Я тебе не боюся

— Тео… — учитель невдоволено окинув поглядом блакитноокого хлопця, що сидить на першій парті біля вікна.

Просто перед сьогоднішнім уроком у вчителя англійської мови з’явився поганий настрій. Усе почалося з того, що до нього підійшла класна керівниця 11-Б і сказала, що до нього на урок прийде новий учень. Все б нічого, але учень був не з хороших. Характеристика погана, з минулої школи вигнали, та й на перший урок він не з’явився, тому Олена Юріївна попросила того юнака познайомити з новим класом. Віктор Павлович хоч і погодився, але все ж таки не познайомив одинадцятикласника з однокласниками, адже той спромігся на дві хвилини запізнитися на урок і перебити вчителя. А зараз він сидів і малював щось у зошиті замість того, щоб звернути увагу на вчителя, який, як і всі вчителі, розповідав, що цей рік є дуже важливим для випускників.

— А тепер я хочу дізнатися, чи є ті, хто має намір складати англійську мову на ЗНО? Я попрошу цих людей підняти руки, а потім підійти до мене після уроку, щоб обговорити це рішення. Будьте чесними, — після цих слів вгору здійнялися лише чотири руки. — Усе? — з легкою посмішкою і явним полегшенням запитував учитель. Він явно зрадів тому, що йому дісталися тямущі учні, яким під силу скласти складний іспит.

Незабаром учитель почав записувати тему уроку, яку треба було повторити в перший навчальний день. Через це деякі діти, точніше більша частина класу незадоволено зітхнули й попросили у вчителя свободи, але чоловік був до цього суворий. Він обвів поглядом весь клас і вимовив гучне, суворе, чітке, а також зрозуміле «ні» на їхні прохання. Після незадоволених зітхань учнів він продовжив записувати стару, вивчену граматику, а також розповідати про неї.

— Безжалісний, — невдоволено прошепотів один з учнів собі під ніс. Цим незадоволеним став Тео Вуд. Саме той самий новенький.

— Вуд, на моєму уроці треба мовчати. Або ж ти ще хочеш сказати? — він оглянув юнака, який вдало замовк. — Does anyone else have anything to say?

Хоч і решта були не задоволені, але нічого не наважилися навіть мовчазно пискнути, бо не перший день навчаються в цього вчителя. Усі знали, що в нього ідеальний слух. І було дивом, якщо він не почує, як вони перешіптуються або списують. Проте викладачем він був хорошим. Усе зрозуміло пояснював. Навіть Тео спочатку слухав, але потім слухати йому набридло, він прекрасно пам’ятав цю тему. Що виявилося рідкістю для його пам’яті. Потім усе-таки він відволікся, узяв канцелярський ніж і відкрив його. Класом пролунав тихий скрегіт, але деякі учні подивилися в бік звуку, учитель же на подив не звернув особливої уваги на це, продовжуючи свій монолог. Вуд почав точити олівці. Ведучи лезом від руки вниз. Хоч у нього і була точилка, та й олівці були заточені до нормального рівня. Ну, а що ще робити. Випадково він занадто різко смикнув руку, в якій було гостре лезо. Це було несподівано для самого хлопця, а також для його сусіда, який буквально відчув біль, просто дивлячись за тим, як вістря леза впилося в палець юнака. Вістря поранило досить глибоко. Прошипівши від такого неприємного болю, Тео засунув лезо, тим самим закриваючи ніж. Після цього він відклав провісника біди для його рук і олівець.

Чоловік стояв посеред класу і розповідав тему, а так само писав іноді то правила, то приклади речень на дошці про абсолютно старі теми англійської мови. Він усе спокійно розповідав до одного моменту, ніздрі залоскотав приємний, солодкий, незвичний і дуже рідкісний запах молодої крові, а також почулося шипіння від болю, голосом одного з його учнів. Віктор оглянув клас, але його добрий зір ніхто не привернув. Не було нікого, хто вмирає від болю, уже хороша новина. Учитель швидко відвернувся до дошки та почав писати таблицю часу, намагаючись відволіктися від запаху такої привабливої крові. За свої 150 років він навчився стримувати себе від поранених людей. Щоб ненароком не накинутися і не випити кров усю, до єдиної краплі. Почав тренувати себе на витримку. Через секунду вампір більш-менш зосередився на темі, але все одно насичений запах крові трохи відволікав, як раптом до нього підійшов новенький учень і попросився вийти. Учитель повернув голову в бік, щоб бачити, хто до нього підійшов. Вуд підняв свої блакитні очі, які переливалися за настроєм юнака, а може від освітлення. Від Тео віяло приємним запахом бажаної рідини, від чого по підкачаному тілу проходили мурашки, а очі миттєво ставали кольору дорогого червоного вина. Розуміючи, що очі ось і видадуть його, він відвернув голову в бік дошки, продовжуючи писати. І промовив, таку потрібну відповідь, для них двох, у цей момент:

— Yes.

Раніше він навряд чи б випустив із класу учня, чи ученицю, але зараз він не міг залишатися в одній кімнаті разом із цією унікальною дитиною. Хейзу здавалося, що він ще жодного разу не куштував таку гарячу, ароматну і солодку на запах кров. Запах зводив його з розуму, і якби не було тут учнів, то він би накинувся на хлопця і своїми гострими, як розпечений кинджал, іклами встромився в його білу, ніжну, юнішську шию. Яка так і манила покусати її повністю. Щойно хлопець вийшов з кабінету, як учитель нешвидким кроком підійшов до вікна.

— Don’t you think that hot in the classroom? — запитав учитель у підлітків хоча й не чекав на відповідь.

Віктор відчинив вікно навстіж, щоб хоч трохи зник запах крові та нічого не заважало йому продовжити роботу. За учнів, які сиділи в класі, вчитель не переживав, не переживав, що вони застудяться від відчиненого навстіж вікна. На вулиці була тепла, ще літня погода. Вітер дуже рідко продував, а якщо й продував, то не сильно.

Перед тим як Тео відлучився з кабінету, він встиг побачити очі, вони були зелені, як темний ліс, але в них так само був якийсь відтінок… червоного? І справді, в зелених очах була часточка темного червоного відтінку, ніби прірва в пекло. Через цю думку проходили мурашки по шкірі. Вуд більше вирішив не забивати собі цим голову. Дійшов до вбиральні, сам не помітивши цього. Зайшовши всередину брюнет відкрутив кран у бік холодної води й опустив палець під приємний струмінь. Тео прикрив очі від таких вимогливих дій. Через кілька секунд юнак розплющив очі, одразу ж його погляд привернув антисептик на стільці поруч з умивальником. Хлопець не вимикаючи воду, взяв спирт і трохи полив на палець, на відкриту рану. Від нового струменя болю Тео прошипів, миттю поставив пляшечку зі спиртом на місце. І одразу ж підніс палець під воду, полегшено видихаючи. Бо від того болю аж легені стиснулися і на мить стало важко дихати. За хвилину насолоди під холодною водою, хлопчина закрив кран, промокнувши серветками палець і посміхнувся, адже кожен учень був щасливчиком, якщо в шкільній вбиральні був тримач для рушників, але особливо виграв шкільне життя, а якби в ньому були б серветки. Тео став тим самим щасливчиком, який виграв це шкільне життя.

Приблизно за п’ять хвилин учень повернувся в клас, де Віктор Павлович, мабуть, дав якесь завдання. Оскільки його однокласники сиділи й щось писали. А вчитель пильно на них дивився. Тео прикликав його погляд, і під таким самим пильним наглядом, пройшов до класу і сів на місце. Пошепки запитав у сусіда, що вони роблять. Хейз саме дивився на учнів. І щойно Максим — сусід Тео відкрив рота, щоб відповісти на запитання, як чоловік його випередив, сказавши, яке завдання вони роблять, цим привернув увагу двох друзів. Подякувавши, учень почав писати завдання, а вчитель перевів погляд у вікно, бо бачити зосереджених учнів, які не списують, було доволі нудно.

Попри те що Вуд почав робити завдання набагато пізніше, він зробив швидше за всіх. Повідомив про це вчителю і почув від учителя начебто добру фразу:

— If done, then sit silently and do not distract others.

Насправді він зробив тільки перші п’ять речень. Йому було ліньки писати шосте речення. Тим паче саме, те завдання було трохи складнішим за попередні. У зв’язку з відпочинком юнак акуратно й тихо дістав із рюкзака книжку, яку він почав читати лише два дні тому. Ця книга була про містику. Хлопцеві дуже подобається на цю тему читати, дивитися і так далі. Тож удавав ніби думає над завданням, він читав книжку. Але не додумався, що Хейзу видно все, що відбувається на першій парті, але він не зробив зауваження.

