Я таки існую

Ми – паралельні лінії. Зустрілись суміжно.

 

Сірий дощовий ранок. Легкий вітерець. Надворі ще серпень, але на мені вже чорний осінній плащ, черевики та шарф у клітинку. Люди думають, я навіжений. Тиняюсь із самого ранку міськими лабіринтами вулиць під дощем. Люди думають, що я дивний. Коли виходив на вулицю, мама здивувалась моєму вбранню, бо на вулиці 23 градуси, який плащ? Які черевики? Я ж дивуюсь, чому вона в короткій нічній сорочці на бретельках, якщо холод пробирає до кісток. Люди думають, я просто намагаюсь привернути увагу, бо самотній.

Який сьогодні день? Здається, неділя. Неділя, двадцять третє серпня три шість тисяч шістсот шістдесят шостого року. Минуло вже стільки тисячоліть із того часу, як я жив. Люди не змінились: досі бурчать, постійно скаржаться, жахливо непривітні, використовують один одного. Місто не змінилось: досі ллють постійно дощі, зранку туманно, вночі жахливо холодно. Нічого не змінилось. Зовсім нічого.

Я дивлюсь на годинник. 08:08. Дзеркальний час переслідує мене вже чотири тисячоліття. Кажуть, його постійно бачать або тісно пов’язані із всесвітом люди, або безмежно самотні. Хто я серед них? Я пройшов вже 15 кілометрів. Небагато. Зазвичай на день проходжу більше 20.

Тягнусь до кишені мого плаща, щоб вийняти пачку Мальборо. Курити шкідливо, але жити без будь-яких цілей теж. Шкідливо вбивати, знущатись, часто закохуватись, закривати очі на невзаєм у стосунках, накручувати себе, думати, що час все лікує.

Чорт, забув запальничку вдома. Магазини зачинені, бо вихідний. В такий час люди напевне ніжаться у ліжку в обіймах коханих, а не мокнуть до білизни під дощем. Я заплющую очі. Намагаюсь максимально пригадати події.

 

2020 рік

 

• невже так важко нормально одягнутись, чому все в чорному кольорі?- мама завжди ігнорувала мої захоплення, казала, що не потрібно вирізнятись, навпаки, варто максимально не привертати уваги оточення.

• невже так важко прийняти мене таким, яким я є?- думаю, але мовчки відчиняю двері будинку

• не забудь, що сьогодні день народження у твого брата! Ти ж в нас скажено забудькуватий,- мені так пощастило, що я із раннього дитинства відчув весь смак абюзивних стосунків, бо мої батьки – ще ті садисти

• угу,- бурмочу собі під ніс я та прямую до автівки батька. Ми мовчки їдемо всю дорогу. Я одягаю навушники та вмикаю рандомну пісню. Сьогодні це I prevail – Let me be sad. Батько ніколи не бажає мені успіхів чи гарного дня, тому я відчиняю дверки та топаю до шкільних воріт. Раптом чиїсь теплі долоні накривають мої очі. Я злюсь, бо повинен вийняти навушники, щоб переконатись в тому, що це той самий ідіот і врізати йому. Не помиляюсь, звісно, кому я потрібен іще.

• Техьон, аньйон,- мій єдиний друг у школі Пак Чімін стоїть впритик до мене і, чорт, я ж пубертатний підліток, така близькість може завершитись так собі,- сьогодні у твого брата вечірка, я запрошений, так що…- нарешті відпускає мене й підбігає та йде впереді мене

• я не запрошений,- байдуже відповідаю та натягаю навушник, щоб не чути цієї дурні. Ненавиджу вечірки, шумні компанії. Ненавиджу людей.

