Я тебе розумію

Чонгук впевнено крокує вперед розуміючи куди він йде і чому він туди прямує. У нього тільки що закінчився урок вокалу і він спішить додому. Він знає, що потрібна йому зараз людина саме там і він не хоче з нею розминутися. Адже сьогодні зранку Чонгук прокинувся тільки з однією думкою – “Техьон. Сьогодні я поговорю з Ві хьоном… Моїм хьоном”.
Він швидко взлітає по сходинках і заходить в потрібні двері. Він зразу же чує знайомі голоси, які приводять його на кухню. Самими першими Чонгук бачить широкі плечі Джин хьона, які нависають над плитою. Біля нього стоїть Хобі хьон і чистить цибулю зі сльозами на очах. У його ніг сидить Те хьон, який заливається сміхом. Всі троє почергово повертаються до нього.
– Чонгук? – говорить Джин хьон. – Чудово. Допоможи нам приготувати вечерю, а то з цього толку мало, – старший штовхає Ві ногою в плече.
– Взагалі-то я прийшов, щоб забрати його у вас, – відповідає Чонгук.
Чонгук повільно переводить погляд на Техьона. Старший налякано дивиться на нього. Чонгук розуміє чому. Він бігав від Ві майже декілька місяців і точно подарував старшому вагон лишніх переживань та нервів. Чонгук пару раз намагався собі уявити як ця ситуація виглядає зі сторони Ві, але так і ніколи не зміг довести справу до кінця. Він знав, що старшому насправді дуже важко. Що старший винить себе у всьому що відбулося, але на жаль Чонгук нічого не зміг з цим зробити. Він був занадто слабким та поглибленим у власні проблеми, щоб іще піклуватися про чужі. Це звучить жорстоко, але це реальність. Та більше так жити він не може. Чонгук все ще слабкий. Він все ще не знає всього про себе і можливо ніколи так і не дізнається, але він повинен взяти на себе цю відповідальність і допомогти дорогій йому людині.
– Прекрасно!! Їсти будуть усі, а готувати тільки ми вдвох повинні. Я теж тут не наймайся, знаєте! – ображено вскрикує Джин.
Чонгук знов повертається поглядом до Сокджин хьона і йому миттєво стає соромно та сумно. Останнім часом всі вони в депресії, демотивовані і стомлені. Кожний день – це нова перевірка на витримку і силу. Не завжди ти можеш встояти, не завжди хочеш продовжувати, не завжди однієї віри вистачає, щоб не полишити все як є. І це на жаль стосується навіть того, хто випромінює саму впевненість та позитив. Джин хьон… Хьон, який завжди готовий допомогти, розрадити, розвеселити. Підставити своє певне сильне плече. Але хто-ж допоможе йому? Хто допоможе тому, хто тримає по частинах всіх решта? Хто попіклується про того, хто відповідально та сумлінно несе ношу старшого? Хто подарує йому хвилину відпочинку та безтурботності?
– Хьон, вибач. Я залишусь і допоможу вам, – швидко тараторить Чонгук, щоб вимолоти пробачення в Джин хьона. Чонгук розуміє, що в нього були зовсім інші плани, але він стомився ускладнювати життя іншим людям своїми проблемами і недотягнутими справами. Пора піклуватися про інших та ставити когось на перше місце замість себе.
– Ні, – чує Чонгук за спини. В кімнату заходить Чімін і відразу же бере в руки моркву, яка лежить в умивальнику і чекає на чищення. – Я допоможу приготувати вечерю, а ви йдіть.
Чімін повертається до Джин хьона, щоб переконатися чи задовольняє старшого такий обмін помічників на кухні і, отримавши згідний кивок, дивиться на Чонгука. Чонгук стоїть розгублений та зніяковілий. Все сталося так швидко, що він не може зібратися з думками. Йому хочеться якось подякувати старшому, але до нього підходить Ві і натякає йому, що їм пора йти. Чімін лагідно посміхається їм обом і Чонгук дозволяє Техьону вивести його з кімнати.