Хлопець так захопився сюжетом у книзі, що відбувається, що навіть не почув, як почалося обговорення і перевірка завдання. З думок викликав суворий грубий голос учителя, який кликав його і про щось попросив:

— Тео, тепер ти, будь ласка, прочитай нам четверте завдання і поясни, як робити шосте речення, — Віктор помітив, як хлопець роздивлявся книжку, і вирішив його відволікти.

Вуд підняв на нього погляд і наважився запитати:

— Вибачте, чи не могли б ви повторити запитання.

Віктор лише посміхнувся, дивлячись на хлопчину, який не розуміє. Але на подив майже всього класу без проблем повторив. За таке він би вже поставив двійку, але всі скинули це на те, що Тео новенький і йому роблять попуск. Вуд розгублено подивився в зошит.

«Чорт, я не зробив саме це», — подумав юнак, подумки пославши вчителя і предмет англійської мови.

— Вуд, я чекаю на відповідь. Чи ти обдурив мене, щоб дати собі перерву?

Тео підняв погляд на вчителя, який повільною ходою насувався на юнака. Чоловік підійшов до парти та взяв зі столу непотрібну книжку, яка була відкрита в той момент. Його обличчя виглядало суворо і вимогливо, зелені від природи темні очі, що стали ще темнішими, не віщували нічого доброго. Він прочитав назву глави й усміхнувся, дивлячись на надруковані чорним чорнилом літери, і перевів погляд на Тео.

Сам розділ називався не дуже «дивовижно», а саме «Вампіри в реальності». Учитель закрив саму книжку і прочитав назву: «Містична міфологія». Він стримався, щоб не засміятися, але тільки дозволив собі посміхнутися краєм губ. Після того як Віктор прокрутив книжку в руках, ніби хотів її спалити поглядом, то злісно перевів свій холодний, темний погляд на юнака і звернувся до нього:

— Не смій на моєму уроці читати дурниці. Свою книжку забереш сьогодні після уроку, — на думку вампіра, було гарною ідеєю після уроку залишити хлопця, в якого така незвична кров…

— Це не дурниця, — ображений такою поведінкою Віктора, невдоволено пробурчав хлопець. — На відміну від цієї теми, і вашого уроку, — додав уже тихіше ображений юнак.

— Тео, я не глухий і я чую тебе навіть пошепки. Тож раджу мовчати та говорити лише тоді, коли я тебе попросив відповісти. Якщо, звісно, не хочеш отримати двійку в перший навчальний день, — промовив Віктор, йдучи до свого столу, щоб покласти таку вже цікаву для Тео книжку на стіл.

— I got it, — сказав хлопець, хоча подумав зовсім інше. — «Вам би лише двійкою мене лякати».

Як же хотілося нахамити, але не хотілося поганих оцінок. У минулій школі, Тео міг робити майже все що завгодно, власне кажучи, він це й робив. Але останньою краплею стала досить таки серйозна бійка.

— Well done what understood it the first time, — Чоловік ледь чутно, ледь видимо посміхнувся, хоча в такій гробовій тиші, можна було це почути. Він прокрутив у руці чорну ручку, якою він виставляв оцінки в журналі, і швидкоплинно глянув на затихлий клас.

Урок, що залишився, пройшов нудно як для вчителя, так і для учнів. Вони продовжили тренуватися на різних реченнях, а також читати тексти та перекладати їх. Особливо останні хвилини до кінця тягнулися дуже довго, здебільшого в тих, хто слідкував за часом і рахував секунди до дзвінка, що сповіщав про початок перерви та кінець уроку. Віктор Павлович поставив домашнє завдання і попросив усіх підготуватися. Після останніх слів усі почали копошитися, збиратися. У коридорі майже одразу почувся галас. Здебільшого бігали, кричали, бушували й наганяли головний біль — учні середньої школи. Тео згадавши про слова Хейза хотів швиденько злиняти, але його конфіскована штучка лежала на столі. Звісно ж, жодного бажання залишатися в кабінеті з цим учителем не було, але на думку спала не дуже розумна думка. Він потихеньку хотів забрати книжку, поки Віктор Павлович спілкуватиметься з учнями.

Половина класу вже вийшла, дехто збирався, а ті хто підіймати руку, то підійшли до столу вчителя. Хейз радив їм, які книжки краще купити для підготовки до ЗНО, розповідав про теми, які вони проходитимуть на факультативі для підготовки до іспиту і коли ці заняття відбуватимуться. Тим часом Вуд начепив рюкзак на одне плече і зібравши волю в кулак почав здійснювати план. Непомітно став позаду четвірки, принаймні йому так здавалося. І акуратно просунув руку між ними. Книжка лежала на краю столу і тому своїми тонкими, але вправними пальцями він доторкнувся до корінця книжки, трохи потягнув у свій бік, що б забрати. У нього це майже вийшло. Але Віктор Павлович, будь він проклятий, зіпсував усе. Він поклав свою холодну руку на палітурку і так само накрив своєю рукою пальці хлопця, від чого юнак здригнувся. Перевівши погляд на чоловіка, він спіймав суворий, незадоволений, роздратований і трохи злий погляд, який буквально з’їдав його заживо.

— Спасибі, що вислухали, можете йти, — звернувся Хейз до дітей, які стояли біля нього, а потім вимовив слова спеціально для Тео. — А ти залишся.

Юнак відійшов від столу і боком уперся об парту. Останні учні пішли та залишили їх удвох в абсолютно порожній кімнаті.

— Я попросив тебе залишитися, але ти не послухався і вирішив піти, при цьому тихо забрати книжку. Раз ти такий неслухняний, то я тобі поставлю 2 у журнал. Як і обіцяв. Свого слова я тримаю, — старший повільно відкрив журнал, іноді поглядав на бентежне обличчя блакитноокого брюнета.

— Ні! Зачекайте. Я не намагався піти, чесно. З чого ви взяли, що я не послухався? — Тео склав їх на грудях. Він намагався відстояти свою позицію. Простіше кажучи, почав сперечатися.

— З чого я взяв? — Хейз повільно почав підходити до хлопця. Нічого хорошого це не віщувало. Хлопчина це одразу зрозумів, адже його підвела його впертість і невміння тримати язик за зубами, коли потрібно. — Ти не спокійно сидів за партою, а почав у швидко збиратися. Ти просто стоячи за рештою учнів у тиху намагався забрати книжку і хотів спокійно, ніби ні в чому не бувало піти. Ти такий нахабний. Мені це не подобається.

Віктор своїм наступом довів хлопця до стіни та розставив руки з боків тонкого тіла. Дивився в залякані, блакитні очі хлопчини. Ось зараз обидва чудово могли розгледіти очі одне одного.

— Але можна ж вирішити це мирним способом, чи не так? Можна ж без двійки? І взагалі я ще нічого такого не зробив. Я ж не винен, що цей урок неймовірно нудний.

— Ти мені зіпсував настрій. Це найважливіше. А ще поясни чому ти на моєму уроці точив олівці ножем і порізав палець.

— Урок був настільки нудним, що просто довелося шукати чим зайнятися. Ось я і вирішив заточити олівці. І все. Що тут такого? — Тео став трохи впевненішим у своїх словах, було вже не так страшно, як хвилину тому.

— Лезо в школу не можна брати. Це дуже небезпечно, — чоловік подивився в блакитні, нахабні, але з часточкою побоювання і страху очі, і посміхнувся. — Небезпечно для тебе.

Тео навіть не встиг замислитися над цими словами, як у Віктора в усмішці він побачив гострі ікла, що ставали довшими й гострішими. Вампір повільно нахилився до хлопця і залишив дві білі смуги. Через цю дію хлопчина вкрився мурашками, але незабаром сіпнувся, коли знову ікла почали дряпати шию. Юнак намагався втекти від будь-яких дотиків до його шиї, але на заваді стала рука вампіра, яка тримала опору біля нього. Серце забилося шалено, здавалося що воно ось-ось і вистрибне з грудей. Вуду знадобилася одна хвилина, щоб усвідомити, що зараз відбувається. Тео вирішив діяти. Він присів і проліз убік, виходячи з образного «полону». Швидко перебіг до дошки та взяв до рук перший-ліпший предмет. Цим предметом стала ганчірка для дошки.

— Не підходь… — голос трохи тремтів. Брюнет був наляканий. Він кинув ганчірку в старшого, але промазав. Залишалося дивитися на хитру усмішку на обличчі вчителя.

— Найкращий засіб самозахисту, — не поспішаючи Хейз знову підійшов до учня, знову зловив у пастку. Молодший від страху видав дуже тихий писк. Подивився як зловісно поблискували два смарагдові очі. Чоловік прибрав волосся з обличчя, зачесав його назад і пройшовся пальцями по коротко стрижених скронях. Але щоб не бачити злісне обличчя юнак набрався сміливості й оглянув зовнішній вигляд чоловіка.