Час у школі летить швидко. На уроках я з головою занурююсь в матеріал, відповідаю активно, намагаюсь не комунікувати з однокласниками. Ненавиджу роботу в парах. Мене ніколи не обирають, а я радію. Люблю робити усе один. Люблю не покладати жодних надій й сподівань на інших. На перерві я слухаю музику, відтворюю на аркуші паперу вчорашній захід сонця. Після фізри, останнього уроку, я нарешті видихаю із полегшенням та прямую додому пішки. Йти далеко та довго. Але мені цілком всеодно. Я люблю гуляти годинами один. По дорозі згадую про слова мами, вирішую таки привітати. Зовсім не люблю говорити по телефону, та й говорити взагалі. Швидко бормочу у трубку банальне «щастя, здоров’я, многая літа…» та кладу слухавку. Знаю, що він хотів би запросити мене на вечірку, сказати, що там буде багато дівчат. Мені байдуже. Цілком.

Нарешті камінь з плеч падає, я надягаю навушники та повільно прямую додому. Надворі весна. Ненавиджу весну, сонце і ці яскраві кольори. Підвідомо молюсь всесвітові, щоб падав дощ, сонце заховалось за хмарами та не було так пекельно гаряче надворі. Але всесвітові байдуже до моїх бажань, всесвіт мене не чує.

Поправляю пасма свого темного кучерявого волосся, змахую краплі поту із чола та лаю усіх святих, чому така жара. Помічаю, як якийсь заможний шуга деддік міряє поглядом миленького школяра. Я міряю його у відповідь та зупиняю погляд на зоні нижче пояса і пальцями показую, що в нього між ногами, як і мозгів – нуль. Йду далі й подумки сміюсь, чому чоловіки такі кляті збоченці.

Дивлюсь на годинник та вирішую, що було б непогано прогулятись парком та посидіти біля озера. Скажено не хочеться йти додому, бути в місці, яке лише фізично я називаю «дім», духовно – колонія строгого режиму. Не скажу, що батьки мене не люблять. Вони піклуються про мене, розуміють мене, але не МЕНЕ. Вони розуміють і люблять того Техьона, образ якого вони придумали в голові, а не того, який є мною реальним. Але нічого, якось переживу. Люди ніколи не були моєю нагальною потребністю в житті, тому не страшно. Страшніше, набагато страшніше – втратити зв’язок із самим собою. Як капітан космічного корабля, котрий втрачає зв’язок із Знмлею й стає приреченим на самотність у безкінечному всесвіті.

Я думаю, що всесвіт справді не має меж. Всесвіт – безмежна кількість симуляцій однієї і тієї ж галактики. Тобто, в іншій галактиці існує також Кім Техьон зі своїми емоціями та почуттями. І, не скажу, що це погано. Але не скажу, що це добре.

Я – просто численна копія копії якоїсь копії скопійованої копії реального Кім Техьона. Хто серед цих копій реальний? Чи існує взагалі реальний? Можливо, копій настільки багато, що навіть реальний Кім Техьон почав вважати себе численною копією також. Бо так жити легше.

Я сідаю на зелену весняну травичку на березі озера й задираю голову вверх. Небо таке чисте й блакитне. Тошнить від його чистоти. Мене тошнить від таких неймовірно чистих людей, бо вони, зазвичай, здатні на неймовірно брудні вчинки. Біля озера бачу зграю качок. Заздрю тваринам: вони не люди. Цікаво, вони теж всього лише копія?

Раптом, я помічаю тінь, яка свідчить про те, що позаду мене хтось стоїть. Повертаю голову й бачу свою копію… чорт, це, що якесь марення? Хлопець в чорному худі, чорних джинсах та чорних кедах, із зав’язаним кучерявим волоссям у хвостик, стоїть прямо позаду мене й пильно розглядає, очевидно, що свою копію.

