Я тебе не залишу

Опис: Дін та Кастіель допомагають Сему пережити детоксикацію.

---

Сем оглянув тіла убитих ним демонів, потім перевів погляд на те, що залишилося від Голоду. Він би мав радіти, що зіткнувся з одним із вершників апокаліпсису і вийшов із сутички переможцем. Він врятував Діна і Каса, а також тисячі людей, що потрапили під вплив Голоду.

Але те, якою ціною він це зробив змушувало його почуватися так, наче він програв. Програв битву з собою ж, своїми власними демонами.

Сем поглянув на Діна, обличчя якого скривилося чи до від болю чи то від відрази. Краєм ока він помітив Каса, який нарешті відірвався від поїдання фаршу і, схиливши голову на бік, дивився на Сема. Але Сем не наважився поглянути на нього і врешті-решт відвів погляд і від Діна.

Сем відчував, що його серцебиття прискорене і розумів, що це не тільки через адреналін нещодавньої битви, а через кров демона, що бігла по його венах. Найстрашніше – він все ще хотів її. Навіть відраза та ненависть до самого себе не здатні були заглушити це нестерпне бажання знову відчути той солодкуватий присмак на губах, що наповнював його тіло надзвичайною силою та давав йому владу над демонами.

Сем не міг перестати бажати того, що зруйнувало його життя.

«Ти монстр, Сем. Вампір…».

Зруйнувало його стосунки з Діном.

«Я втомився намагатися тебе врятувати».

Підійшов Дін  і серце болісно стиснулося в передчутті образливих слів, а може і ударів. Сем би не опирався. Він їх заслуговував.

Вони лиш нещодавно почали знову вчитися довіряти один одному. Так, було складно, але була надія. І хай як Сем боявся, що зруйнував їх стосунки з братом остаточно, він молився, щоб хоча б крихта тої надії залишилася і в серці Діна після сьогоднішньої ночі.

Сем відчув руку на плечі і на секунду в серці спалахнула надія, але це був лише Кас. Іншою рукою він торкнувся плеча Діна і, відчувши легке запаморочення, Сем замружився. Розплющивши очі через кілька секунд, він зрозумів, що вони опинилися в будинку Боббі. Старий мисливець, що сидів в інвалідному кріслі за столом, вилаявся, прокоментувавши їх неочікуваний візит. І тут його погляд зупинився на Семові.

– Що сталося?

Від стальних ноток, що прослизнули в голосі Боббі, Сем мимоволі здигнувся. Це не залишилося непоміченим і три пари очей зосередилися на ньому.

Це було нестерпно. Швидко розвернувшись, Сем попрямував до ванної, зачинив двері та притулився до неї лобом. Металева поверхня на секунду подарувала бажану прохолоду. Незабаром жар стане нестерпним. Це мало чим відрізнялося від минулого разу. От тільки він не пив кров демона і тим більше не використовував свої здібності вже понад півроку.

Сем зняв сорочку, залишившись в одній футболці, підійшов до раковини та кілька разів обполоснув обличчя холодною водою, відмиваючи кров навколо рота.

Скоро почнеться лихоманка, потім – нестерпний біль у всьому тілі, і нарешті – галюцинації.

Можливо, його тіло не витримає. В кожного ж є свій больовий поріг. Що ж, скоро він дізнається свій.

Нарешті Сем зважився поглянути в дзеркало. Вода змила кров з обличчя та рук. Хотілося б так само легко змити гріхи зі своєї душі.

Гидота.

Вони всі мали рацію. Янголи, Дін. Він був гидотою. Сосудом Диявола.

Відчай разом зі злістю захлеснув його. Мить і кулак зустрівся з дзеркалом. Уламки розлетілися в різні боки. Цей звук точно приверне увагу, але зараз Сему було все одно.

Він розпочав апокаліпсис. Люди загинули і загинуть через нього. Він зрадив найближчу людину. Він не заслуговував ні на прощення Діна, ні милосердя вищих сил. Врешті-решт, вони були праві – він заслуговував лише на смерть.

