханню до себе немає жодних меж, — брюнет на нього поглянув як на ворога народу.— Не дивися так на мене, а то дзеркала в кімнаті всі заберу аби ти не зміг милуватися собою. Ось тобі садизм від старости.

— Ох, ти занадто жорстокий,— саркастично промовив Люпин.

— Бачиш! Навіть мій Муні, згоден, що ти не маєш вже нічого людського в собі!

Він назвав його своїм. Наче дрібничка, але вона змушувала серце битися швидше, а посмішку лізти вище. І от він вже не похмурий друг за книгою, а закоханий ідіот, який спостерігає перепалку друзів. Пітер в цей момент просто гриз крекери, дивлячись на всю цю картину. Одним словом— ідилія. Але краще так— ідилія мародерів.