• Матриця дала збій чи що?- говорить він та робить крок вперед, аби запевнитись в тому, що я реальний

• Ти хто такий?- підіймаюсь на ноги та розумію, що він вищий від мене на цілу голову

• Ідентичне запитання,- коли я роблю крок вперед так, що дихання один одного підігрівають і так пекельне повітря до градусів квадрату числа нескінченності, розумію, що він інший. Тобто, ну, зовні. Але його енергія надто схожа на мою,- у нас одинаковий колір аури

• Ти що бачиш кольори аури?- здивовано запитую, бо тепер сумніві немає, що він прибулець

• Ну… знаєш, ми, як би то, в чорному обоє,- чухає потилицю,- гадаю для цього не потрібно бути чарівником

• А… ти про це,- розчаровано зітхає, сам не розумію чому

• Я Чонгук,- він досі не зробив кроку назад

• Техьон,- відводжу погляд в бік

• Ти з космосу чи що?- я киваю, а він заходиться сміхом,- ти мені на ногу наступив і стоїш так вже п’ять хвилин,- а, дідько, навіть не помітив,- і, взагалі-то, це моє місце, я тут малюю пейзаж,- чорний рюкзак, в який точно б вмістився навіть я, падає на землю,- говорити взагалі вмієш?

• Вмію,- роблю крок назад,- просто не з людьми

• Не з людьми,- сміється,- а з ким тоді? З качками?- киває на тваринок, які пливуть вже по воді. Я опускаю голову вниз і мовчки так стою.- Гаразд, ти напевне ще зовсім дитя,- завертає очі,- хочеш, можеш тут посидіти біля мене, я непроти дивної компанії

• Дивної?- і так завжди, я помилився, ти звичайний. Такий, як усі.

• Ну не зовсім,- знову посміхається,- ти не дивний, але якийсь космічний трохи,- сідає на землю та починає виймати приладдя для малювання

• Я напевне вже піду,- знизує плечима та повертаюсь до нього спиною

• Образився?- запитує він, коли я відходжу від нього на безпечну відстань.- Прости, я не хотів, щоб ти думав, що я такий, як усі,- такий, як усі,- Техьон, я…- повертаю голову в сторону та бачу незавершений малюнок на мольберті. Незвичний малюнок. Кольори чорно-біло-сірі, жодних яскравих, лише отакі похмурі,- у мене монохромазія, я бачу світ лише у чорно-білих відтінках

• Заздрю тобі,- справді, як же це чудово весь час бачити світ таким, яким я його бачу лише в дощові дні,- ненавиджу яскравих кольорів,- на мить розумію, що він навіть не має поняття, як виглядають яскраві кольори

• У мене немає вибору,- розкладає пензлики по товщині в рядок,- я просто граю свою другорядну роль у цьому житті

• Напевне це важко

Важко що?

Бути постійно другорядним персонажем?

Грати якусь роль?

Жити отак?

Чи просто важко жити загалом?

• Бути не таким, як усі – це важко, так,- киває й пасма волосся падають йому на обличчя,- але бути копією набагато гірше,- дбайливо поправляє їх

• Усі ми копії численних копій якигось там персонажів матриці,- підходжу ближче, щоб роздивитись, без поняття що саме: його чи картину,- тому не переймайся

• Тим, що я несправжній? Давно звик,- бере в руки широкий пензлик та акуратно відкриває баночку із фарбою

• У відтінку така ж назва, як і в захворювання,- F20 – це код шизофренії за міжнародною класифікацією захворювань

• Шиза?- здивовано підіймає брову,- звідки ти знаєш про цю класифікацію? У школі такого не вчать

• У школі не вчать також, що робити, якщо загадковий незнайомець виявився таким же дивним, як і ти,- сідаю біля нього поруч та уважно зафільмовую у своїй голові кожен його рух

• Ти назвав мене дивним. Один один,- тепер я бачу, який же він красивий, коли посміхається

• Якби ж у цьому світі все було так однозначно,- киваю на дві краплі чорної та білої фарб на палітрі,- світ – це суцільна іронія. Чорне іноді стає білим, біле – чорним,- Чонгук легенько змішує дві краплі – тепер це суцільна сіра крапля