Рука Сема потяглася до гострого уламка дзеркала. У відображені його зустрів порожній, позбавлений будь-який емоцій погляд.

Раптовий стукіт у двері вивів його з трансу.

– Семе? – почувся голос Діна. – В тебе там все нормально?

Сем не знав, що відповісти. Ні в кого з них нічого не було нормально вже дуже давно.

– Семе, – продовжив Дін. – Відповідай мені, або клянуся, я…

Сем відчинив двері, перервавши заплановану тираду брата.

– Що?

Дін розгублено глянув Сема, потім його погляд метнувся до розбитого дзеркала.

Сем натомість похнюпився, ховаючи очі.

Раптом голову пронизав гострий біль. Короткий, але гучний крик вирвався мимоволі і Сем стиснув перенісся. Але біль тільки посилився, перед очима затанцювали білі плями.

– Сем? – голос Діна лунав наче з під води, Сем відчув руку брата на плечі. Той намагався втримати його, тому що Сем мабуть почав втрачати падати. Але прохолодний дотик до запаленої шкіри став скоріш джерелом дискомфорту, ніж втіхою.

– Не… торкайся… мене, – прошипів Сем, крізь стислі зуби.

Дін завмер на секунду, але потім відпустив його. Щоб не впасти, Сем знову притулився до дверей. Головний біль трохи зменшився, зір прояснився. Нарешті, він знайшов у собі сили подивитися Діну в очі. Образа та біль, що він там побачив була рівноцінна ляпасу. Чорт, він знову відштовхнув його.

– Вибач, я… – спробував Сем, але не зміг закінчити. Вибач, що знову підвів тебе? Вибач, що я наркоман, який не здатний себе контролювати? – Я лише…

Сем стиснув голову руками, намагаючись пережити новий приступ болю і стримати крик. Не вийшло. Перед очима все попливло і Сем замружився. Хотілося втекти і сховатися кудись. Кудись, де не було б жахливого відчуття, ніби хтось роздовбує його череп сокирою на дрібні шматочки.

Він чув, що Дін кличе його.  Відчував його руки на плечах. Але відповісти був не в силах.

Коли приступ закінчився, Сем зрозумів, що сидить на підлозі, притулившись до стіни. Дін сидів біля нього. Одна рука на його плечі, іншою він легенько хлопав Сема по щоці, очевидно намагаючись привести його до тями. Брови насуплені, в очах усе ще злість і образа.

Краєм ока Сем помітив Каса за спиною Діна. Як довго він там? Йому, мабуть, гидко навіть перебувати поряд із Семом. Кастіель янгол. Він точно відчуває, наскільки Сем зіпсований, наскільки його душа брудна і заплямована його вчинками.

– Вам краще замкнути мене, – сказав Сем, подивившись спочатку на Каса, потім на Діна.

– Добре, – зітхнувши, кивнув Дін та допоміг йому підвестися. – Добре.

Вони спустилися в бункер Боббі. Кас теж пішов за ними, але так і залишився стояти у дверях.

Ця кімната зберігала один із найболючіших спогадів Сема. Попереду на нього чекали довгі години агонії та самотності.

Дін прикував його наручниками до кушетки, перед тим обмотавши зап’ястя шматками тканини. Сем знав, що це не допоможе, але все ж з полегшенням відкинувся на кушетку.

Дін усе ще стояв поруч і не переставав дивитись на нього. Кас теж завмер у дверях. Чому вони не йдуть? Сем не був певен, що витримає ще секунду їхніх поглядів. Він також не був упевнений, що хоче, щоб вони застали ще один напад.

– Ідіть, – пробурмотів Сем, так і не подивившись на брата.

Дін присів біля кушетки, досягаючи одного рівня очей із Семом, намагаючись упіймати його погляд.

– Семе, поглянь на мене, – його голос звучав надзвичайно м’яко, заспокійливо. Серце Сема пронизав укол болю. – Ти хочеш, щоб я пішов? – нарешті сказав Дін, виділяючи кожне слово.