Віктор одягнений у темно-синій строгий костюм трійку. Білосніжну сорочку прикрашала кобальтова краватка, яка ховалася в жилеті. Жилет зі свого боку щільно прилягав і гарно показував силует торса. Розстебнутий піджак давав шанс це побачити. Вузькі штани були оперезані шкіряним ременем з однотонною металевою застібкою і підкреслювали його стрункі, але не дуже худорляві ноги. Чорні лаковані черевики на тонкій шнурівці закінчували картину. Потім же Тео помітив на зап’ясті вчителя елегантний електронний годинник. Вуд ловить себе на думці, що вчитель виглядає гаряче, а його вишневий аромат паморочить голову.

— Можна якось уникнути цього всього? — питає він відстав від думок.

— У тебе не вийде відкупиться. Я за все своє життя жодного разу не відчував такого чудового запаху крові як у тебе, тому тепер ти моє улюблене тіло.

Учень так само намагався відштовхнути чоловіка, але в нього це слабо виходило, а у вампіра з’явився азарт пограти. Він відсунув комір сорочки й кілька разів ніжно вкусив майбутнє місце глибокого укусу, що кровоточив.

— Не бійся. Це буде не боляче.

— Звісно не боляче. Просто шию проткнеш і це буде не боляче, — Тео намагався вилізти з пастки до останнього. На жаль руки чоловіка не знаходилися біля голови юнака, як минулого разу. Намагався плечем протаранити руку, що стояла поруч, але та була каменем. У голову прийшла нова ідея. З усієї сили Вуд вдарив чоловіка в торс, щоб той відсторонився і відійшов на пару сантиметрів.

— Ай, як же боляче, — награно вимовив шатен. — Тео, я не відчуваю болю так само як відчувають біль люди. Але за цю дію ти відчуєш біль.

Раптово пролунав такий непотрібний у цей момент дзвінок. Чоловік різко відійшов від хлопця. Забрав зі свого столу книжку і простягнув її учневі. — Іди на урок. І досить дурниці вже читати. Вампірів не існує, — Хейз усміхнувся і жестом показав хлопцеві, щоб той почав виходити з класу.

— Ага, звісно. Вас тільки й слухай, — хлопчина швидко вихопив із рук учителя книжку, вибіг із класу. Такого він точно не забуде довго.

***

Закінчився шостий урок. У порожньому класі перебував тільки чоловік. Його спогади досі розбурхував запах молодої крові, в голову приходили дуже криваві картинки. Він уявляв, як криваве тіло хлопця лежить у нього вдома на підлозі, уявляв, як його ікла впиваються в шию підлітка, і як із двох ран тече червона цівка крові. Вампір уже знав як він отримає цього хлопця. Але для цього залишалося чекати закінчення навчального дня. Оскільки в одинадцятих класів є сьомий урок, то Хейз мав змогу непомітно сісти у свою автівку і трохи почекати там хлопця. Так він і зробив. Коли ж продзвенів дзвінок на урок, то він вийшов зі школи та сів у свій чорний матовий автомобіль.

Час для нього пробіг швидко й ось він уже помічає як зі школи почали виходити діти та серед них був Тео. Юнак біля воріт стояв і прощався з Максом. Хлопці розійшлися в різні боки. Вампір же почекав поки жертва відійде трохи далі від його машини та завів мотор. Переслідував блакитноокого брюнета тримаючи дистанцію п’ятсот метрів і робив так, щоб хлопчина його не помітив. Хоча Тео навіть не дивився на всі боки, дивився тільки в телефон.

Приблизно біля будинку був вдалий шанс для Віктора. На вулиці не було людей, учень заходив в арку. Тоді ж до нього швидко під’їхало чорне BMW. Хлопець зміг тільки миттю оглянути машину, раптом його різко закидають на заднє сидіння і якийсь чоловік сідає поруч, штовхаючи його на інше сидіння.

— І знову привіт, — такий жахливий голос почув підліток, намагаючись прийти до тями.

— Гей, ти що твориш?! — брюнет сів на крісло і підняв руку, щоб ударити по голові свого викрадача, але чоловік схопив тонке зап’ястя і відкинув назад.

— Не звертайся до мене на «ти». До мене тільки на «Ви», — голос старшого був м’якший за шкільний, але було зрозуміло, що це нічим добрим не закінчиться, адже почувся звук зачинення дверей, — Тепер, якщо ти не чинитимеш опору, то я швидко впораюся, і ти будеш вільний.

— Що я вам зробив? Чого ви за мною блукаєте?! — підліток уже спокійно сів, дивлячись у вікно.

— Ох, заспокоївся. Нарешті.

— Не заспокоївся! Ви мене мало до інфаркту не довели. Ви псих! — Вуд склав руки на грудях. — Яка мені з цього вигода?

— Вигода? Ну я тебе не вб’ю. Це хороша вигода, — сказав пошепки на вухо Віктор, через що підліток зміг відчути дихання на шиї.

— Ви знаєте про закони? Те що ви зараз робите, то це викрадення і схоже на педофілію.

— Ти мене заговорив.

Хейз випустив ікла, торкнувся красивої шиї. За мить гострі зуби встромилися в хлопчину. Темно-червона рідина почала забарвлювати юнацьку шию та білосніжну сорочку. Вампір облизав рану і почав жадібно пити бажаний напій. Юнак мимоволі заскулив від нестерпного болю, але вже нічого не зміг зробити. З кожною краплею, що витікає, йому ставало дедалі гірше. З’явилася жахлива задишка і холодний піт. Голова запаморочилася і здавалося, що це кінець. Вуд почав бліднути й обм’якати. І ось за секунду жертва заплющує свої очі, і голова ніби замертво падає на праве плече. Слідом тіло знаходить собі опору і падає на вампірську особу.

— Сподіваюся, ти його не вбив, — сам собі промовив учитель. Але він почув як б’ється серце. — Ні, не помер.

Чоловік миттю зняв свою чорну краватку і почав міцно замотувати рану. Зробивши це, Віктор скинув жертву з себе і вийшов з машини. Він сів за кермо.

Через 2 хвилини перебування в темному просторі хлопчина прокинувся і нетямуще подивився на викрадача.

— Куди ми? Куди ти мене везеш?

— Я ж тобі сказав, що звертатися до мене потрібно на «Ви», — Хейз зупинився на світлофорі й обернувся назад. На обличчі бордова засохла кров, очі такого ж відтінку, ікла досі виднілися. Юнак відчув, як у легенях бракує повітря, серце стало ще швидше битися, стрес з’явився знову і змішався зі слабкістю. Усе це вплинуло на нову непритомність.

Повторювалося це ще кілька разів. Поки вампір не почув тихе сопіння.

«Знайшов де поспати. Хоча добре що не упер, не хочу тебе так рано позбуватися», — водій через дзеркало подивився на заднє сидіння і посміхнувся.

Через деякий час Віктор у передпокої зняв із хлопця рюкзак і ніс сонного хлопця у свою кімнату. Він, звісно, міг його покласти в залі на диван, але не хотів, щоб кров зіпсувала диван. Брюнет не прокинувся навіть попри те, що чоловік грубо кинув того на ліжко.

***

Минула година сну. Вуд розплющив очі. Голова боліла страшенно, шия ще більше. Він підвівся на лікті, почав оглядатися.

Кімната була велика, у темних відтінках, поєднаних із деревом. Одну частину спальні займало величезне ліжко, зверху висіло довге LED лампа, оточене горіховими планками. З правого боку серед коричневих стінок знаходилася чорна оксамитова лава. Перед ліжком стояв темний масивний комод зі стопкою книг. Зверху, над комодом красувалася не малого розміру олійна картина. На ній був зображений Віктор, але не такий як зараз. Хейз був одягнений абсолютно по іншому. Його темно-зелений сюртук чудово змальовує його плечі, з-під незастебнутого сюртука видніється чорний оксамитовий жилет, лацкани якого поцятковані золотими нитками та вимальовують квіти. Так само золота шпилька з величезним смарагдом зашпилює довгі кінці темної краватки. Чоловік сидить на величезному, темному, дерев’яному кріслі. Руки схрестилися на грудях. На одному пальці правої руки сильно вибивався з поля зору рубіновий перстень, який був узагалі недоречний серед відтінків зеленого і чорного. Сам Віктор ні краплі не змінився, та сама посмішка, той самий серйозний погляд зелених очей, навіть та сама зачіска. Якби Тео не знав, що він не людина, то подумав би, що вчитель звичайний клоун, який вирішив бути якимось герцогом у минулому столітті. Брюнет на кілька секунд задивився на вампіра, але потім усе ж відірвав погляд і продовжив розглядати кімнату.