• Якщо чорне – це біль, а біле – радість, то, щоб вижити, потрібно змішувати ікра вкраплюючи чорний маленькими дозами,- я замислююсь на якусь мить, а потім тяжко зітхаю

• Іноді у матриці забувають, що люди не завжди можуть витримувати таку кількість чорного

• Люди не можуть,- перший штрих на аркуші,- але люди звикають до всього. Цей світ – ніщо інше, як горнятко болі, яке кожен випиває з різною швидкістю. Чим швидше вип’єш, тим швидше біль стане частиною тебе і ти звикнеш.

• Якщо смакувати повільно,- не знаю чому тикаю пальцем в ту крапельку сірої фарби,- збожеволієш

• Це все маячня. Не існує божевільних,- бере мій палець в свою долоню та витирає серветкою краплю фарби. Я мовчу, а всередині топлюсь, наче воскова свічка. Тріщать всі мої айсберги байдужості. Прошу, не треба. Не треба. Потрібно сотні тисяч років, щоб льодовик знову зледенів, а мені потрібно мільярд років, щоб знову стати байдужим до тебе,- як і не існує здорових.

• Тобто, усі ми божевільні по-своєму?- я божевільний, бо сиджу тут поруч з цілком незнайомим тобою і не хочу нікуди йти

• Тобто, усі ми проходимо крізь іншим невидиме поле болю,- досі тримає мій палець в своїй долоні

• І або опиняємось у новій системі координат новими сильнішими людьми

• Або у тій же самій точці, з якої зрушили

Як гадаєш, це випадковість, що сьогодні ми опинились в одній й ті й же системі координат?

Я – точка Т із координатами ДИВНІСТЬ та СОЦІАЛЬНА ВІДЧУЖЕНІСТЬ.

Ти – точка Ч із координатами АДЕКВАТНІСТЬ та СОЦІАЛЬНА ПРИСТОСОВАНІСТЬ.

Скажи, як так сталось, що ми опинились разом в цій системі координат?

Паралельні лінії ніколи не перетинаються

Паралельні лінії нашого життя перетнулися у точні БІЛЬ.

Матриця малювала лінії нашого життя чорнилом, яке неможливо відтерти нічим.

Тепер живи із цим вічність.

Ми перетнулися.

І зупинились

У цій точці.

Назавжди.

• Скажи, це нормально, що я хочу тебе поцілувати?- запитуєш ти, коли, здається минула ціла вічність відколи я сів біля тебе на траві біля озера. Вже сутеніє. Ми досі у тій же точці системи координат

• Нормально чи ні без поняття,- але я теж,- гадаю, всесвітові байдуже до цих двох слів.

• Гадаю, сьогодні всесвітові має бути байдуже до нас також,- ти сміливо робиш крок вперед та накриваєш мої губи своїми. Ти цілуєш – я згораю до тла. Ну все, тепер ти відповідаєш цілком за попіл, що залишиться від Кім Техьона. Тепер бери згорни цю купку попелу в коробку та носи в кишені під серцем усю вічність. Ти цілуєш – я наче фенікс із попелю знову стаю Кім Техьоном. Знову відчуваю свої руки, свої ноги, свої вени і кров, яка скажено пульсує у них. Кудись поділось серце. Не підкажеш куди?

Я ненормальний для цього світу. Це ненормально отак відчувати щось до цілком незнайомої людини. Я не знаю, хто ти, хто твої батьки, ким ти був до нашої зустрічі. Можливо, ти тільки що вбив людину і закопав труб під деревом, а потім побачив мене. Можливо, ти психопат і обрав собі нову жертву. Можливо, ти законопослушний громадянин, у якого ще до цієї миті була дівчина. Можливо, тебе зовсім не існує… ти просто плід моєї уяви.

