Я також тебе люблю, крихітко

– Досить! — все ж таки вирвавшись, Те підвівся на ноги. — Забирайся з мого будинку! Зараз же! — наказав омега, лякаючись.

 

Техьон бачив, яким злим був альфа, але залишатися з ним наодинці в здоровому глузді омега не хотів. Хтозна, що може зробити підліток. Так, будучи під впливом гормонів і неадекватно поводячись, наче то зовсім не він керував собою, Те навіть не звернув на це увагу, але з тверезістю розуму приходить і жах усвідомлення. Вірити словам Чона не можна — все тіло омеги кричить про дуже активну течку. Звідки йому знати, що школяр не обдурив і не взяв його, поки той був у відключці? Омега не міг спокійно дивитися на молодшого, не міг виносити його присутності поряд. Чому природа так покарала омег, що ті втрачають глузд в період тічки?

Вигнавши хлопчиська, Техьон не міг спокійно зітхнути якийсь час, прислухаючись до тиші. Коли стало зрозуміло, що розлючений альфа таки точно пішов, Кім заліз під ковдру і розплакався. Чому все найжахливіше відбувається з ним? За що його карають Чон Чонгуком? А ще те дивне та страшне відчуття безсилості та безпорадності… Те не розумів, чого його організм так реагує саме на Чона, а внутрішній омега готовий підчинятися малолітньому альфі навіть без прямого наказу. Це лякає і дуже не подобається хлопцю. Навіть, якщо згадати інцидент в класі, коли Чон помітив його – внутрішній омега наче тільки цього і чекав, віддаючись повністю у волю альфи. Іноді здавається, що це не він приймає рішення, а внутрішній омега отримує весь контроль над тілом та розумом, приймаючи такі згубні рішення. Чи належить це тіло йому? Можливо, він просто заручник свого внутрішнього омеги… І тепер весь світ дізнається, що він піддався та чинить таке безчестя з неповнолітнім.

Думки не давали спокою, розпалюючи почуття розпачу, тривоги, жалю до себе та безвиході. Як омезі тепер повертатись на роботу? Що про нього подумають колеги? Адже вони відразу помітять на ньому запах школяра. Що йому говорити у своє виправдання? Як поводитиметься Чон? Думки про роботу тільки посилили панікуючо-розпачливий стан Техьона, котрий і так плакав.

Лаючи себе і ридаючи від усіх почуттів одразу, омега провів кілька годин. Потім він все ж таки взяв себе в руки і зателефонував директору. Потрібно було щось вирішувати, доки Чон Ільхун не записав його до списку безвідповідальних прогульників.

 

– Директоре Чон? Добрий день. Вибачте, що турбую вас у такий пізній час, — осиплим голосом почав омега.

 

– Все гаразд, учителю Кім, я все ще на роботі. Як ви себе почуваєте? — голос старшого звучав так стомлено, що омезі стало соромно за свій стан, що розклеївся.

 

– Я тому й телефоную… — Те зробив невелику паузу, глибоко вдихаючи, щоб продовжити. – Дещо сталося, і чи можна мені взяти кілька днів відгулів власним коштом?

 

– Щось серйозне? — схвилювався директор.

 

– Ні, все не так старшно, як ви могли собі уявити, просто мені треба дещо зробити терміново.

 

– Якщо потрібно, то, звичайно, я тебе відпускаю, але, Техьон-а, ти ж знаєш, що завжди можеш мені довіритися?

 

– Так, дякую вам велике.

 

Розпрощавшись із директором, омега навіть зітхнув полегшено. Може, за ці кілька днів він знайде рішення і все не здаватиметься таким жахливим. Можливо, Чон таки його не обдурив. Якщо це так, то Те і далі зможе маскувати хапах альфи від мітк за допомогою спрею.

 

«Тільки це було б правдою…» – промайнула думка в голові омеги.

 

Бажаючи трохи заспокоїтись, Те включив улюблене тв-шоу з першого епізоду. Коли він переглядав улюблені моменти, важкі думки потихеньку йшли, звільняючи місце в голові вчителя для відпочинку. Улюблене шоу подарувало спокій.  Техьон і не помітив, як заснув. Він проспав до півночі без сновидінь. Коли прокинувся, почув якийсь гомін із коридору. Спочатку омега злякався, а потім, почувши голоси батьків, розслабився. Подивившись на телефоні час, Кім важко зітхнув і все ж встав, щоб прибрати ноутбук і лягти досипати до ранку.

Незважаючи на тривалий сон, він почував себе дуже втомленим, тому знову ліг і майже відразу заснув. Цього разу омезі щось снилося, але він не запам’ятав — отже, нічого важливого.