З лівого боку було панорамне вікно, прикрите чорними як ніч шторами. Тоді ж хлопчина акуратно, тихо, повільно встав. Підійшов до вікна, щоб подивитися, де він перебуває. Сам будинок знаходився не зрозуміло де. Але точно не в місті. Збоку стояв одноповерховий будинок, а навпроти велике озеро. Познайомившись із краєвидом, він далі продовжив перевіряти кімнату.

Другу частину кімнати займала гардеробна. Це була споруда з шаф. Вуд відкрив прикриття дверей і зайшов усередину. Усередині було темно і тому юнак тицьнув на вмикач, що знаходиться біля вхідних дверей у кімнату. Приміщення осяялося світлом і хлопець усе побачив. На вішалках акуратно висіли ділові костюми на будь-який колір і смак. У дальній шафі під нахилом рівно стояли лаковані туфлі, мокасини й навіть кросівки. А в самому кутку третьої шафи висіли світшоти, худі.

Після перегляду всієї кімнати, Тео вирішив піти та вивчити весь будинок, а також знайти вчителя. Він вийшов у довгий коридор. За два кроки від дверей спальні знаходилися якісь двері. На дверях був замок, але сама кімната була відчинена. Заглянув усередину, брюнет ахнув і різко зачинив двері.

У цей час Хейз пив вино сидячи на високому барному стільці. Раптом почув звук дверей, що відчинялися, тихі кроки, що долинали з другого поверху. Господар будинку тихо вийшов із кухні та швидко опинився біля нього. Тим самим налякав молодшого.

— Тео Вуд, хто тобі дозволив блукати чужим будинком і відчиняти двері? Ти не знахабнів?

— Ам… Я хотів Вас знайти, але зовсім не знаю цей будинок, не знаю, де ви могли б бути, і я не знав, куди йти. Ось… — Тео сором’язливо опустив очі в підлогу. Але пізніше підняв, дивлячись прямо в очі Хейзу. — «Я не думав, що бувають такі вчителі», — на обличчі прослизнула усмішка.

— Підемо краще зі мною, — шатен усміхнувся думкам хлопця і поклав руку на плече хлопця.

Він повів його до сходів. Через ватяні ноги учня вони дбайливо спустилися. Попрямували на кухню. Чоловік пальцем показав хлопцеві на стілець біля столу. Вуд слухняно сів за стіл. Роздивлявся кухню.

Посеред кімнати був кухонний острівець разом з умивальником, поруч стояли 3 темні барні стільці й на чорній мармуровій стільниці стояв келих із червоним напоєм. Хлопчина відкинув думки про кров. Взагалі не хотілося про це думати. І він продовжив далі все дивитися. Поглядом оглянув чорні дверцята тумбочок. Ближче до кухонного столу стояла висока шафа. Усередині розташувалася духовка, з нею мікрохвильовка. У самому кінці кухні стояв глянсовий чорний холодильник. Навпроти хлопця стіна з дверима, що веде кудись.

Учень перевів погляд на панорамне вікно. За парканом виднілися сосни. Вони йшли вбік і хлопчині здавалося, що цей ліс огортає будинок і в кінці з’єднується з водою озера. Так і було. Крізь дві скляні стіни в залі можна було побачити як зелений ліс зустрічається з блакитним озером. Але Вуд цього не помітив, бо в той бік він був повернутий спиною.

Поки вампір наливав воду, молодший вирішив поговорити:

— А скільки Вам років?

Вампір поставив перед блакитнооким брюнетом воду і відповів:

— Мені 28. А тепер пий і мовчи. Зараз тобі потрібно багато рідини пити, щоб відновити кров

— Я не можу мовчати. Інтерес бере понад усе, тому скажіть, будь ласка, скільки Вам років не по-людськи? — Тео схилив голову трохи в бік, з цікавістю дивлячись на Хейза. Він хотів його замучити розмовами.

— 28 років. А тепер пий. Ти мені ще живий потрібен і з кров’ю.

— Вам не 28. Ви вампір, а вампіри не можуть бути такими молодими.

— Можуть, — Віктор подивився на хлопця. На шиї візерунками застигла кров. Шатен підійшов до своєї сумки, що лежала на полиці шафи при вході. Дістав звідти пачку вологих серветок і знову пішов до жертви. — Витри кров із шиї.

Юнак слухняно почав прибирати сліди укусу і невдоволено дивився в очі чоловіка:

«Ось же ти скотина. Забруднив мені шию, а тепер як ні в чому не бувало просиш витерти. Як це все називається? Ти спочатку мене вкусив, потім привіз до себе додому. А що далі? Уб’єш? Та ні. Ти вбив би мене ще в машині, але я досі живий. Мабуть, хочеш мене просто зараз убити й закопати в лісі або ж викинути в озеро», — думав про себе хлопчина і помітив, як зелені очі шатена дивляться просто на нього, а губи розпливаються в усмішці. — «Ти чому посміхаєшся? Ні, я звісно знаю, що я гарний, але не дивись на мене так. Ти педофіл».

— Про що думаєш? — Хейз знав думки учня, але все ж таки вирішив запитати.

— Та так. Я просто раніше думав, що вампіри живуть прямо в замках або в палацах, ну і ще дуже далеко від цивілізації, але, мабуть, що ні.

— Не роби мене таким старим.

— Ви й так старі, дивлячись на картину, яка у Вас у спальні висить.

— Гаразд. Але я не старий, а довгоживучий.

— Ну… із цим можна посперечатися…

Старший невдоволено глянув на уїдливого хлопчиська, вирішивши його налякати. Вампір злобно посміхнувся, показуючи білі, довгі, акуратні, але страхітливі ікла. Здавалося, що ними й метал можна прокусити. Чоловік трохи нахилив голову в бік, оглядаючи хлопця і спостерігав за його емоціями, що творилися в голові.

— Не боїшся мене? — голос учителя став на тон тихішим, додаючи страху юнакові. І пускаючи мурашки по тілу, що й так тремтить від страху.

— Знаєте. Зовсім ні, — хоч Тео й боявся, але зізнаватися він не любив. Тому відповів у своїй манері. На це Віктор лише хмикнув. Для правдоподібності Вуд усміхнувся, дивлячись у дещо лячні очі навпроти, а про себе подумав: — «Звісно боюся, ідіот. Хто б не боявся».

— Дуже сміливий, — чоловік із нахабною усмішкою опинився за мить за спиною юнака. Він нахилив голову чорнявого вбік і подивився на нещодавній укус на шиї. – Раз ти такий сміливий, то може вдруге тебе вкусити? — задумливо промовив Віктор, рукою відчуваючи, як тремтить юне тіло.

— Навіть не здумайте. Може, я не такий сильний, як Ви, але я знайду чим тебе вдарити, — хлопець різко схопився зі стільця, від чого той упав. Хлопчина взяв порожню склянку в руку, замахнувся. — Не підходьте. Знаєте ж що таке дистанція, вірно?

— Поспішу тебе здивувати, не знаю, — зеленоокий підійшов упритул до заляканого хлопця, який відходив назад, але вперся в стіл. Тео намагався не показувати, що наляканий. Але це було видно. Вампір схопив його руку. — А в тебе кров дуже смачна, яка група і резус-фактор? — Віктор усміхнувся і сказав про себе: — «Якщо ти скажеш, що нульовий, то будеш жити».

— Перша група, нульовий резус-фактор. А навіщо Вам це?

— А ти не знаєш, що твоя кров рідкісна? Цей резус-фактор є тільки в півсотні людей, які проживають на землі.

— Ааа, я зрозумів. Ну, я, мабуть, піду, а то засидівся у Вас у гостях, — Тео підвівся зі столу і похитнувся трохи.

— Ти тільки дорогою не помри, — єхидно промовив Віктор. — Ти краще бережи себе. Ти дуже рідкісний екземпляр.

— Так, так, так.

«Мій рідкісний екземпляр» — усміхнувся від такої думки та спостерігав як хлопець ледве взувається.
Поки юнак взувався, то він зміг роздивитися другу частину першого поверху, а саме зал. Так само як і кухня він знаходився за колонами. Кутовий диван стояв біля скляних стін зроблених з вікон. Чорний килим із білими візерунками розташувався під ним і чорним скляним журнальним столиком. Біля знаходився лежак кольору темряви, так само як і диван. Навпроти дивана знаходився великий плазмовий телевізор. Під ним стояла чорна довга тумбочка. Красувалася на ній статуетка зайця, який їде на пенні фартингу, а поруч стояли три червоні, квадратні свічки різних розмірів і пляшечка з ароматичною олією. Тео не зміг розібрати назву, але зрозумів, що пахло вишнею, адже такі ж пляшечки стояли та на кухонному столі, і на комоді в коридорі, і на тумбочці біля годинника. Коли ж він взувся і сяк-так вирівнявся, то в очах потемніло, і хлопчина втулився у високий довгий бетонний вазон, що з’єднував стіну і колону. Зверху був мох, напрочуд справжній.