Мені байдуже на усі МОЖЛИВО. Мені важливо, щоб було НЕМОЖЛИВО тобі отак просто безслідно зникнути. Бо тоді я зникну також.

Ти вже давно мене не цілуєш. Просто міцно обіймаєш та дихаєш мені в губи. Твоє дихання топить мої льодовики. Антарктида розтане через дві мілісекунди та затопить весь світ.

Люди зникнуть.

Ми залишимось тут.

Бо вже давно випили горнятко болю до дна.

Нам не в новизну тонути.

Нам не в новизну вчитись плавати в океані болю.

• Ти так мило дихаєш,- я завжди говорю таку дурню чи це тільки сьогодні мій дах вирішив змінити маршрут?

• Я ще досі дихаю? Мені здалось, що світ зупинився давно. Всі космічні тіла завмерли на місці. А ми… ми ж перетнулися у точці нескінченності та продовжили ритм наших сердець

• Мені здається,- шепочу я йому на вухо,- ти дурак

• Мені здається, я закохався з першого погляду,- хіба ці речення не синонімічні?

Надворі вже перевалило за опівніч. Я сиджу на балконі й мовчки дивлюсь на зоряне небо. Перемотую в голові кадри сьогоднішнього дня. В будинку грає музика, всі веселяться. Я ж помираю. Повільно. Помираю. Чи закохуюсь? Яка різниця між цими поняттями?

Закохатись = втратити частину себе(свою душу)

Померти = втратити частину себе(своє тіло)

Кутаюсь в коцик. Вперше в житті я відчуваю холод. До цього дня в мороз мінус сто я міг ходити голяком.

До цього дня моє тіло не було вразливе до температур.

До цього дня моя душа не була вразлива до закоханості.

До цього дня, мені здається, мене взагалі не існувало.

 

• Персики залиті вівсяним молоком, наче кукурудзяні кульки?- так, я обожнюю таке їсти на сніданок,- більш дивних смаків у їжі не бачив,- кажеш ти і додаєш до гострого бульдаку соєвий соус

• Отримаєш гастрит,- хто ж їсть на сніданок таке

• Отримаєш цьом,- ааа, я ненавиджу такі слюньки з самого ранку. Але тобі всеодно, ти цілуєш мене максимально ніжно в кінчик носа

• Фу, Чонгук,- намагаюсь відсторонитись, але ти міцно обіймаєш та продовжуєш своє катування поцілунками

• Сподіваюсь, ти про смак персиків з молоком,- смієшся та нарешті добираєшся до моїх губ, на яких крапля молока. Ти цілуєш повільно. Цілуєш обережно. Цілуєш так, наче я можу розсипатись у твоїх руках, якщо надавиш хоча б на міліметр сильніше

• Чонгук…- шиплю тобі в губи, бо в тебе на губах присмак пекельного бульдаку

• М?- ти дразниш мене і продовжуєш цілувати

• Відпусти, хочу їсти,- намагаюсь нарешті обірвати наш поцілунок

• Ніколи не відпущу, будеш їсти в мене на колінах,- о, господи, що ти за збоченець

• Чонгук,- завертаю очі, але вже сиджу в тебе на колінах, і ложка молока з персиками і летить зі швидкістю світла мені в рот

• Скажи: «А-А-А»,- мене зараз стошнить

• Я сам,- намагаюсь вирвати ложку з твоїх рук,- але вона вже в моєму роті

• Бейбік Тете, ти такий дорослий хлопчик в мене,- я ледь не давлюсь тим клятим персиком. Ти мене скажено дратуєш. Але водночас я тебе скажено кохаю.

• Досить, Чонгуку,- хочу нарешті доїсти цей нещасний сніданок та встигнути на пару з порівняльної лексикології

• Якщо продовжиш так товктись у мене на колінах, то взагалі не потрапиш на пари в універ,- що ти за пубертатний підліток

• Ай, ну все, досить,- я змирився, ти продовжив мене годувати з ложечки

• Сьогодні ввечері хочу піти з тобою у планетарій,- ти в нас невиліковний романтик, постійно водиш мене в найдивніші місця на побачення.