Вранці Техьону зовсім не хотілося підніматися, але лякати батьків теж не варто, тому він підвівся, привів себе в порядок і вийшов до рідних. Старші родини Кім спокійно снідали, дуже спокійно.

 

– Доброго ранку, любий, — усміхнувся тато. — Будеш оладки?

 

– Я б випив кави, — тихо відповів омега.

 

– Як почуваєшся? — спитав батько.

 

– Нормально, – ухильно відповів Те, сідаючи за стіл.

 

– Сину, послухай, я не хотів тебе залишати тут одного з тим хлопчиськом, але ж ти знаєш свого тата. Він буквально заштовхав мене до машини і побив, — виправдовувався голова сімейства.

 

Це виглядало так мило, що Техьон навіть усміхнувся. Ось він, голова сім’ї, сильний, рішучий, мужній альфа, а все ж таки прислухається до своєї омеги і навіть побоюється, але, коли потрібно, завжди захистить від сторонніх і ніколи не дасть образити. Хіба це не ідеально? Те хотів би так само, але … але доля розпорядилася інакше і тепер він носить мітку жорстокого, себелюбного, нестерпного, не знаючого меж хлопчика. Якби ж його раніше помітив хтось.. Вонхо був би прекрасною кандидатурою.. Вонхо… Знав би Те, що все так складеться в житті, одразу пішов би працювати до своєї школи. Але Чон в будь-якому випадку приїхав би до директора і почав би все одно його переслідувати. Все б вийшло як є. А якби він послухався Сондже і почав стосунки з Хосоком і…

 

– Щось сталося, поки нас не було? — з посмішкою запитав тато омеги, повертаючись із чашкою кави.

 

– Я погано пам’ятаю…

 

– О, як я тебе розумію. Перша тічка з твоїм батьком теж геть начисто знесла мені голову і…

 

– Святі пряники, тату, я не хочу про це слухати, — схопившись на ноги, син перебив батька. — Просто залиште при собі ці вульгарні подробиці, — стримуючи усмішку незручності, Те пішов до себе, хоч і чув услід задерикуваний сміх тата.

 

Повернувшись до кімнати, Кім поставив на стіл чашку, так і не доторкнувшись до гарячого напою і ліг на ліжко. При рідних не хотілося показувати, наскільки йому було паршиво, тому омега й поспішив повернутися до себе. Техьон провів весь день за ноутбуком, без особливого інтересу дивлячись якісь серіали. Він не запам’ятовував ані сюжету, ані імен героїв, просто дивився. Чомусь було так байдуже на все. Навіть смішні моменти з т-шоу не здавалися такими смішними… хлопця накрило бажання втекти кудись, закритись від людей, бути там, де всім байдуже на нього і нікому нічого не потрібно доводити чи робити.

Він знову провалився в сон. Жахливий кошмар, в якому його ж батьки виставляють його самого на площу для продажу, а Чон Чонгук забирає омегу собі за декілька десятків вон. Він ще ніколи не бачив батьків такими задоволеними. А в наступну мить Техьон опинився в якось темному приміщенні, схожому на підвал. В кутку стояло старе, можливо навіть зламане ліжко, а поряд з ним знаходився задоволений Чон. Підходячи ближче та розпускаючи руки, альфа ставав таким радісним, а сам омега не міг і поворухнутися, заклякши від жаху. Цей сон лише знову нагадав, що він в цьому житті ніхто. Чон просто поставив мітку, яку може залишити ще на будь-кому, а він не зможе нормально прожити життя. Він тепер назавжди залежний від Чона. Навіть, якщо колись знайдеться хтось, хто захоче пов’язати життя з міченим омегою, Техьон все одно під чам тічки не зможе його до себе підпустити, точніше його внутрішня омега. Потрібно буде використовувати спеціалні медикаменти, щоб приспати внутрішню омегу. Це складно і дуже боляче. А що альфа? Не вийшло з одним омегою, може поставити мітку іншому. В такому випадку Те попустить лише тоді, коли Чон таки обере собі істинного. Мітка зійде лише тоді.. А якщо Чон не захоче когось собі шукати і буде продовжувати знищувати життя Те? Він же отримує нереальне задоволення від страждання омеги. Задля такого можна і все життя прожити самотнім, піджилюючись стражданнями Кіма.

Весь час Те проводив або в глибоких роздумах, або в жахіття сновидінь. Він втратив зв’язок з часом, зовсім не розуміючи який на дворі день чи який час. Постійні переживання та стрес повністю захопили омегу, знищуючи його нервову систему. Якби він міг нічого не відчувати. Вимкнути почуття, як у серіалі, і безсоромно повернутися до колишнього життя.