Сем нарешті знайшов у собі сили подивитися в очі братові, але там все ще були злість, біль та образа.

«Ні, не кидай мене. Я не впораюсь один. Будь ласка, залишай мене».

Він не хотів, щоб брат бачив, що з ним відбувається. Але водночас не хотів залишатися один. А Дін сердився, що це знову відбувається. Але він не збирався його кидати, чи не так?

Остаточно заплутавшись у своїх емоціях та емоціях Діна, Сем ледь-ледь хитнув головою, відповідаючи на раніше поставлене запитання.

– Добре, – полегшено сказав Дін і обернувся до Каса. – Нам знадобиться вода – багато води. Буде сильне зневоднення… Рушники або будь-яка тканина.

Кас кивнув і, глипнувши на Сема, вийшов.

Тепер Сем зрозумів, що відбувалося. Дін збирався допомогти йому пережити детоксикацію.

***

Дін стиснув пальцями перенісся, потім потер стомлені очі. Минуло вже кілька годин з того моменту, як вони зайшли до цієї кімнати. Він почувався дуже стомленим і млявим – головний біль не давав йому спокою, а тіло нило від перебування в одній позі. А саме – біля кушетки, на якій лежав його брат.

Сем кричав – голосно й несамовито, тіло тремтіло від конвульсій, так, ніби його розривали на частини. Хоча, можливо, так воно і було. Дін не знав, що чи кого бачить Сем. Але він уже всім серцем і душею ненавидів цю істоту. Ніхто не сміє змушувати його брата так страждати.

Спостерігаючи за цією сценою, Дін відчував, як сліпа лють розгорається всередині все сильніше. Він не знав на кого злиться найбільше. На проклятих демонів та їх прокляту кров, яка мало не відібрала в нього брата і завдяки якій той знову переживав ці муки; на янголів та їх дурні пророцтва та маніпуляції; на Михаїла та Люцифера, які хотіли вирішити сімейну драму, використовуючи для цього Діна і Сема, заразом знищивши світ. І врешті-решт – на себе, що не зумів уберегти брата від цього.

Він бачив, як Сем знову закривається, потопаючи в почутті провини. Як він, так і не наважуючись поглянути на Діна, ховав присоромлений погляд. Дін хотів сказати, що це не його вина, а вплив вершника. Але спогади про обман Сема, про чортову демонську кров були надто свіжими. І слова Голода раз у раз спливали в його голові.

«Я бачу, наскільки ти зламаний. Ти не голодний, бо вже мертвий усередині».

Дін уже давно був таким. Як він повинен був почуватися, якщо всі дорогі йому люди його залишали? Дін ледве пам’ятав маму, батько помер, щоб врятувати його, а незабаром він втратив і Сема.

Коли Дін повернувся з пекла, його тіло було живим, але всередині була порожнеча. Він сподівався, що це мине, адже він знову був не один. Сем був поруч.

Але він його обманув. Зрадив. Довірився демонові. І почав апокаліпсис.

Дін сердився, хоча розумів, що Сема обдурили та використали. Він бачив тягар провини, який повис на плечах брата і хотів би його розділити, але не наважувався. Адже більше не міг повністю йому довіряти. Глибоко всередині, Дін розумів, що насправді винить Сема не за апокаліпсис, і навіть не за  демонську кров, а саме за те, що брат робив усе за його спиною.

Сем не довірився йому. А тепер він не міг повністю довіряти Сему, як би не хотів.

Але бачити його страждання, а тим більше залишити одного все це переживати, Дін теж не міг. Він все ще був готовий на все заради молодшого брата.

– Ні! – З похмурих думок його висмикнув черговий відчайдушний крик Сема. – Не треба, будь ласка! Не треба!

