“Я тут”

– Слухай, ми щодня ходимо на цей ринок, що ти так вперто шукаєш? – мої ноги нили після вечірнього волейбольного тренування у школі.

– Не ний, – огризнувся мій друг.

Цей противний хлопець, за яким я плентаюсь, – це мій друг Гілберт. Ми граємо в одній шкільній команді, і він має всі шанси стати капітаном наступного року.

Мене звати Стефан. Я вчусь у десятому класі й намагаюсь не вмерти від зневоднення, готуючись до вступних іспитів до університету.

– Ти так і не сказав, навіщо сюди навідуватись. Якщо ти хочеш знайти якусь певну книжку – варто замовити її в букіністичному…

– Яка тобі різниця? Я не заставляю тебе ходити зі мною хвостом.

Правду кажучи, заставляє. Вголос, звісно, він ніколи цього не скаже, але його відсторонений погляд після тренування в роздягальні так і промовляє: «Мені треба компанія, аби не відчувати себе повним прибулцем-диваком, котрий зависає на блошиних ринках».

– Так, але ні… Може, зайдемо по каву? Я страшенно хочу їсти.

Гіл взяв до рук потріпаний життям старий ручний годинник, нахилившись до старої лихварки:

– Скільки коштує?

– Ти взагалі мене слухаєш? – Він було хотів запитатись у продавчині ще про щось, але я перебив.

Він поклав годинник на місце, кивнув старій, і холодно повернувся в мою сторону:

– У мене ще є справи, якщо ти хочеш – йди сам.

Я помовчав декілька секунд, не знаючи, що відповісти. Він був з тих людей, котрі не думають перед тим, як випалити щось образливе.

– По-перше, дякую, що звернув на мене увагу…

– Ти хотів йти, – Гіл подивився в сторону іншого саморобного прилавка з непотребом.

– Так… Правду кажучи, я маю тобі дещо показати.

– Що? – Я побачив, як його брови недовірливо підійнялись, готуючись подати сигнал зверхній недовірливій посмішці.

– То йдеш зі мною по каву?

У нього не залишалось вибору. Цікавість взяла гору.

– Тобі як зазвичай?

– Так.

Я пішов робити замовлення. Гілберт завжди брав одне й те ж: американо на арабіці без цукру. Мила дівчина-бариста подивилась на мене дуже дивно, коли я попросив зробити мені лате з кокосовим сиропом. Ми різні, так.

Я взяв дерев’яну паличку, якою він ніколи нічого не розмішував, але мав за ритуал щоразу перемішати нею каву. Це було дивною звичкою, і він ніколи не коментував, звідки вона з’явилась.

– Власне, чому я тебе сюди затягнув…

– Я можу допомогти тобі з алгеброю, – він був одним з найкращих знавців алгебри не те, що в нашій школі. У цілій префектурі! Я завжди заздрив, коли він отримував нагороди національного рівня від поважних людей в смокінгах, тому що сам я не розумів майже жодної формули, лише переживаючи, аби скласти вищу математику на прохідний бал.

– Це було б добре, але перш за все, дивись, що я маю!

Я знав, що від цього він буде у захваті й точно більше не згадає за пропозицію про репетиторство з алгебри.

Я дістав з рюкзака старий записник, котрий купив не так давно на тому ж блошиному ринку, але тільки вчора привів його до ладу. Коли він побачив корінець, очі Гілберта розкрились набагато ширше, аніж вони взагалі могли розкритись фізично.

Він тремтячим голосом промовив:

– Де… Де ти це… Дістав?

– Що? Це? Купив якось на ринку. Що такого у цьому блокноті? Можеш забрати, якщо так сподобався.

Насправді це був простий чорний потертий блокнот, який датувався 4 роком минулого століття. Я купив його майже за безцінь, тому що мені було цікаво зробити з нього щось людське: підклеїти сторінки, погортати, перешити за потреби.

Я передав записник в руки Гілу, котрий сидів як на гілках. Жовтий вицвілий папір повністю був обмальований начерками, ескізами та списаний незнайомою мені мовою. Він почав нервово гортати його, зупинившись на одному з малюнків. Було очевидно, що він тримається, аби не вибухнути від здивування.

– Що там? Покажи… – Я заглянув всередину. Це була якась схема, де кругом позначалось якесь місце, що було підписане «Я тут». – Це якась карта скарбів, чи що? – мені було смішно, що якісь дитячі каракулі змогли так здивувати цього прагматика.