На четвертий день його апатичного стану задзвонив мобільний. Спочатку Техьон не хотів відповідати, а потім вирішив подивитися хто дзвонить, трохи побоюючись, що це директор Чон. Дзвінок був від Сондже. Географ згадав, що всі ці дні жодного разу не зв’язувався з другом. Зітхнувши, омега прийняв дзвінок.

 

– Техьон-а, привіт, – почувся на тому кінці радісний голос Юка.

 

– Привіт, – не поділяючи радості друга, відповів Кім.

 

– Куди зник? Без тебе тут так сумно…Я думав, твоя тічка закінчилася і ти вже з’явишся на роботі, але тебе все немає і немає, ось я й зателефонував.

 

– Так, мені потрібен час, щоб…

 

– Що сталося? Розповідай! Або я зараз все кидаю і приїжджаю до тебе з пляшкою вина! І не однією! — перебив Кіма колега.

 

– Я не думаю, що це гарна ідея, — Техьон не хотів розповідати про те, що сталося Юку, але боявся, що після цього втратить друга і всі колеги відвернуться від нього.

 

– Чому? – Голос друга вперше за всю розмову став серйозним. – Що трапилося, Те?

 

– Я… — чомусь Юк викликав зовсім не ті емоції у Техьона.

 

Омега різко замовк, відчуваючи, що ще слово і він розплачеться. Раптом захотілося з кимось поділитися, розповісти про те, що сталося, і як Чон знущається з нього. І як він піддався впливові альфи, як віддався під час тічки, як допустив все це…

 

– Я зараз приїду і ти мені все розповіси, — твердо заявив історик і відключився.

 

Декілька хвилин Те намагався зрозуміти в яке нове жахіття встряг. Трохи опам’ятавшись і витерши сльози з очей, Тех подумав набрати колегу і попросити не приїжджати, але щось зупинило його від цього. Може, почуття самотності та безпорадності.

За годину омега почув дверний дзвінок. Розуміючи, що батьків немає вдома, Кім таки піднявся і пішов відчиняти.

 

– Привіт, – на порозі стояв схвильований Дже.

 

– Привіт, проходь, — трохи відійшовши убік, географ упустив колегу.

 

Юк уважно подивився на друга, а потім обійняв, міцно притискаючи до себе.

 

– Ти як? — спитав гість, все ще обіймаючи друга.

 

І ось тут Техьона прорвало. Ні, він не розплакався, але голосно схлипнув, з останніх сил стримуючи новий потік сліз. Він не хотів такого себе показувати Юку, але ці міцні обійми, голос, сповнений переживань… Чому стримуватись стало так складно? Дже одними обіймами зміг змусити Те випустити назовні все, що так старанно приховував. Всі страхи, переживання, невдачі, знущання та біль переросли в гіркі сльози та болісні схлипи.

 

– Тихіше, тихіше, – прошепотів Сондже. – Давай підемо до тебе, і ти мені все розповіси?

 

Кивнувши, молодший омега виплутався з рук друга і повів того до своєї кімнати. Він ніяково присів на ліжко, ніби збирався зізнатися батькам у тому, що покурив траву. Тільки зараз перед ним були не батьки та й проблема не в одноразовому прийнятті легких наркотиків.

 

– Розкажеш, що змусило тебе зачинитися в собі так надовго? Чи спершу вип’ємо? — спитав Юк, сідаючи поруч і дістаючи з рюкзака, як і обіцяв, пляшку вина. Техьон лише похитав головою на дії друга. — Зрозумів, спочатку вип’ємо, — кивнувши сам собі, омега почав відкривати пляшку.

 

 

– Добре, що штопор не потрібний. За нас, — трохи піднявши повну пляшку в повітрі, ніби цокаючись, історик підніс пляшку до губ і зробив кілька ковтків.

 

– Ось так? Без келихів? — просив Те, коли гість передав йому алкоголь.

 

– Ось так, – кивнув Сондже, дістаючи з того ж рюкзака невелику коробку цукерок. – Давай, пий. Ламаєшся, ніби ніколи не пив із горла.

 

Хмикнувши, Техьон зробив невеликий ковток. Знав би Юк, що він дійсно ніколи не пив ось так з пляшки, ніколи не сидів з друзями у когось в дома і не випивав, ніколи навіть не ходив до клубу, чи в розважальний центр, навіть ніколи не мав компанії друзів чи хлопця.

 

– Давай ще, – командував Юк. — З пляшки смачніше.