• Ну хоча б не готичний цвинтар,- та, таке було також

• Тобі ж сподобалось, не обманюй мене,- цілуєш в щоку та нарешті відпускаєш

• В мене був вибір?- топаю в ванну кімнату, щоб почистити зуби та вмити лице. Ти вже стоїш позаду мене і обіймаєш за талію,- у тебе хоббі таке чи що? Вторгатись в чийсь особистий простір?

• Не в «чийсь», а твій конкретно,- ай, ти просто нестерпний,- тим паче, я тебе не бачив два місяці

• Ну… якби ти не так часто був у своїх відрядженнях,- підкреслюю це іронічно,- то бачив би частіше

• Тоді ми померли б з голоду

• Ми помремо від гастриту всеодно,- чищу зуби, а ти так і стоїш позаду мене, цілуєш у потилицю, міцно обіймаєш

• Я кохаю тебе,- як було очевидно, що ти це скажеш саме зараз, коли я не можу тобі врізати,- так, я обіцяв тобі цього не говорити, але не можу…- що ти за людина така?

• Давай перед походом в планетарій підемо у притулок для тварин?- сьогодні день максимально безглуздих ідей

• Хочеш таки взяти котика?

• Чорного. Назвати його Шекспір,- вмиваю обличчя, а ти береш в руки рушник та витираєш мене

• Хоч сотню котків Шекспірів,- посміхаєшся та вже в соте за день цілуєш

• Навряд чи вони вмістяться в нашій квартирі,- відповідаю на поцілунок вперше. Я завжди мовчу, коли ти кажеш, що кохаєш. Бо відповідь очевидна. Я теж.

• Хочеш, я приготую щось на вечерю?- де в тебе береться стільки життєвої енергії?

• Приготуй тоді фуа-гру під бамбуковим соусом та фреш із фуксії

• Не обіцяю, але спробую,- ти смієшся, бо розумієш, що це жарт, але я точно знаю, що коли прийду додому, ти таки приготуєш мою улюблену пасту із камембером та грибами

• Чонгук,- хто мене тягне за язик,- я тебе теж,- роблю паузу, бо хочу зафільмувати цей вираз його обличчя назавжди,- я тебе теж сьогодні хотів запросити на побачення,- ти трохи розчаровано відводиш погляд та зітхаєш,- жартую,- обіймаю тебе міцно-міцно,- я тебе кохаю

Ми живемо разом вже три роки. Я досі знаю про тебе максимально мало. Але мені вже цілком байдуже. Ти старший від мене на вісім років. Працюєш архітектором в якійсь там компанії. Знаю, що батьки тебе покинули ще дитиною, коли дізнались про твою особливість. Ти жив у дитбудинку. Ти все життя хотів знайти того, кому можна дарувати свою безкорисливу любов. Тепер у тебе є я і, дідько, якщо ти знайдеш когось іншого, я тебе пристрелю, обіцяю. Я знаю, що ти боїшся грому та блискавки, собак та їздити на велосипеді. Ще ти боїшся мікрохвильовок( дико, хіба ні?). Вмієш грати на гітарі та фортепіано. Чудово малюєш.

Ще знаю, що у тебе є тітка, тобто, твоя прийомна мама, яка взяла тебе із дитбудинку, коли тобі було вісім. Вона хороша. Дуже хороша. Коли ми вперше переступили поріг її дому, чомусь думав, що зараз буде істерика та шок. Чому у світі, де стільки дівчат, ти обрав якогось одинадцятикласника? Але ні. Вона зраділа. Виявляється, що вона мангака, малює сюжети яойних манг та манхв( нам так пощастило). Пам’ятаю, ми тоді їли рис з кімчі, вона розповідала найдуркуватіші історії про тебе, я помирав від сміху. Чонгуку, я справді тебе дуже кохаю. Навіть, знаючи, що ти плачеш від моркви(боїшся її чи я без поняття), не вмієш складати білизну, спиш на трьох матрацах, ходиш у шкарпетках із цими комірочками на пальці, спиш із іграшковим єдинорогом та віриш у зубну фею. Ти унікальний. Тому я тебе безмежно кохаю із усіма твоїми ненормальностями, як вважають люди. Мені безмежно подобається в тобі абсолютно все. Абсолютно.

