Ів з Дрездену

Ів Герман народився і виховувався бабусею у Дрездені. Цей, на перший погляд, незначний факт сильно позначився на менталітеті чоловіка: оточений вишуканою красою Фрауенкірхе, Кройцькірхе, бароковою величчю Цвінгера та природною пишністю Дрезденської долини Ів набув тонкого естетичного смаку.

На уроках малювання в художній школі він блищав талантом до живопису та чудовою візуальною пам’яттю. Все їх із бабусею житло було гордо прикрашене художніми шедеврами хлопчика. Бабуся пишалася малюком. А потім малюк зламав руку, і пензликів для малювання довелося позбутися.

Але відлуння художності в ньому залишилося і до цього дня — Ів чудово поєднував кольори в одязі, чим привертав увагу перехожих дам та колег на роботі. Будучи шкільним учителем найогиднішого для учнів предмета — математики, чоловікові вдавалося поєднувати у викладанні легкість та гумор.

Він любив дітей, любив свою роботу і був людиною, загалом, щасливою. Завжди у спілкуванні ставив гумор на друге місце, і лишень тому, що на першому стояла повага до співрозмовника.

У блакитних очах Іва іскрилася любов до життя. Він насолоджувався кожним її проявом: від бійки п’яних робітників біля дрезденського бару, до легкої посмішки Рози Бернар, що розцвітала на її вустах, коли вона дивилася на свій сад поряд з будиночком біля озера.

Свою історію знайомства з Розою Ів вважав божественним провидінням, долею, кармою і міг описати цю подію ще тисячею прекрасних епітетів. Ви тільки уявіть, він вирушив у похід лісами Швейцарії зі своїм класом і натрапив на будиночок посеред лісу.

Чоловік ніяк не розраховував знайти в дикій місцевості таку прекрасну жінку, як Роза. Правда, пізніше Ів з’ясував, що вона зовсім не була самотньою обивателькою цієї місцевості  – з нею проживала компаньйонка непривітного вигляду. Хоча, як виявилося ще згодом, у цьому будинку жив ще й «привид», про якого якось увечері наляканим голосом повідомила Ніка.

Спочатку Ів не зрозумів, хто такий цей “привид”, а потім і сам зустрів Владислава. Їхнє знайомство було дуже незабутнім.

Ів піднімався з холодної води озера. Краплі води виблискували на його тілі в променях раннього сонця, а легкий літній вітерець бадьорив чоловіка як ніколи. Страждаючи поганим зором, він не відразу зрозумів, що темна постать на березі прямо перед ним це не кущик, і навіть не деревце, а Владислав.

Справжній живий чоловік стояв і дивився, як мокрий і оголений Ів виходить із води. Здивований, розібравши в фігурі юного хлопця, що стоїть перед ним, Ів запитав:

– Ти хто такий?

Не менш здивований юнак продовжував роздивлятися чоловіка. Він був так зацікавлений видовищем перед собою, що навіть схилив голову набік. Він дивився на стоячого по коліно в озері Іва знизу вгору — все через різницю в зрості.

З русявого стриженого волосся Іва капала вода, стікаючи по плечах на груди; потужні плечі та розвинена мускулатура видавали в ньому атлета; за розфокусованим поглядом Владислав зрозумів, що чоловік перед ним погано бачить, а за завмерлою на його обличчі гримасою кричущого жаху, він здогадався, що незнайомець, певне, чимось спантеличений.

Вони мовчки стояли один навпроти одного хвилини зо дві — Владислав роздивлявся Іва, а Ів намагався розгледіти Владислава. Втім, подивившись на чоловіка нижче пояса, Владислав спершу подумав, що йому, мабуть, холодно отак стояти на вітрі без одягу. Потім він уважніше придивився до цього видовища і здивовано промовив:

– Ого!

Ів почервонів ще дужче, але здаватися не збирався:

– Ти хто такий?

— я – Владислав, — спокійно представився юнак, не відриваючи очей від картини нижче пояса співрозмовника. – А ти хто такий? — все ж таки неохоче підняв погляд хлопець.

– Я Ів. Ів з Дрездена. Живу тут уже декілька тижнів. Я б з радістю потиснув тобі руку, але, гадаю, зараз це не зовсім доречно,  – чоловік зам’явся. Він не розумів, що треба робити — так йому ще не доводилося знайомитися.

Владислав продовжував стояти і витріщатися, поки Ів вростав у берег озера. Нарешті розірвавши незручне мовчання, Ів несміливо промовив: «Ну… я цей… пішов. Побачимося ще якось… потім», — і поквапився до будинку.

Владислав все ще стояв на березі озера і споглядав схід сонця. Занурившись на мить у спогади недавніх подій, юнак знову нахилив голову вбік і здивовано підсумував: “Ого!”

З того часу Ів із Владиславом не перетинався. Власне, як і решта мешканців будинку. Але кожен відчував його мовчазну присутність.

Іву шалено подобалося бути цього спекотного літа в чудовому будинку з видом на лісисту місцевість Швейцарії. Він міг спокійно займатися вечірніми пробіжками на свіжому повітрі, допомагати Розі в саду, а рано-вранці плавати голим в озері.

Часом чоловіка дошкуляло почуття тривоги за його учнів: щоліта він займав хлопців та дівчат чимось корисним, але цього року довелося передати малюків під відповідальність іншого педагога.