– Де ти взяв цю книжку?

– Кажу ж, купив. Майже безплатно. Ти знаєш щось про власника записника?

– Нам треба туди, – Гіл несподівано зірвався з місця та вилетів з кафе.

Я схаменувся, захопив його каву іншою рукою.

Отже, сьогодні без алгебри, подумав я.

Наступної миті ми вже бігли на автобус, який мав би відвезти нас в парк на глухому кінці міста. У ділах дорожніх я довіряв Гілу найбільше в житті, цей хлопчина знав наше місто найкраще за будь-кого.

– Чекай, навіщо нам туди їхати? Це ж до біса далеко.

– Мені треба.

– Навіщо?

– Треба.

– Зрозуміло, не скажеш.

Він лише кивнув. Ясно, має секрети від найкращого друга…

– Так, а чому саме туди?

– Я впізнав ландшафт.

– Ти дурний? У цих лініях? – я вказав на старі малюнки, які він досі сторожко тримав в руках.

– Так. Наклади свій онлайн-навігатор на цю схему. Це карта, бовдур.

Дійсно. Але ж зробити таке додумався б лише геній. Хоча, я ніколи не мав сумнівів щодо здібностей Гілберта.

Ми ледь доїхали, і я намагався не впасти, поспішаючи за космічно швидким Гілом. Щоб він так на тренуваннях бігав! Його завжди лають за потенціал та високий зріст, а він задовольняється тим, що сидить на лавці запасу та травить жарти з найгіршими гравцями команди. Я згадав, що наступного тижня ми граємо з найсильнішою школою округу. Стало страшно.

У невеликому штучному озері плавали жовті-сині-помаранчеві риби. Співали птахи, природа жила, а я подумки нив, що увечері просиджу до пізньої ночі за тренувальними вправами.

– Це тут, – тихо промовив Гіл.

– Що? – не зрозумів я…

Я повернувся, і зрозумів, що птахи затихли. Риби перестали пливти. Гілберт стояв непорушно.

– Що? Що ти сказав? – я звернувся до Гілберта, в надії зрозуміти, що відбувається.

– «Я тут». Я знайшов це місце.

– Що, в біса, відбувається? – мені було страшно, я ледь стримувався, аби не закричати.

Гілберт мовчав, а тоді почав розповідати те, у що мені досі тяжко повірити.

– Стефане, ти цього ще не знаєш, але цей блокнот належить тобі. Тобі з майбутнього.

– Ти здурів? – я всміхнувся, не вірячи жодному слову.

Мій друг продовжував:

– Я знаю, що це складно прийняти. За двадцять років почнеться світова війна через винайдення ліків для безсмертя. Які винайдеш саме ти. Так, ти вступиш саме до того університету, куди хочеш. Пізніше почнеш дослідження в області генетики. І знайдеш ті самі кляті ліки.

Я не знав, що сказати.

– Паралельно ти розроблятимеш проєкт машини часу. Агенти однієї з держав викрадуть твою формулу безсмертя, почнеться міжнародний конфлікт, який переросте в протистояння. Ти помреш незадовго до початку перемовин від смертельної хвороби, яку скоро відкриють, але на момент вводу ліків ти вже будеш її носієм. Наостанок ти картатимеш себе за початок війни, і я використаю машину часу для повернення назад у часі. Це твої записи. Минуле століття – це дата твого народження, яку ти насправді напишеш помилково в гарячці.

– Ти з’їхав з глузду.

– Я хотів би. Це місце – єдине місце, де розмежовується просторовий континіум. І це єдина моя можливість повернутись додому. Ти мусиш змінити історію, друже.

Гілберт вперше назвав мене другом. Ми познайомились п’ять років тому, коли він перевівся до нашої школи, приїхавши з-за кордону.

– Тобто ми не гратимемо з тобою наступного тижня?

– Мабуть, ні, – посміхнувся він, зі сльозами на очах. – Але я чекатиму тебе у майбутньому, ми зустрінемось зовсім скоро.

– Чекай!.. – хотів зупинити його я, але він просто зник, поки я відволікся.

Усе знову стало таким, як і було до того. Старий чорний блокнот лежав повністю пустий на тому місці, де тільки що стояв високий хлопець, на ім’я Гілберт.

Всередину був вкладений листок з математичними формулами.

Я вступив до того самого університету. А через рік я зустрів там Гілберта Майера.