— Стій рівно, — пролунав голос учителя зовсім поруч.

— Я намагаюся, — юнак глянув на себе в дзеркало біля шафи та трохи підправив своє худі. — До побачення, Вікторе Павловичу.

— До побачення, Тео Вуд. Чекаю на тебе завтра в школі на самостійній роботі.

— Після сьогоднішнього я обов’язково завтра буду, — уїдливо відповів молодший і вийшов з дому.

«Який же він смішний. Каже, що не боїться мене, а тремтить як кролик, коли побачив вовка», — з такими думками Віктор проводив юнака.

Тео важко вийшов за територію. Він не знав скільки саме крові випив вампір, але здавалося що не мало. Хворобливо зітхнувши, почав шукати найближчу зупинку, адже в кожному селі, навіть у жахливому, має бути така. Карти показували що потрібно йти 6 хвилин до ближньої зупинки, але хлопець зрозумів, що для нього не менше 8. Ті хто зустрічав його думав, що він п’яний, а не слабкий. Дорогою він слухав свою улюблену пісню «Lady Gaga — John Wayne» Вуд дійшов до зупинки й у себе в голові посміявся: «Зупинка “Ширма”. Хто так назвав її?»

***

Рано, осіннім ранком, коли сонця ще не було видно, а годинник показував, що скоро настане 5 година ранку. То Віктор уже бадьорився, а точніше взагалі не лягав. Чоловік ночами часто перебував у так званому кінозалі, де в стелі красувалося велике вікно, звідки відкривався дуже гарний краєвид на зоряне небо. Так само він часто перебував у своєму кабінеті, де в основному працював. Адже крім вчителя англійської мови, він був ще й веб-дизайнером. І ось він сидить за комп’ютером, доробляє сайт.

Коли ж усе було готово, то він вирішив, що пора займатися звичними ранковими заняттями.

Швиденько в гардеробній він одягнувся у свої світло-сірі спортивні штани та легку обтислу футболку такого ж кольору. Темного ранку хоч і було прохолодно, але Хейзу на це було байдуже, любив холод.

Вампір вийшовши з дому, помітив на травинці й на листочках росу, посміхнувся і пішов з території свого двору. Шатен вийшов на ранкову, легку пробіжку. Хоч він і був вампіром із нереально швидкою швидкістю, але все ж любив побігати повільно, як це роблять звичайні люди. Він побіг уздовж ще прохолодної, безлюдної вулиці, а потім звернув на місток над озером, побіг на інший бік берега. Свіже й вологе повітря приємно лоскочучи ніс проникало в легені. Учитель любив бігати вранці, коли ще не було жодної душі на вулиці й було свіжо. Ніжний, не сильний осінній вітерець обдував обличчя Віктора.

Через годину вчитель повернувся додому. По самому вигляду чоловіка не можна було сказати, що він бігав кілька кілометрів. Зовсім не втомився від такої великої дистанції, не був млявим, був у гарному настрої. У такому хорошому, що здавалося нікому під силу не можливо його споганити. Коли ж шатен зайшов до будинку, то за вікном спостерігалися ранкові сутінки, сонце потроху починало підійматися над горизонтом. Хейз зайшов на кухню. З холодильника він дістав прохолодну третю негативну групу крові. Та була трохи з кислинкою, що й подобалося Віктору. Для чоловіка кров була як вино. Кожна група, як різний сорт винограду, а резус-фактор відповідав за солодкість, але він ніяк не міг забути солодкість учорашнього вина. Те було особливим. Зовсім не схожим на першу групу крові. Здавалося що не резус-фактор був головним. Його кров була окремим сортом. Коли ж вампір налив собі кров у келих, то від цього запаху очі в мить змінилися. Через другий келих бордового напою відчуття спраги зникло. Це слугувало для нього поживним, і дуже смачним сніданком. Використані, порожні пакети, в яких була донарська кров, викинув. Брудний келих помив, ставлячи на його початкове місце серед решти витончених келихів. Він любив милуватися своїм посудом, подобалося пити і їсти з красивого посуду. Така ось герцогська душа. Намилувавшись рівно виставленим посудом, він подивився на свій годинник. До початку уроків залишалося вільних дві години, адже було лише близько шостої години ранку. Але якщо врахувати, що Хейз приїжджав до школи завжди о 7:30, то в нього було вільного часу на годину менше.

У своїй кімнаті шатен повільно почав обирати собі костюм, повільно почав їх приміряти, підбирати краватку. До вибору одягу він ставився серйозно. Йому було важливо, в якому костюмі він піде, чи пасує краватка, взуття і годинник до його образу. Ще він одягався за настроєм. Тому іноді учні одразу розуміли настрій учителя, хоча після першого уроку він міг зіпсуватися. Сьогодні ж вампір одягнув жовтий костюм. Жовтий колір був найлегшим і найяскравішим кольором у спектрі. Цей колір був тонізувальним і “підбадьорливим” кольором, який стимулює та впливає на розумове життя людини. Тому цей тон ідеально підходив під сьогоднішній стан Віктора. Але краватку він вирішив зробити темнішою, тому одягнув кольору воронячого крила.

Після гардеробної чоловік попрямував до свого кабінету, почав повільно збирати речі до школи. Це були зошити, плани до уроку, ноутбук, улюблена червона і чорна ручка, ну і решта ручок з олівцями. Так потроху минуло хвилин 50 або ж більше. Вчитель помітивши потрібний для себе час, взувся та одягнувся, наостанок взяв сумку зі шкільним приладдям і вийшов з дому, зачиняючи вхідні двері, але разом із цим відчиняючи гараж. Хейз сів у свою іксову сімку BMW, дистанційно відчинив ворота і виїхав. Не дуже швидко їдучи, він незабаром виїхав із села на трасу. Оскільки була вже сьома година ранку, то рух був не маленький, адже майже всі їхали на роботу або в інститут, утім у справах. Але подекуди він міг прискоритися, коли ж на дорозі майже не залишалося машин, але перед камерами гальмував, адже штрафи ніхто не любить. Через 25 хвилин їзди, вампір прибув до школи вчасно. Годинник тільки пробив призначений час. Учитель піднявся до себе в клас. Взявся готуватися до уроків і діставати з сумки листки із завданнями для деяких класів. Шатен це все дбайливо й рівно склав у себе на столі. Сів на стілець, чекаючи на початок уроків.

Тео тим часом прокинувся від будильника, що дзижчав біля голови. І як завжди вирішив відкласти його на 10 хвилин, бо вставати зовсім не хотілося. Але так вийшло, що 10 хвилин перетворилися на 30. Тому він стрімголов швидко зібрався, умився. Поснідати, на жаль, не встиг, та й узагалі він і не дуже любив їжу вранці або після сну. Головне, щоб у розкладі не було уроку фізкультури, якщо вона є, то потрібно хоч щось перекусити, щоб не вмирати. Оскільки сьогодні погода була сонячною, але прохолодною, то Тео вирішив одягнутися в чорні об’ємні штани й чорний гольф, який прикривав вчорашній не добрий слід. Незабаром він як божевільний вибіг з дому, негайно попрямувавши до школи.

Без пригод пройшло два уроки. За цей час Тео зі своїм сусідом добре розспілкувався, вони знайшли спільні інтереси. Встигли зробити це на нудному уроці української мови. Олена Юріївна хоч і робила їм зауваження, але було все одно. Уже під кінець уроку хлопці почали сперечатися, хто перший добіжить до потрібного кабінету. Той, хто програє, повинен буде купити булку переможцю.

Одразу ж після дзвінка, коли вчителька говорила щось про домашні завдання, кілька хлопців швидко зникли з класу, до цього числа входили Тео з Максом. Щойно вони вийшли з класу, Вуд промовив:

— Один… Два… Три!

Зі швидкістю світла рвонули сходами, до потрібного кабінету, ледь не збили на шляху якихось молодших дітей. Брюнет встиг перший спуститься і біг спереду, Макс же відповідно ззаду. Юнак, який був ближче до перемоги, повернув голову назад, навіть не зупинився або не пригальмувавши з метою подивитися на друга, який відстає. Коли ж хлопчина все таки повертає голову назад, то не встигає загальмувати, навіть толком побачити, як врізається у вчителя англійської — Віктора Павловича Хейза. Максим, що біжить десь позаду, загальмував, дивився за тим, що відбувається, адже на мить злякався за друга, який стояв і хитався, як осиковий лист. Учитель злобно дивиться на учня.

— Вуд. Бачу, тобі стало набагато краще, якщо ти так бігаєш школою.

— Вибачте, Вікторе Павловичу.

— Тебе не вчили, що бігати коридором це не виховано й небезпечно? Ти б зараз сам міг упасти або дитину трохи менше збити.