Причина була поважною — Ів Герман закохався у Розу і йому було ніц необхідно провести це літо з нею. Закохався з першого погляду.

Будучи веселою та оптимістичною людиною, Ів намагався налагодити спілкування з Нікою, але та не піддавалася чарам харизматичного німця.

А коли Ів пішов у ліс дослідити місцевість, Роза та Ніка вийшли в сад і довго сміялися над незграбними спробами Іва сподобатися Розі.

— Він учора весь вечір витріщався на тебе як придурок, — глузливо промовила Ніка і зірвала бутон з квітучого поруч куща.

— Ів — добрий чоловік. І він намагається потоваришувати з тобою, — м’яко відповіла Роза. Вона всіляко ігнорувала грубість подруги, адже розуміла, що це не зі зла. Ніка просто надто недовірлива.

– І що з того, що намагається? Наче я його просила бути мені другом. Наче я тепер йому чимось зобов’язана.

— Не зобов’язана, але ввічливості в нього повчитися тобі не завадило б, — відповіла Роза і потріпала кучеряву маківку Нікі.

— Ба яка ти, вже і наставника мені знайшла! – весело промовила Ніка і голосно засміялася.

Дзвінкий сміх дівчини розлився м’якими хвилями, огортаючи, немов пледом, їхній затишний будиночок біля озера. А десь на горищі заколисаний денною спекою і черговою безсонною ніччю спав Владислав і посміхався крізь сон, чуючи щебет Ніки.

Повернувшись увечері після денної вилазки в ліс, Ів приніс кошик грибів і поставив його прямо перед носом Ніки. Дівчина сиділа за кухонним столом і пила чай, занурена у власні думки. Її дратували різкі звуки і рухи Іва, і навіть зараз цей кошик вона була готова надіти на голову чоловіка.

За невдоволеним пирханням Ніки пішов запитальний погляд прямо в очі Іву.

— Це ось я грибочків назбирав, — відповів Ів, поспішивши втихомирити гнів, що наростає в очах Ніки. Чоловік широко посміхнувся, дивлячись на сусідку.

— Ти чекаєш, що я кину тобі кістку, як слухняному псові? – Дівчина з шумом поставила чашку на стіл. Через різке зіткнення з поверхнею чашка видала верескливий цокіт, а Ів від подиву здригнувся.

–  За що ти мене так ненавидиш, Ніко? — у голосі чоловіка чулася серйозність. Він був вихованим і ввічливим, і хамство вважалося йому неприпустимим явищем у розмові. – Я тобі чимось заважаю?

Ніка не відповіла. Розвернувши голову до вікна, вона дивилася на Розу, що чаклувала в саду. Роза виглядала так смішно, коли розмовляла  з кущиками троянд, що Ніка мимоволі посміхнулася.

Але присутність Іва і напруга, що зростала між ними щосекунди, знову передали дівчину в руки похмурого настрою. Вставши, вона кинула на Іва пропалюючий погляд і пішла до своєї кімнати. Гучно зачинивши двері дівчина поставила крапку в їхній з Івом розмові.

Ів вийшов із дому і поспішив до Рози. Роздратований поведінкою Ніки, він мав намір розповісти все Розі і попросити її поговорити з дівчиною, але в останню мить передумав. Роза справді була мила, коли возилася з рослинами.

Літо – сезон цвітіння троянд. Кожен кущ Рози Бернар був залюблений, удобрений та стрижений відповідно до сезону. Кущики червоних троянд росли в ряд прямо біля будинку і бутонами упиралися у велике вікно кухні; білі троянди – найзапашніші – були висаджені біля червоних таким чином, щоб при цвітінні бутони змішувалися і зливалися в єдиний червоно-білий букет; подалі від інших Роза висадила чудові кущі дикої чайної троянди, привезені нею з Льянкура. Ці ніжно-рожеві квіти були її улюбленими не лише через їхню красу — такі ж батько вирощував у своєму саду поки був живий.

Вириваючи бур’яни, що ростуть біля чайної троянди, Роза не помітила, як до неї наблизився Ів. Декілька хвилин чоловік мовчки спостерігав за дівчиною, а потім запропонував допомогу.

Вони працювали у тандемі, періодично обмінюючись парою слів. Ів жартував, а Роза реготала. Розчулившись щирою люб’язністю Іва, Роза розповіла йому про батька, про червону валізку з листами і про те, що мріє дізнатися, хто така «Ежен» і чому батько присвятив їй стільки щемливих слів.

Тим часом день наближався до заходу сонця, і вечірнє сонце огорнуло лісову місцевість густим золотистим світлом. Зібравшись за вечерею, компанія зі втомлених Іва та Рози, а також кислої Нікі, почала приготування до вечірнього чаювання.

За вікном поступово темніло, на безхмарному небі спалахували зірки, а на кухні в самотньому будиночку посеред лісу кипів чайник. На горищі шарудів пом’ятими сорочками Владислав, а внизу розливався запашний аромат трав’яного чаю. Ніка запалювала свічки, розставлені по периметру стільниці, Роза відмивала руки від землі в тазу з холодною водою, а Ів розливав окріп по чашках.

І, знаєте, незважаючи на неприязнь Ніки до Іва, незважаючи на приховані Івом почуття до Рози, незважаючи на порожнечу в душі Рози від втрати батька, їм усім зараз було дуже добре.

Тепло, легко та затишно.

І навіть Владиславу було приємно чути уривки розмови своїх сусідів.