Опинившись на вулиці, Чонгук примушує себе відпустити все, що відбулося на кухні, та повністю концентрується на своїй меті. Він повертається до старшого та просить його йти за ним. Чонгук веде Ві на поляну в парку. Сьогодні – четвер, шоста година вечора. Людей і ні мало, і ні багато. Це трохи ризиковано, але Чонгук відчуває, що тільки там зможе нормально поговорити з Ві. З того часу як Чімін показав йому цю поляну, він там частий гість. На тій поляні йому краще думається, легше дихається та спокійніше відпускається. Вид на місто, таке далеке і близьке водночас, заспокоює. Ти здавалось би частина цього всього, але не зовсім. Ти тут і там. Зараз і ніколи. Сам один, але не повністю.
– Ві…хьон, – починає Чонгук. Йому трохи не по собі. Чонгуку страшно і він багато в чому іще не впевнений, але пора. Пора все поставити на свої місця. – Я хочу , щоб ми знову стали друзями. Щоб ти був моїм хьоном, а я твоїм молодшим… Я розумію, що ми не зможемо вернути все так як було колись. Що потрібен час, щоб між нами все знову налагодилось та зажило. Але я дійсно скучаю по тобі і я просто хочу між нами все налагодити. – Чонгук хотів розпочати цю розмову взагалі не так. Він хотів запевнити старшого, що з ним все гаразд, що він все зрозумів та прийняв. Також він хотів вибачитися за ці місяці ігнору та мовчання, за переживання та ніяковіння. Але чомусь слова вирвались абсолютно інші. Чонгук правда скучає по Те і він хоче його назад в своєму житті. Так просто і так зрозуміло. Чонгук хоче вернути свого друга назад. – Ти можеш мені дати ще один шанс? Як другу?
– Чонгука, я теж скучав по тобі весь цей час. Мені тебе так не вистачало і я так переживав за тебе, – щиро відповідає Те. Чонгук посміхається йому у відповідь. Ці слова так багато важать для нього. Можливо ще не все втрачено між ними? Можливо їм вдасться все відновити?, – Але ти впевнений, що… впевнений…? Блін, як же це важко…- Ві відвертається від нього і дивиться в горизонт. Старший знову виглядає сумно і стурбовано. Чонгук не хоче, щоб Те так себе відчував. Це продовжувалося і так занадто довго.
– Просто запитай це, хьон, – тихо говорить Чонгук. Він знав, що цей момент настане. Він знав, що Ві не зможе цього не запитати. Чонгук готувався до цього питання і він готовий на нього дати відповідь.
– Ти впевнений, що все вже пройшло? Що ти не будеш собі цим робити тільки гірше? – Ві знову повертається до нього і розглядає його з серйозним виразом обличчя.
Чонгук секунду дивиться на нього, а потім опускає погляд вниз і закриває очі. Він поринає всередину своєї свідомості намагаючись проштовхнутися між спогадами минулого та нереалізованими мріями майбутнього. Між сльозами, болями і істериками, між радістю, сміхом і посмішками. Чонгук шукає правду. Правду про себе. Це найбільш безжалісне випробування, найтяжчий хрест та найкорисніша місія. Але більше шукати нема чого, це кінець.
– Так, – Чонгук відкриває очі і дивиться на Ві, – я впевнений.
Техьон хвилину розглядає його, а затім різко тягнеться до Чонгука і обнімає його. Чонгук притуляється до Ві у відповідь. Він розуміє, що це прощання. Прощання з його першою закоханістю, першими метеликами, сльозами, надіями, страхами та старим “Я”. Він ніколи не хотів, щоб так закінчувалася його любов. Чонгук мріяв про щасливе життя зі старшим. Він відчував цей присмак на кінчику язику та трепет по цілому тілі. Але на жаль нічого цього не сталося і боротися уже не має за що. Йому прийдеться старшого відпустити. Йому прийдеться залишитися самому.
Ві відпускає його і з радісними очима повними сліз дивиться на нього.
– Я радий це чути, – тихо промовляє Те. – Я дійсно дуже скучав та переживав. – Чонгук посміхається і розуміє, що в його очах теж повільно, але впевнено появляються сльози. – Йдемо назад? Там напевно Джин хьон уже встиг приготувати вечерю.
– Я прийду зразу за тобою, хьон, – шепоче Чонгук.
Ві згідно киває головою і обійнявши Чонгука ще разок, йде додому. Чонгук залишається на галявині сам.