Дін миттю опинився поряд із Семом. Кас, що сидів з іншого боку кушетки, підняв голову. Очі Сема були заплющені, прикуті наручниками руки стиснуті в кулаки так, що кісточки пальців побіліли. Сема трясло, його лоб покривали великі краплі поту. Не дивлячись на те, що Дін з Касом зробили все можливе, щоб якось знизити температуру і допомогти Сему з лихоманкою – обтирали вологими рушниками, намагалися напоїти його водою під час короткочасних перерв, коли Сем більш-менш заспокоювався і не кричав хоча б кілька хвилин – це майже нічого не дало. Його шкіра залишалася такою ж гарячою, а лихоманковий рум’янець на щоках не зникав. Сем постійно бурмотів щось нерозбірливе між криками. Але тепер його слова були досить чіткими.

– Ні! Будь ласка… будь ласка… – благав він, хапаючи ротом повітря. – Дін…

Від звуку його імені, що злетіло з губ брата, переповнене болем, розпачом та безвихіддю, у Діна стиснулося серце. Він не звернув уваги на співчутливий погляд Каса і спробував заговорити з Семом:

– Я тут, Семе.

Брат повернув голову на звук його голосу.

– Дін, – майже нечутно пробурмотів Сем. Він дивився на Діна, але, здається, не бачив його. – Вибач… Вибач мені…

Дін застиг. Сем уже вибачався. Але зараз йому не було за що просити вибачення. Крім того, Дін вже давно вибачив його за все.

– Все добре, Семмі, – запевнив його Дін, поклавши руку на плече брата в заспокійливому жесті. Ліва долоня Сема розтиснулася і потяглася до нього, незважаючи на обмеження наручників.

Дін упіймав її.

– Я тут. Все буде добре.

– Вибач, – бурмотів Сем, заплющивши очі і хапаючись за руку Діна. – Вибач… Я не хотів цього… не хотів…

– Я знаю, Семмі, – відповів Дін і його голос ледь чутно затремтів. – Я знаю.

– Вибач… – майже не чутно прошепотів Сем і його долоня обм’якла в долоні Діна.

Сем знепритомнів.

***

Кастіель спостерігав, як Дін, зробивши глибокий уривчастий вдих, дбайливо прибрав мокре від поту волосся з обличчя молодшого брата і нахилився до нього притискаючись своїм чолом до чола Сема. Інша рука все ще стискала його долоню.

Спостерігаючи за цією сценою, Кастіель відчув як щось кольнуло в грудях. Здається, люди називають це серцем. Янгол все ще відчував труднощі з відмінністю людських емоцій. Але чим більше він залишався поряд із Семом та Діном, тим більше починав розуміти ці емоції. Зараз він знав, що брати злилися кожен на себе, звинувачували себе, але в їхніх серцях все ще залишалася любов та турбота однин про одного.

Дін відсторонився, обережно відпускаючи руку Сема. Потім підвівся і звернувся до Кастіеля:

– Я піду принесу ще води, – Дін вилив воду, що залишилася, з глека в склянку. – Якщо Сем прокинеться…

– Так, я знаю, – поспішив запевнити Кастіель. – Я пригляну за ним.

Дін вдячно кивнув і попрямував до виходу.

Кастіель кілька секунд дивився йому у слід. Потім потягнувся до миски з водою і, викрутивши мокрий рушник, почав протирати обличчя Сема. Незважаючи на те, що напад закінчився, Сем все ще був надто теплим. Коли холодна тканина торкнулася його шкіри, він полегшено зітхнув, але не прокинувся.

Що ж, може, Кастіель хоч чимось йому допоміг. Адже спостерігаючи за муками свого друга, янгол почувався ще безпораднішим, ніж зазвичай. Після падіння він майже втратив свої сили. Добре, що все ще міг літати. Але було складно бачити, як небайдужі йому люди страждають, а він нічим не може допомогти. Спочатку Боббі, тепер Сем.

Крім того, Кастіель не міг не почуватися частково винним у тому, що трапилося. Йому не вдалося чинити опір Голоду, через що Дін опинився у небезпеці. Сем урятував їх, а тепер за це розплачується.