 

Потиснувши плечима, Те зробив ще один ковток, думаючи  про те, чому він так раніше не пив? Навіть на самоті було б файно так посидіти з пляшечкою вина чи пива та випивати потрішки при перегляді тв-шоу чи дорами.

 

-Молодець! Так і продойжуй, – похвалив друга Сондже, сам прикладаючись до пляшки.

 

Вони так і пили вино, передаючи один одному і закушуючи цукерками. Коли закінчилася пляшка, Юк дістав другу. Техьон, звичайно, зрозумів, що друг хоче його елементарно напоїти, щоб легше було відкритися, але чомусь було так легко здатися, погодитися на цей обман, піддатися спокусі, щоб потім без будь-яких страхів та жалю розповісти про те, що турбує його не один місяць.

 

– Я більше не буду, — відчуваючи, як голова починає кружляти навіть у сидячому положенні, сказав Кім і відкинувся на подушку. – Голова паморочиться.

 

– Очі закрий, так ще крутіше, – розсміявся такий же п’яненький Дже, звалившись поруч.

 

– Більше з тобою не питиму, — усміхнувся Те.

 

– До речі, я згадав, чому ми так напилися, — п’яно захихотів історик. – Розповідай.

 

– Що саме? — трохи посумнішавши, просив Кім.

 

– Все по порядку.

 

Техьон задумався, з чого йому почати, але потім слова самі вирвалися, розповідаючи те, з чого і почалося його затворництво:

 

– Я отримав мітку від того, кого боюся і ненавиджу всім серцем.

 

– Ого.

 

 

– А ще я з ним провів тічку.

 

– Двічі ого, – Сондже перекотився на бік. – Але я не чую стороннього запаху від тебе, хоч тічка і закінчилася лише кілька днів тому.

 

– Він сказав, що нічого не було.

 

– В якому сенсі?

 

Повернувши голову до друга, Техьон продовжив:

 

– Сказав, що не позбавив мене цноти, лише допоміг послабити болючі відчуття.

 

– А ти сам не пам’ятаєш?

 

– Зовсім нічого. Уся тічка пройшла немов у тумані.

 

– І де він? Зв’язувався з тобою після неї? – на обличчі Юка читалося невдоволення.

 

– Ні, — похитав Кім головою. — Я не відповів би, навіть якби він спробував.

 

– Давай на нього заяву накатаємо за зґвалтування?

 

– Не треба, – відмовився Те, повернувшись обличчям до стелі і прикривши очі.

 

– Чому?

 

– Бо тоді про це знатиме вся школа.

 

– То ж ми нікому не скажемо, та й п…

 

– Це Чон Чонгук, – тихо, але чітко сказав Техьон, перебиваючи Юка.

 

– В сенсі? Як?

 

– Це він насильно поставив мені мітку, і з ним я провів тічку.

 

– Але чому ж твої батьки пустили його? Як він потрапив до будинку? Ти ж подзвонив, коли вона почалася і того дня не з’являвся на роботі…

 

– Вони відчули його запах на мені, тому подумали, що ми зустрічаємося. Вони залишили йому ключі, а я вже був не в тому стані, щоб його виганяти.

 

– І він скористався цим, – закінчив за друга Дже і підвівся, сідаючи на ліжку. — Я зараз подзвоню Чон Ільхуну.

 

– Навіщо? Не треба, — Техьон навіть тверезіти почав від витівки омеги, піднімаючись слідом за ним.

 

– Ільхун – його дядько. Нехай розбереться з родичком.

 

– Звідки ти знаєш? — Кім не міг повірити у почуте.

 

Сондже якийсь час мовчав, немов приходячи до тями, і уважно розглядав Техьона, ніби вперше бачив.

 

– Я знаю, бо зустрічаюся із Чон Ільхуном.

 

На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Техьону треба було переварити почуте. Коли алкоголь так ударив у голову, що почав плутати слова. Чому він почув таку дивну фразу від Юк Сондже?

 

– Тобі не вчулося, — серйозно і набагато тихіше, ніж звичайно, сказав омега. — Я зустрічаюся з Чон Ільхуном уже десять років. — Юк уважно стежив за реакцією Техьона, розповідаючи далі. — Ми почали зустрічатися, коли хьон ще працював звичайним учителем. Я тоді був у випускному класі і вже знав, чого хочу. А хотів я цього альфу собі. Він довго відпирався і все ж таки здався. Ми вперше поцілувалися перед випускним — це було десь посеред останнього тижня навчання у школі. З того часу ми разом.

 

– І ти мовчав стільки часу, – трохи розчаровано сказав Техьон, знову опускаючись на ліжко.