Ти навіть не підозрюєш, що в мене під подушкою лежить записник, у якому я кожного дня занотовую щасливі моменти, пов’язані із тобою. Я так люблю обійматись із тобою у ліжку. Говорити до самого ранку про всякі нісенітниці. Іноді, люблю тебе дратувати та виводити із себе, щоб потім до хриплості викрикувати твоє ім’я, коли ми кінчаємо одночасно. Я люблю сидіти у тебе на колінках, коли ти граєш у ці свої стрілялки. Нічого не тямлю у цьому, але мені дуже комфортно поруч із тобою в такі моменти.

Мене дивує те, що ти ніколи не поводишся… ем… ну тобто, ти ніколи не пристаєш. Ніколи не намагаєшся мене довести до стояка своїми діями. Ти не такий. Ти піклуєшся про мене. Хочеш, щоб я завжди був щасливим. Але бути щасливим завжди неможливо… хоча тобі байдуже. Напевне, якби я помер, ти б воскресив мене і продовжив цілувати та говорити, що кохаєш.

Ти інший.

Ти особливий.

Ти не такий, як ці шаблонні люди.

Тому я тебе покохав з першого погляду.

Я побачив в тобі себе.

Дивно.

Але для дивних нас…

Цілком нормально.

 

Мої батьки не сприйняли мій вибір. Але мені байдуже. Мій вибір важливо сприйняти мені.

 

Ти граєш на фортепіано. Я тобі на нервах.

Ти говориш голосно про кохання. Я тихо.

Я говорю надто багато. Ти уважно слухаєш.

Ти – Інь, я – Янь.

Ти – це я, я – це ти.

Ми разом тонемо в космічному болоті рутини, але ти не дозволяєш мені задихнутись.

Всесвіт розсипається на частини, земля тріщить під ногами.

Я так мрію, щоб всі люди зникли.

Залишились тільки ти і я.

Світ зупиниться.

А ми продовжимо лежати на траві біля озера.

Рахувати зірки.

Говорити про безсмертя.

Говорити про квантову фізику.

Говорити.

Я буду заговорювати тебе до смерті.

Буду тримати твою руку у своїй долоні.

Буду довго ходити по колу.

Буду цілувати тебе в плече.

Обіймати тебе.

Почуватись найщасливішим.

Висмикувати траву.

Кидатись у тебе нею.

Сміятись на весь всесвіт.

Ти розповідатимеш мені про те, що трава сірого кольору, наче дельфін.

Небо відтінку кольору морського каміння.

Вода у ставку схожа на колір мого трав’яного чаю.

Мої очі відтінку всесвіту.

Твої – космічної туманності.

 

Всесвіт та зорі в цей час зітхають із полегшенням. Знадобилось стільки років, щоб ми зустрілись в правильній точці. Скільки формул давали не той результат. Скільки рівнянь довелось розв’язати. Скільки часу знадобилось, щоб виявити середнє арифметичне наших душ.

Формула нашої любові проста й складна для всіх інших водночас:

(Ненормальність*2 — Адекватність*2) =

Божевільна Закоханість*2

Так-так-так, я сто років не писала нічого. Ця робота одна із найстаріших у чернетках. Сподіваюсь, вам сподобається. Ще буквально один розділ і все:))) вона максимально коротка. Усіх люблю.
Ваша,
Shadow of the darkness