— Вибачте. Я більше так не буду, — юнак подивився на вчителя світло-блакитними очима, зробив вигляд невинного цуценятка, хоча думав зовсім про інше. — «Я більше так не буду тільки перед Вами робити. Ви думаєте, що Ви весь такий серйозний і страшний, так звичайно, але… Але вам не впоратися зі мною».

— Більше думай головою. Іди вже.

— Спасибі, Вікторе Павловичу, — Тео взяв Макса за зап’ястя і потягнув у далечінь. Обидва хлопці рушили до потрібного кабінету вже більш спокійно.

***

Після закінчення 3 уроку деякі учні пішли в їдальню, серед них був і Макс. Сам Вуд був не голодний. Тож Вуд пішов до класу англійської мови з надією, що там ще хтось є. Той постукав і увійшов. Але побачивши тільки вчителя, без жодного учня, одразу вийшов.

— Тео, заходь. Не бійся, я не кусаюся.

— Звісно. Вам прям і вір. Я не хочу 20 хвилин сидіти з психом віч-на-віч, — хлопець виглянув з-за дверей.

— Вуд, заходь, раз вирішив зайти.

Тео важко зітхнув від розуміння, що діватися нікуди, і все-таки зайшов. Сів на своє місце, дістаючи зошити, підручники тощо.

— Ось у вашій ситуації та фраза була недоречна.

— Ти готовий до самостійної роботи?

— Готовий.

— Чудово. Тебе я буду особливо уважно перевіряти.

«Безжальний. Ви навіть не людина… Ви істота», — юнак з усмішкою дивився в негативні очі Хейза. Він вирішив дещо запитати та тим самим погіршити собі життя:

— А ви задавали ще якесь домашнє завдання?

— Ти не зробив домашнє завдання? Навіщо тобі щоденник? Для краси?

— Усіх учителів цього в університеті вчать?

Чоловік злобно подивився на хлопця і відкрив журнал. Брюнет поклав голову на парту, спостерігав за діями вчителя.

— Мда, не організований ти. А домашнє завдання міг попросити у свого друга, з яким ти бігав коридором. А так тобі 2 бали, — учитель узяв ручку й оглянув журнал. — На жаль поки що не можу тобі поставити цю оцінку. За вчора буде не гарний вигляд, за сьогодні ти встигнеш отримати оцінку. Гаразд. Я запам’ятаю цю оцінку і знайду де тобі поставити її.

— А домашнє завдання яке?

— Завдання 3 і 5 на сторінці 6.

— Дякую, — блакитні очі злісно подивилися на вампіра. — «Дякую, безсердечна істота».

— Тео, я бачу, що ти хочеш мені щось сказати. Ось крутяться в тебе в голові ці слова.

— Нічого я не хочу сказати, з чого ви це взяли? — брюнет тривожно подивився на Віктора.

— Так, просто такий юнак як ти обов’язково хоче щось грубе сказати вчителю.

— Я не такий уже й поганий.

— Та невже? Мені твоя класна керівниця казала, що тебе вигнали з минулої школи, та й характеристика погана, тому просила тебе якось по-хорошому познайомити з класом, але ти запізнився і на класний урок і на мій.

— Так вийшло, — відповів він на всі звинувачення.

— Куди ж батьки твої дивляться?

— Куди треба.

— Зрозуміло, але я тепер ти заслужив ще двійку.

— Та за що?

— За грубість учителю. Якщо ти думаєш, що ти новенький і я буду з тобою більш-менш ніжним, то не думай. Я до будь-яких учителів ставлюся так, як вони ставляться до мене.

— Який Ви правильний, аж бісить.

— Який ти неправильний, аж бісить.

Обмінявшись компліментами вони замовкли. Віктор вийшов з кабінету і залишив Тео наодинці. Хоча за кілька хвилин у класі почали з’являтися учні. Максим сів за свою парту й оглянув свого сусіда, який робив завдання.

— Домашня?

— Так.

— Якщо треба, то візьми в мене 5 завдання, — Макаренко відкрив свій зошит так, щоб було видно і Вуду. Але раптово кароокий шатен поставив жахливе запитання, — До самостійної готовий?

— Я ці теми начебто добре знаю, але Віктор Павлович сказав, що він мене буде особливо мучити, — Тео незадоволено зітхнув.

— Ти йому, напевно, не сподобався ще від учорашнього дня.

— Це взаємно. Взагалі бісить цей клоун.

— Взагалі він найадекватніший учитель у цій школі. Добре і зрозуміло пояснює, якщо треба, то пояснить ще раз, можна в нього навіть пораду запитати. Ну в мене таке було. Головне бути з ним у добрих стосунках.

— Мені цього не бачити. З ним я хороших стосунків не побудував ще від учорашнього дня.

Пролунав дзвінок і саме в цей момент упевненою, чіткою ходою до класу зайшов учитель. Галасливий клас одразу став тихим. Йому не потрібно підвищувати голос, привертати увагу учнів покашлюванням. Йому достатньо просто увійти в приміщення, і гул голосів одразу притихає. Він ступав по-котячому тихо, легкою ходою долав клас, зупинявся навпроти вчительського столу і підіймати голову, оглядаючи знайомі обличчя, одразу обчислюючи, кого ні. Він знав кожного учня в обличчя.

Чоловік жестом показав хлопцям, щоб ті сіли на свої місця. Одинадцятикласники так і зробили. Вони разом з учителем записали дату і тему уроку. Розпочався повноцінний урок. Віктор викликав деяких учнів до дошки та розбирав із ними граматичні речення.

Коли ж до кінця уроку залишалося хвилин 10, то чоловік узяв стопку якихось паперів і пройшовся по рядах, роздаючи видрук.

— Please each one too open their ears and listen to the dialogue.

Віктор натиснув на кнопку в ноутбуці, і почалося слухання діалогу. Усі підлітки сиділи мовчки, уважно слухали діалог. Приблизно через 2 хвилини розмова на записі затихла. А Хейз промовив наступне:

— Так, сподіваюся, всі почули і вже встигли хоч щось записати на своїх листках. А зараз для тих, хто не англомовний, я увімкну ще один раз. Слухайте уважно.

«Чорт! Записувати ж треба… Я зовсім забув про це», – Тео швидкоплинно глянув на вчителя. А так само записав у зошит із другого разу. При цих думках на обличчі старшого з’явилася ледь видима посмішка.

Пізніше, коли завдання було зроблено у всього класу. І на нього дивилося кілька десятків різних очей в очікуванні подальших вказівок.

— Раз ви все написали в першому, то наступні завдання ви робите все самі.

Вуд намагався зробити всі завдання, включно з творчим. Ну точніше акуратно списувати завдання в розумного сусіда.

Раптом пролунав гучний чоловічий голос, який змусив усіх у класі здригнутися:

— Стефаніє, телефон поклав у рюкзак, а то заберу до кінця дня!

— А я нічого не робила!

— Я бачив.

— Ну блін! — русява дівчина невдоволено зітхнула і кинула телефон у рюкзак. Лягла на парту, почала писати слово «Лох» на стільці попереду.

Віктор Павлович почав ходити по класу і дивитися за учнями та їхніми діями. Хоча він чудово бачив і зі свого столу, але він усе таки вирішив пройтися, щоб нагнати страху і заодно перевірити, чи думають вони своєю головою, чи інтернетом. Деякі учні здригалися, прибираючи телефони, то під парти, то в кишені, то між ніг, то під книжку чи зошит. Так само припиняли перешіптуватися між собою. Тео ж сидів спокійно, він не брав телефон, адже поруч був розумний друг і тому вони перешіптувалися.

— А ну тихіше поводьтеся. Я взагалі не хочу чути вас. Але я зараз чую кожен ваш шерех або шепіт. У вас є завдання і ви повинні це зробити. Я сказав вам, що у вас сьогодні самостійна, попросив підготуватися. Підготуватися за старою темою, яку ви повинні ідеально знати. Але ви всі все одно шукайте у своїх телефонах відповіді. Я думав, що ви вже нормальні одинадцятикласники й не будете дивитися в телефони, тому що відповідально підготувалися, але, мабуть, з вами потрібно як минулого року поводитися. Тому з наступних самостійних завдань ви віддаєте мені телефони.

— Ну, ні! Не треба! — однакові слова почулися з різних рядів.

— Я з вами хотів по-хорошому.

Ще кілька хвилин Хейз ходив між рядами. І коли ж урок добігав кінця, то вчитель забрав аркуші із завданнями та на дошці написав домашнє завдання.

— Скинеш мені домашнє? Я без щоденника, — запитав тихо хлопець у Макса. Той відповів позитивно. — Дякую.

Тео посміхнувся, складаючи потихеньку речі до рюкзака, але тут почувся суворий голос учителя:

— Вуд, на листку можеш написати домашнє завдання.