 

– А ти? Якби я не послав Ільхуна і не прийшов до тебе додому з алкоголем, ти ще тиждень не вилазив би зі своєї кімнати, мовчки вбиваючи свою самооцінку.

 

– Коли ти дізнався про Чон Чонгук?

 

– Ще до того, як ти прийшов до нас до школи працювати. Він приїхав до Чона і довго безцільно прогулював життя. Хьон намагався якось на нього вплинути, але все було безуспішно. Ми навіть роз’їхалися, тому що Чон розумів, що племінник піде в нашу школу рано чи пізно і тоді не сприйматиме мене всерйоз. Чонгук якогось ранку прийшов і сказав, що піде до школи. Ти вже тоді працював. Про те, що він намагався зірвати тобі урок, я розповів Ільхуну, але той нічого не міг вдіяти із родичем. Коли я почув його історію, мені навіть його стало шкода трішки, але після того, що ти розповів і те, як він ставиться до Ільхуна… Я ладен розірвати його на шматки. Він же зник на тиждень. Спочатку влаштував скандал хьону, а потім посеред навчального дня зірвався і зник.

 

– І ви ж здогадалися, що він зірвався до мене, — пошепки сказав Техьон те, що не наважувався сказати Юк.

 

– Так, як ми й самі не зразок для наслідування, то вирішили, що у вас усе по взаємному. Та й Вонхо ти так цурався, ніби в тебе вже був альфа. Ось ми й подумали.

 

– Я повинен був тобі все раніше розповісти, – засмучено промовив Техьон.

 

– Як і я тобі, – Дже взяв омегу за руку. – Пробач мені.

 

– Все гаразд, просто давай надалі не приховуватимемо нічого один від одного, — посміхнувся Кім.

 

– Давай, — усміхаючись, закивав історик головою.

 

– Добре, що ти приніс вино, я не ревів, як дурень, а ти розповів мені про свої стосунки з директором, – сказав Те, викликаючи сміх у Юка.

 

– Знав би ти, яким він сором’язливим стає, коли я називаю його «мій директор» під час…

 

– Аааааа! Не хочу це слухати, — закриваючи вуха руками, прокричав Те, змусивши друга сміятися знову і дуже голосно.

 

Коли обидва заспокоїлися, омеги просто лежали поряд із заплющеними очима, ловлячи гелікоптери. Техьон відчував, як легше стало на душі лише від усвідомлення, що він не один, що йому є кому розповісти про свої переживання, про те, як важко йому впоратися з усім цим. Що може зробити підтримка та надійне плече друга поряд. Навіть дихати ставало омезі легше. Навіть упевненість у завтрашньому дні з’явилася.

 

– Але, Техьон-а, – почав несподівано Юк. — Ти його відштовхуєш лише через різницю у віці?

 

– Ти ж знаєш, що я звільнився із попередньої школи сам? – Дочекавшись кивка від друга, Те продовжив. — Чон Чонгук навчався у тій школі. Він був у моєму класі. Спочатку все було добре, мені подобалося працювати з дітьми, не дивлячись на хамське і байдуже ставлення з боку колег, а потім щось сталося і діти почали буллити мене. З кожним днем все ставало тільки гірше, я часто повертався додому в сльозах, ніхто з учителів і тим більше з дирекції школи жодного разу не встав на мій захист, лише вичитували при цих же дітях, ніби так і хотіли мене розтоптати. А на чолі всього цього він стояв. Той, від кого я втік. Той, хто і тут мене знайшов, щоби продовжити свої знущання. Той, хто насильно поставив мені мітку, прив’язавши себе на все життя.

 

– Чон Чонгук, – пошепки закінчив за географа Сондже.

 

– Так. Мені здається, він ціль собі поставив – все життя знущатися з мене.

 

– Але ти все ще можеш позбутися його.

 

– Як? Хто захоче будувати стосунки із міченим омегою? Таке трапляється лише у казках, Сондже-я.

 

– Слухай, ти, звичайно, можеш не вірити і здатися у владу свого садиста-спокусника, але таке трапляється. Навіть справжнісінький приклад цього живе зі мною в одному будинку. Коли батько покинув тата, він теж думав, що назавжди залишиться сам, а потім у його житті з’явився мій вітчим. І живуть душа в душу вже років із двадцять п’ять. Я не сперечаюся, що мій вітчим трохи притрушений, але й ти такого знайдеш, — під кінець своєї розповіді Сондже засміявся, а Техьон запустив у нього подушку.

 

– Придурок, – похитав головою, Кім, посміхнувшись.

 

– Я також тебе люблю, крихітко, – на розспів промовив Юк і, навалившись на друга, затискаючи його в міцних обіймах.