– Ти напевно мене ненавидиш, – слабкий шепіт Сема, що щойно прокинувся, застав янгола зненацька. Кастіель вкотре намочив рушник і поклав його Сему на чоло.

– Що змушує тебе так думати, Семе? – поцікавився янгол, схиливши голову у запитальному жесті.

Сем важко ковтнув і відвів погляд.

– Ти ж янгол Господній. Чиста небесна істота. А я… – він замовк, а коли продовжив, його голос звучав зовсім тихо: – … а я лише людина з кров’ю демона. Гидота.

Кастіель голосно видихнув, підвівся та підійшов до столу за склянкою води. Янгол згадав першу зустріч із Семом Вінчестером.

«Хлопчик із кров’ю демона».

Він пам’ятав, з яким захопленням дивився на нього тоді Сем, адже завжди молився і вірив, що вищі сили можуть його врятувати. А небесам було все одно. Тому що Сем Вінчестер був народжений, щоб стати сосудом Люцифера та знищити світ. Але все виявилося не так просто.

– Я ніколи не вважав тебе гидотою, Семе, – сказав Кастіель та обережно підняв його голову, щоб Сем зміг випити води. Той з вдячністю кивнув, відкинувшись на кушетку і заплющивши очі. Кастіель не був упевнений, чи не Сем заснув знову, але все ж таки продовжив: – І я не згоден щодо твоїх суджень про тебе.

Сем розплющив очі, розгублено дивлячись на нього.

– Ти не винен у тому, що з тобою сталося. І Дін також. Ви не винні, що небеса обрали вас для цього.

– Але кров демонів… Дін сердиться на мене. Я знаю, що він піклується про мене, але… напевно, він ніколи мені цього не пробачить. – Тихо завершив Сем, знову опускаючи очі.

– Я думаю, Дін вже пробачив тебе, Семе, – запевнив його Кастіель. – Так, він злиться, але не та тебе. А на себе. Що не зміг уберегти тебе від цього знову. Як і я. Я повинен був чинити опір краще, захистити Діна від вершника та демонів. Захистити вас обох.

– Ви не винні, – заперечив Сем. – Демони все одно знайшли мене. А я не зміг стриматись. Я обіцяв собі, що цього не повторитися. Але я не зміг, Кас…

– Якщо ти хочеш, щоб Дін та я не звинувачували себе, – знову спробував переконати Сема Кастіель, – тобі теж не варто. Зрештою, ти врятував нас. І за це я маю тобі подякувати.

Сем здивовано і трохи шоковано глипнув на нього.

Кастіель торкнувся лівого плеча Сема. Він бачив, як Дін зробив це раніше. І сподівався, що цей жест хоч трошки розрадить молодшого Вінчестера.

– Те, як все сталося сьогодні, відрізняється від того, як було минулого разу. Ти не приховував нічого від Діна. Він знає, що ти цього не хотів. І він не звинувачує тебе. І я не звинувачую.

Полегшення і вдячність в очах Сема залишила те саме, що й раніше, почуття у грудях янгола.

– Дякую, – тихо промовив Сем. Раптом його обличчя спотворила гримаса болю. Він заплющив очі і застогнав, намагаючись придушити крик.

– Семе? – стурбовано покликав Кастіель.

– Це знову починається, Кас, – зумів видавити Сем. – Знову…

– Я покличу Діна… – Кастіель рушив було до виходу, але Сем схопив його за рукав.

– Чекай! – у його очах була паніка, а голосі чулися нотки розпачу: – Не залишай мене одного. Я не хочу… бути один. Будь ласка…

Кастіель стиснув його руку:

– Добре, Семе. Добре. Я залишусь тут.

Тяжко дихаючи, Сем з вдячністю та ще більшою панікою в очах кивнув.

А потім повітря пронизало переповнений болем крик. Сем ще більше стиснув руку Кастіеля, але той його не відпустив. Янгол накрив його долоню другою своєю рукою, сподіваючись, що це трохи заспокоїть Сема і дасть зрозуміти, що він не один.