***
Чонгук не знає скільки часу пройшло. Скоріш за все багато, адже уже встигло стемніти, але Чонгук не спішить додому. Він все зробив правильно і повністю правдиво, але він все одно стомився. Чонгук морально вимотався і йому треба прийти до тями. Це було важко. Рішитися, сказати, переконати і пообіцяти. А ще відпустити і піти дальше. Чонгук боїться, що не готовий, боїться,що не справиться, що йому не вистачить сил, але дороги назад уже немає.
Хтось підходить до нього ззаду і стає біля лівого плеча. Чонгук повертає голову і дивиться на неочікуваного гостя…Чімін.
– Мені піти чи..?- тихо питає Чімін.
– Ні, – відповідає Чонгук і знову дивиться перед собою.
– Ві вернувся додому дуже щасливим і веселим. Я радий за вас. Радий за тебе, – говорить Чімін.
Чонгук знову повертається до Чіміна. Він роздивляється старшого декілька секунд навіть не кліпаючи. Чонгук планував це зробити уже дуже давно і можливо у нього сьогодні уже була одна тяжка розмова, більше чекати Чонгук не може.
– Ти розумієш, що з тобою дуже важко? – не церемонячись різко питає Чонгук. – Ти так часто поводиш себе дивно. Дома ти такий, в офісі – інакший, перед камерами – кардинально протилежний. Від самого першого дня я не розумію тебе та не встигаю за змінами в твоїй поведінці. А тепер… коли ми більше почали проводити часу, коли пережили ці останні пару місяців разом, я все більше розгублений та нічого не розумію…
Чонгук замовкає. Він бачить, як твердо стискаються щелепи старшого. Чімін нахмурений, але він вперто дивиться перед собою. Чонгук більше нічого не говорить. Він сказав все що міг і йому більше нічого додати. За останні пару місяців вони дійсно пережили багато чого разом зі старшим і йому просто потрібна відповідь на його питання. Він більше не хоче вгадувати, розшифровувати чи шукати пояснення поведінці старшого. Він хоче чути правду з вуст старшого.
– Уяви собі, що в тебе є ідеал людини, якою би ти хотів стати, – тихо починає говорити Чімін. – Ти зараз далеко не такий, але ти стараєшся і більш за все на світі прагнеш цього досягти. Також в тебе є теперішній ти з твоїми теперішніми внутрішніми якостями. Деякі із них ти любиш і хочеш зберегти, а деякі навпаки терпіти не можеш. До цього всього у тебе є певні обов’язки, потаємні мрії, оточююче середовище, близькі люди, досвід минулого та невизначене майбутнє. І з цієї величезної хаотичної суміші надій та страхів, ти повинен якось зліпити омріяну версію себе… Ти стараєшся, пробуєш, віддаєш цьому всьому всі свої сили. Кожний день ти аналізуєш себе і реакцію оточуючих на себе. Кожний день ти находиш помилки в своїй поведінці і кожного дня обіцяєш, що на наступний день все буде по-іншому, все буде краще. Іноді получається. Іноді не дуже. Іноді ти занадто вимотаний навіть щоб думати про це. А іноді не получається абсолютно нічого і ти це знаєш. Ти бачиш свої погрішності. Відчуваєш, як ти падаєш настільки низько, що навіть уявити собі не можна… кожного разу все глибше і глибше. Тобі ж здавалось, що ти виріс! Порозумнішав! Що нарешті полюбив себе і просто живеш своїм життям! Але ні… Ти продовжуєш падати. Іноді годину, іноді день, а іноді і декілька тижнів… Звісно, рано чи пізно ти знову встаєш, знову починаєш все з початку. Але кожного разу в твоїй голові виникають одні і ті ж самі питання – “А чи є в мене ще шанс? Чи варто мені боротися і пробувати знову? Чи зможу я змінитися? І чи взагалі хочу я цих змін? Можливо ідеал, який я собі вибрав, це не те, що мені потрібно? Можливо я помиляюся?Можливо те що я шукаю, находиться взагалі не там?”…Так що я розумію тебе, Чонгук. Іноді я сам не знаю хто я. Іноді я не розумію, що роблю. Іноді мені теж приходиться брехати собі, тому що я досі не знаю де правда і ким я хочу бути насправді.