— Дякую, не думав про це, — промовив хлопець і удав ніби щось записав у зошиті. — «Навіщо мені записувати, якщо мені скинуть?»

— Дзвінок буде через 10 секунд. В на ці 10 хвилин вільні.

Щойно вчитель припинив говорити, як почувся дзвінок, сповіщаючи про перерву. Деякі діти миттю вилетіли з класу, а деякі тільки почали збиратися.

— Оце так швидкість… — зауважив хлопець, говорячи про це другові.

Хлопці теж зібралися і попрямували на вихід, прощаючись з учителем.

— Ей, яке до побачення? Ви забули, що в нас ще й 5 урок із вами?

— Не забули, — вимовив Макаренко.

— Напевно… — пролунала злегка глузлива відповідь від Вуда.

— Ідіть уже.

***

Уже давно настав вечір, усі вчителі вже зникли до шостої години вечора, але Віктор залишився ще в школі. Він встиг полити квіти, перевірити зошити 11-Б класу, поставити оцінки всіх класів в електронний журнал і вже почав збиратися додому. Раптом задзвонив його телефон, але висвітився не знайомий номер.

— Доброго дня.

— Доброго дня. Це Віктор Павлович Хейз?

— Так, я. Яка справа?

— Я Анна Вуд. Мій син, Тео Вуд навчається у вашому класі англійської мови. Я помітила в нього погану оцінку і хотіла, щоб ви індивідуально позаймалися з ним.

— Я візьму його на заняття, — раніше Віктор не любив брати на себе репетиторство, але цей дзвінок змусив його передумати.

— Дякую. Ви ж не проти, щоб ви займалися в нього вдома?

— Звичайно не проти.

— Ось і чудово. Адресу скину пізніше і ви теж потім скажете, на який час вам зручніше.

— Я вам у неділю напишу, до побачення.

— Дякую, до побачення. Гарного вечора!

Виклик було завершено.

«Ну ти й попав» — подумав Хейз, поклавши телефон у кишеню, ледве видимо посміхнувшись. І взявся вирішувати свої справи в класі.

У той самий час пролунав телефонний дзвінок у Вуда. Дзвонив йому один із близьких йому людей.

— Привіт, мам.

— Привіт, як ти?

— Все як завжди, просто чудово. Тільки сьогодні з англійської мови писали самостійну роботу.

— Так, я бачила твою 6 в електронному щоденнику. Це жахливо, тому я тобі найняла репетитора з англійської. Дані пізніше скину, точніше час уроків та ім’я. Він буде до тебе додому приходити.

— Мам! Якого репетитора?! Навіщо?!

— Тобі потрібно підтягувати англійську мову, ти скоро поїдеш за кордон вчитися. Можливо в Америку.

— Мамо, ну я не хочу за кордон. Якщо мені й жити закордоном, то потрібно було брати мене з собою ще з самого дитинства.

— Ти б тоді з цим навантаженням не впорався, а зараз коли ми тобі пропонували, то ти не хочеш.

— Звичайно не хочу. Мені подобається Київ.

— Та мені він теж подобається, але бачиш, така робота в нас із батьком. Ти краще розкажи, як пройшли перші дні навчання.

Той невдоволено стогнав при згадці роботи, але позитивно почав розповідати, як пройшли його дні.

Через хвилин 20, коли він встиг послухати розповіді про роботу батьків і коли встиг розповісти все про нову школу, але не згадуючи свого дивного вчителя. Йому раптом знову зателефонували. Це був один із його друзів. Його друзі здебільшого були старші на два-три роки. Молодший познайомився з ними в таборі, а потім виявилося, що вони живуть не дуже далеко від його будинку, але не в центрі міста на відміну від Тео. Вуд без роздумів узяв слухавку.

— Слухаю.

— Здорова! Слухай, не хочеш із нами в клубі потусити сьогодні?

— Я не проти. Як завжди за старою схемою?

— Звичайно! Охоронці вже знають, що тобі вісімнадцять. Ми за тобою заїдемо. До зустрічі! Хлопчина посміхнувся і налаштовувався гарно повеселитися.

***

Час уже перевалив за одинадцяту годину ночі. Юнак одягнув бежеві штани та футболку, а також накинув на верх чорну сорочку і поверх одягнув бананку. Коли ж йому знову подзвонили, то він уже зачиняв квартиру і спускався. Машина товаришів уже стояла під під’їздом брюнета. Він відчинив двері переднього сидіння, оскільки задні місця були зайняті, сів усередину, привітавшись. Друзі поїхали в клуб про щось розмовляючи.

Майже в той самий час, коли годинник показував опівночі, Віктор виїхав з дому і їхав до нічного клубу, щоб знайти собі жертву і трохи випити. Шатен оглянув себе в дзеркалі кілька разів, оцінюючи свої шанси підчепити сьогодні собі на ніч якусь дівчину, або хлопця, як пощастить. Він одразу зрозумів, що з такою-то гарною зовнішністю, він знайде багато охочих провести з ним ніч і померти. Усі 150 років він хвалився частою увагою у свій бік. Зараз уся школа сохне за ним і крім учениці, навіть деякі вчительки вважають його дуже привабливим. В усіх університетах, у яких навчався, він був об’єктом обожнювання у дівчат і навіть у деяких хлопців.

За хвилин 20 дорогий автомобіль був припаркований навпроти входу до клубу. А сам вампір за секунду опинився біля входу, обходячи всю чергу, що стовпилася. Було шкода тих охоронців, які стояли й намагалися пояснити деяким людям у різних станах, що їм прохід або заборонений, або в них немає спеціального впуску. Цей клуб був приватний, але, попри це, він був заповнений, тому що був і справді гарний, популярний заклад. Знайомий охоронець його пропустив всередину і різка гучна музика вдарила по вухах Віктора, від чого той трохи скривився. Старший не дуже любив гучну музику через свій слух, тому одягав вушні затички.

Через годину вечірки деякі друзі Вуда танцювали, деякі практично спали на диванах, але ще тримали відкриті очі. Тео трохи хитаючись відійшов від них і сів за барною стійкою, замовляючи собі склянку віскі. Як раптом до нього підсів якийсь чоловік. Виглядав він набагато більше ніж 30 років. Або ж просто так виглядав. Сусід мовчки поклав руку на плече брюнета і посміхнувся.

— А чому ти тут один? Ще ж зовсім хлопчик. Не боїшся?

Блакитноокий зовсім не розумів, що відбувається в цей момент, але все-таки відповів своєму співрозмовнику:

— Не боюся… Зі мною мої друзі, правда вони десь…

— Правда? — глузливо запитав чоловік. Рука незнайомої людини почала спускатися нижче. Вуд лише спостерігав за діями цього чоловіка. Розуміння ситуації покинуло його.

Водночас Віктор пробираючись крізь натовп попрямував до барної стійки. Пройшовши кілька людей, він зрозумів, що в клубі перебували як і люди, так і вампіри, але десь далеко він відчув знайомий запах. Струсивши голову і подумавши, що це йому здається, але підходячи все ближче до бару запах почав посилюватися. Стоячи за кілька метрів, він помітив, як за барною стійкою сидить його учень і абсолютно п’яно дивиться п’яно та посміхається, доки чоловік, набагато старший за нього, лапає. Принюхавшись, Хейз відчув, що то була зовсім не людина. Вампір різко підійшов до них і зіштовхнув вампіра зі стільця. Поки той намагався зрозуміти, що сталося, то вчитель нахилився і злобно показав ікла.

— Це мій хлопчик! Вали звідси бігом, поки не вбив.

— Гаразд, гаразд, — вампір усміхнувся, показуючи ікла, встав із підлоги. Мабуть, той зрозумів, що перед ним вампір старший, і вирішив не робити собі проблем.

— Вуде, як ти тут опинився? — шатен сів на стілець, подивився на учня.

— Ооо. Здрастуйте… Я… я приїхав. А ви що? — Тео говорив це з напівприкритими очима, розплився в п’яній усмішці.

– А ну пішли додому, — Віктор вихопив склянку з рук хлопця, поставив на стійку. Він узяв його під руки, піднімаючи зі стільця і ставлячи на підлогу. Усе ще міцно тримав його, щоб він не впав.

— Гей! Я тобі що, ганчірка якась?! Я принцеса! — Тео спробував вилізти з хватки.

— На принцесу ти не схожий, повір мені. За все своє життя я бачив і реальних принцес, і прекрасних панянок, але ти чогось поруч не стоїш поруч із ними. Може це, тому що ти ганчірка?

— Сам ти ганчірка! Відпусти мене! Я… я зараз друзів покличу!

— Та невже. І де вони зараз? Чому за тобою не стежать?

— Вони десь…

— Тепер мовчи та пішли, — зеленоокий шатен злобно подивився на учня і підняв на руки. Молодший почав бути його груди.