***

Голос уже давно захрип, горло саднило, але як Сем не намагався стримуватися, несамовитий крик продовжував розрізати повітря. Тіло оніміло від постійних судом. Сем відчував, як наручники врізаються в шкіру, спричиняючи додатковий біль, але майже цього не помічав. Адже отрута демонської крові, що струмувала по його венах, перекривала все. А видіння, що холодили душу і мучили запалений розум, спліталися з цією отрутою в нестерпну агонію.

Він бачив обличчя батьків, що звинувачували його в їхній смерті. Обличчя всіх тих людей, яких він не зміг врятувати – Джесс, Еш, Джо, Еллен, Медісон; обличчя невинних, які постраждали через його демонічні сили.

Але найболючіше було бачити Діна та його холодний, сповнений ненависті погляд, без звичної веселості та теплоти. Але саме слова ранили найбільше.

«Ти ніхто для мене, Семе».

«Я помер за тебе і ось як ти мені віддячив?!».

«Мені варто було послухати батька і пустити тобі кулю в лоб».

Вони всі звинувачували його і хотіли помститися. І він не опирався.

Жар вогню повільно пожирав його тіло, пекельні пси розривали плоть, ніж Аластара зрізав з нього шкіру.

Він би потонув у цьому болю, захлинувшись у розпачі і ненависті до себе, якби не рідний голос, що час від часу пробивався крізь криваву завісу.

– Я тут, Семмі, – повторював Дін. – Це все нереально. Все буде добре. Я тебе не залишу.

Руки Кастіеля не випускали його долоні.

Сем хапався за голос Діна і за руки Каса, як за рятівну соломинку, здатну витягти його з безодні страждань. Він знав, що його брат і друг поряд, що вони його не залишать і пробачать йому. І це не дозволяло йому здаватися.

Коли все закінчилося, Сем повільно розплющив очі, мружачись від ранкових променів сонця, що проникали в кімнату через отвір у стелі. Дін сидів, підперши голову долонею і здавалося, майже засинав, а Кас все ще тримав Сема за руку.

Він першим помітив, що той прийшов до тями:

– Семе?

Дін швидко підняв голову, його сонливість як рукою зняло.

– Семмі? – голос Діна був стомленим, але таким же стурбованим: – Як ти?

Сем важко ковтнув. Все навколо здавалося трохи нечітким та розмитим. Але біль, що здавалося розривав його тіло і душу на частини, минув, і він не міг бажати більшого на даний момент.

– Житиму, – прохрипів він, після чого Кас, відпустивши нарешті його руку, простяг Сему склянку води і допоміг вгамувати спрагу. Дін тим часом розстебнув наручники і почав розтирати кінцівки, що затекли. Як Сем і очікував, на зап’ястях залишилися червоні смуги. Але йому було байдуже. Сем подивився на брата, не знаючи, що сказати чи зробити, як висловити свою подяку. І тут раптом Дін притягнув Сема до себе, міцно обійнявши:

– Радий, що ти в порядку, – сказав Дін. Сем на секунду завмер, розгубившись, але потім обійняв Діна у відповідь.

– Дякую, – видихнув Сем, уткнувшись братові в плече. – Я чув тебе.

Коли вони розімкнули обійми, Сем повернувся до Каса:

– І тобі дякую, Касе, – він простяг руку. Кастіель відразу ж потиснув її і кивнув.

– Ходімо, спляча красуне, – Дін допоміг Сему підвестися, закинувши одну його руку собі на плече. – Ти, певно, скоро знову відрубишся, треба встигнути тебе нагодувати.

Кас приєднався до них, притримуючи Сема з іншого боку.

– Припиніть, я не інвалід, – заперечив Сем, але не відштовхнув їх. Натомість глипнув на Діна: – І не називай мене так!

Дін трохи натягнуто засміявся, Кас усміхнувся, а Сем був надто втомлений, щоб щось ще сказати.

Але він відчув, як тяжкість, що сковувала серце довгий час поступово йде геть. Сем був не один і від усвідомлення цього було легше дихати.