Чімін замовкає і тяжко видихає повітря просякнуте щирістю переживань. Старший зблід і на його обличчі застигає гримаса болі. На його довгих віях ледь тримаються блискучі сльозинки. Чонгук розглядає Чіміна і йому здається, що його серце готове розірвати грудну клітку і вилетіти назовні. Це було так сильно…Так емоційно… Чімінове зізнання було переповнене такою енергією і болем, що Чонгук задихається від цих всіх почуттів.
Чонгук не впевнений, чи був він колись іще так чимось приголомшений. Слова Чіміна гудять в його голові як старий локомотив і Чонгук не знає чи зможе він колись заглушити цей галас. Відчужене і бліде обличчя Чіміна тільки більше підживлює енергією цього демона на колесах і його вже неможливо зупинити.
Хоча це все емоції, а Чонгукові зараз навпаки потрібно викинути всі почуття і подумати про все головою. Але хіба можна викинути сердце, коли пару секунд тому назад його тобі відкрили? І хіба можна зберегти нейтралітет, коли ти приекрасно розумієш про що йде мова? А Чонгук якраз розумів. На жаль навіть дуже добре розумів. Скільки раз він дивися в дзеркало бажаючи побачити когось іншого у відзеркаленні? Скільки раз він картав себе за те, що старався замало, працював не надто довго, сказав чи зробив щось, що мав сказати чи зробити сто раз краще? А скільки разів він засуджував себе за те, що просто був собою? Тим хто недостойний уваги. Хто живе неправильно. Думає не так як треба. Одним словом не такий як треба.
Такі думки можуть людину погубити. Якщо їх запустити занадто глибоко, якщо рішитися на радикальні зміни, то це може бути квитком в один кінець. Чонгук так ніколи і не наважився перейти цю границю, захотіти повного перевороту свого життя. Але Чімін… Здається старший дійсно рішив йти до кінця. Скільки болі і внутрішньої боротьби має в собі носити старший! Наскільки покалічена має бути його душа?
Тепер Чонгук розуміє. Всі ці зміни настрою, непостійність характеру, депресії, гіперактивність, секретність і вразливість. Все має свою ціну і Чімін її платить не один рік. Але Чонгук не хоче концентруватися на цьому. Є дещо, що вражає набагато більше – це світло Чіміна. Людина, яка веде таку жорстоку боротьбу сама з собою, має бути замкненою, похмурою та повністю зануреною в себе. Але не в випадку старшого. Чімін поливає себе брудом, але при цьому захищає інших. Він ранений та розбитий, але підтримує спокій всіх довкола. Він вбиває себе своїми ж руками, але все одно встигає покращувати життя інших.
Чонгук продовжує дивитися на старшого і кожна клітинка його тіла кричить йому, що він іще ніколи не відчував такої чистоти і тепла. Правда відкрилася Чонгуку і він нарешті бачить все так ясно та прозоро. Тепер він розуміє всі слова старшого. Всі Чімінови вчинки тепер мають зовсім інший підтекст. Все його життя тепер здається інакших і має воно зовсім інше значення. Чонгука це захоплює. Чонгука це мотивує, і він не збирається про це мовчати.
– Я розумію тебе, – шепоче Чонгук, – хьон.
Чімін миттєво обертається до нього обличчям. Чонгук не намається відвести погляд, чи зробити вигляд немов нічого не було. Він знає, що він сказав. Це не було співпадінням. Не було грою чи продуманою тактикою. Чонгук знає – Чімін заслуговує на всю його повагу.
Чімін стоїть декілька секунд не рухаючись немов чекаючи, що Чонгук от-от забере свої слова назад. Але нічого не відбувається, тому він повільно робить крок назустріч Чонгуку і обнімає його. Чонгук відразу ж відповідає взаємністью. Йому робиться так добре в обіймах старшого. Він чує тихий стукіт серця, відчуває спокійне дихання, вловлює ніжний запах. Так спокійно! Так впевнено! Чонгук закриває очі і відпускає все навколо. Чому йому здається що він найшов щось, що навіть ніколи не шукав? Чому йому здається що він цього не заслужив? І чому він хоче міцно тримати Чіміна? Завжди?