— Не піду! Не піду я з тобою нікуди! Я хочу потанцювати. Це ж «100лиця — Вечорниці»

— А з тим чоловіком, який чіплявся до тебе, підеш? Взагалі чому ти йому посміхався? Тобі це подобалося? Тобі подобалися його дії?

— Хто? Що? Кому?

— Тобі подобалося, коли до тебе чіплявся чоловік?

— А якщо так, то що?

— То ти п’яний ідіот. Тому що цей вампір міг тебе вбити.

— В…вампір?! Він?! — у цей момент якесь почуття злоби з’явилося всередині. — Відпусти мене зараз!

Хейз на запитання позитивно кивнув. Але коли удар Вуда припав на його шию, то вампір його поставив на підлогу.

— Молодець. Слухняний.

— Не смій так зі мною поводитися, — після цих слів старший трохи присів, узяв хлопця за талію, щоб підняти та закинути себе на плече. Так і вийшло. Через секунду Тео вже висить на плечі чоловіка. Віктору було байдуже, чи зіпсує Тео його футболку, коли йому стане погано. Він просто виніс його з будівлі. На них запитально глянув охоронець, але нічого не сказав, мабуть, уже зрозумів, що це метод порятунку.

— Сподіваюся, у тебе не було курточки.

— А ну… відпусти мене! Я цьому козлу таке… таке зроблю! — Тео намагався звільнитися з міцних рук.

— Сили з’явилися? Краще б сили на нього у тебе з’явилися раніше. Ти з курткою був?

Юнак не почув більшу частину запитань, але питання не пройшло крізь нього. Перестав бити вчителя і коротко кивнув.

— Чудово, — Хейз із тілом перейшов дорогу, відчинив автівку і намагався залагодити буйного учня. — Перестань рипатися!

— Я нікуди з тобою не поїду!

— Поїдеш, — вампір силою кинув його в машину і зачинив двері. Сам миттю сів на водійське сидіння, зачинив двері й завів машину.

— Та що відбувається?!

— Ну якщо коротко пояснювати, то ти малолітній дебіл, який випив надто багато і запросто міг віддатися вампірові, а той був готовий тебе зґвалтувати та вбити. Тому поїхали додому, поки ти ще гірше не зробив собі.

— А чого ти обзиваєшся, кровосися! — Тео почав сміятися над новим прізвиськом, хоч, то було й не дуже смішно.

— Ти зараз отримаєш за «Кровосисю». Хоча ти п’яний і не розумієш, що говориш.

— Відвали! Я не маленький і розумію все, що відбувається!

— Ти не маленький? Розумієш? Те що ти ще зв’язано говориш, це не означає, що ти розумієш. А те що ти п’єш алкоголь і ще не зрозуміло в якій кількості, то не робить тебе старшим.

— Відчепись, старий педофіл.

— Вуде, не говори так про мене. Ти мені зараз не потрібен, а дбаю я тільки через те, що ти рідкісний.

— Я можу і сам про себе подбати…

^ Звичайно можеш. Звичайно ж можеш. Ось тому ти взагалі за склянкою не стежив. А раптом якби хтось у клубі підсипав би тобі наркотики, поки ти був у такому стані. Турбота про себе це означає зупинитися в потрібний момент, а не пити до втрати розуміння.

— Не пив я так багато… Я так багато не пив.

Хейз різко повернув на виїзді з стоянки, через що Тео стукнувся головою об двері.

— Ну що? Подбав про себе? Пристебнувся про всяк випадок, турботливий ти, — чоловік вишкірився і глузливо подивився в дзеркало заднього виду, на хлопця.

— Ауч! — блакитноокий брюнет потер забите місце. Очі почали закриватися. Хотілося спати, але раптово він помітив у дзеркалі заднього виду вищир чоловіка. — Б…будь ласка. Сховай!

— Я хочу, щоб ти мене боявся. Ось через тебе я зіпсував собі плани на вечір. Замість того вести до себе якусь гарненьку п’яненьку дівчину і пити її кров, то я везу до себе бухого підлітка.

— Якщо хочеш, то бери мене вже!

Чоловік повернув голову і здивовано подивився на хлопчину. Потім переключився на дорогу.

— Ти краще скажи адресу свого будинку.

— Я забув… — Тео сором’язливо закрив руками обличчя.

— Ну і що пропонуєш робити? Їхати до мене?

— Так!

— Ну вже ні. Я зараз зателефоную твоїм батькам і запитаю в них усе.

— О ні, ні! Тільки не їм. Вони потім мені таке влаштують! Краще вже в клубі ночувати! Та й немає їх зараз удома. Поїхали у відрядження.

— Досить брехати.

— Я не брешу!

— Досить брехати!

— Я не брешу, — сили почали полишати його й останні знову він говорив не в гучному тоні, як раніше.

— Гаразд, повірю. Тоді до мене. Влаштовує? — не почувши відповіді, Віктор обернувся на хлопця і помітив, як той спить, спершись на вікно. — Схоже влаштовує.

Вони через хвилин тридцять були у дворі приватного будинку. Водій вийшов з машини, щоб розбудити хлопчину і відвести його спати, тягнути його на собі не дуже хотілося.

— Хто ти? — раптово пролунав голос.

— Я хто? Я страшний злий вампір, який тебе вип’є твою кров, якщо ти зараз не вийдеш із машини та не підеш спати, — Віктор силоміць почав витягати хлопчину з машини.

— Тоді переживати нема про що. І я сам піду, — Тео встав і вийшов із машини, але, на жаль, йому стало не дуже добре. Облакотився на машину, вирвав на неї і якось зміг і свої штани забруднити, а наостанок, рот витер своєю футболкою. — «Все-таки перепив»

— Enculé*. За це тобі три двійки в журнал. Завтра мені машину будеш вилизувати.

— Місяць гарний коли повний місяць. Прийде перевертень і зжере тебе.

Чоловік лише розсміявся на слова хлопця і його руку кинув собі на шию, при цьому притримуючи за талію.

— Ага. Прям прийде і зжере мене. Тільки звідки він візьметься, якщо їх не існує.

— От звідки ти знаєш? Вони напевно милі, вони ж як собачки.

— Тео, мені 150 років. Я за все своє життя ще не бачив перевертнів, тому що їх не існує.

— Це зрозуміло. А я тобі кажу що вони існують. Не бреши, — Вуд трохи обійняв старшого, продовжуючи вести бесіду.

— У книжці прочитав? — разом із цим діалогом учитель відчинив двері в будинок, розбудив себе абияк і його так само. Пішов разом із п’яницею на сходинки. Зі сходами вийшла біда. У юнака ноги зовсім ослабли, і він ледве-ледве піднявся на другий поверх, при цьому падаючи і чіпляючись за Віктора. — Ось зараз ти поспиш.

Повільно і невпевнено вони дійшли до спальні чоловіка. Хейз кинув хлопця, а потім дбайливо вклав його. Весь цей час думав, що ж сказати вампірові про перевертнів, але не придумав нічого кращого, ніж сказати дурість:

— От якщо кровосиси існують, то чому песика немає?

— Бо їх не існує, — шатен акуратно знімав із молодшого його брудну футболку, той сучасний не пручався. Навіть навпаки, намагався допомогти.

— Вуде, я тобі не кровосися.

— А я тобі не їжа, кровосисю, — Тео нерозумно посміхнувся.

— Ти для мене їжа. Якщо ти цього досі не зрозумів, то єдине, що мені від тебе потрібно, то це твоя кров, — пізніше він відійшов від верхньої частини тіла хлопця і почав знімати з нього штани.

— Я це зрозумів ще з першої нашої зустрічі.

— Вона була вчора.

— Ні, ну все ж таки. Чому тобі не подобається кличка кровосися?

За цей час чоловік зняв із Вуда штани і кинув їх біля ліжка, в купу до футболки.

— Це дуже нерозумно. Краще Герцог де Лріан, — вампір випростався, голову підняв і розставив руки, тим самим презентуючи себе у всій своїй графічній красі.

— Чого? Ти сам зрозумів, що зараз сказав? — молодший підняв голову й одразу опустив через біль.

— Так, зрозумів. Я тобі щойно сказав свій титул.

— Простіше кровосися.

— Вуде, спи вже. Дістав, чесне слово, — чоловік узяв речі учня і вийшов із кімнати, при цьому голосно грюкнув дверима, щоб у юнака ще більше заболіла голова.

— Козел! — брюнет закутався в ковдру й одразу ж закотив свої сині очі.

— Я все чую! — крикнув чоловік на останок і попрямував до комори. Кинув одяг хлопця в прання, слідом же пішов мити свою улюблену машину від брудних слідів Тео, при цьому проклинаючи його.

 

*Ублюдок