я такий самотній, відчиняю вікно, щоб чути звуки життя.

Весняні зливи не стихали, хмари, що прийшли з боку Ґусу, нависали над Пристанню Лотоса вже якийсь час. Погода якнайкраще передавала настрій головної родини. Кілька днів тому надійшов особистий лист з ордену Ґусу Лань для Голови Ордену Дзян. Щотижня мали приходити звіти про перебіг лікування Вей Вусяня. Оскільки Голова – його єдиний опікун, його повідомляли про всі екстрені ситуації або успіхи адепта в лікуванні, втім, в подробиці не вдавалися. У всіх листах-звітах інформація була викладена коротко і по справі, так, наприклад, в перший же тиждень надійшов лист, який повідомляє про те, що Вей Вусянь через критичний стан був занурений у стан медикаментозного сну на невизначений час. Дзян Фенм’янь був переляканий цією новиною, поривався вирушити в Ґусу, можливо, навіть збирався забрати його додому: йому здавалося підозрілим, що не минуло й півтижня, як його учень зліг з якоюсь недугою. Зрештою довелося відправити Яньлі, щоб вона якийсь час подивилася за своїм зведеним братом – обов’язки не давали змоги чоловікові підриватися з місця і відлітати, куди захочеш.

 

Вирушила Яньлі негайно. Оскільки використовувати меч дівчина не могла, довелося діставатися Цайї водою, а далі пройти шлях пішки. Загалом на дорогу витратили чотири дні, враховуючи зупинки на ночівлю та їжу.

 

– Діво Дзян? – гукнув її глибокий голос на підході до Хмарних Глибин.

 

– Вітаю Вас… – зам’ялася дівчина.

 

– Лань Січень, я веду лікування Вашого друга.

 

– Брата, він мій брат, – поспішила виправити вона. – Рада зустрічі з Вами, Молодий Пане Лань, батько відправив мене доглянути А-Сяня. Його стривожив лист, що ви надіслали, але сам він не зміг залишити орден.

 

Лань Січень, розуміючи, кивнув і попросив слідувати за ним. Дзян Яньлі ніколи раніше не бувала в ордені Лань. Усе було дуже незвичним, вразила дівчину і стіна з правилами: подумалося, що А-Сянь, мабуть, порушив би кожне з них, якби він був адептом ордену Лань.

 

Через якийсь час вони підійшли до одного з будиночків на території лікарні. На порозі стояв Лань Вандзі, і хоч Яньлі ніколи раніше його не зустрічала, тільки чула про братів Лань, явна схожість між чоловіками говорила про їхню спорідненість.

 

– Діво Дзян, – вклонився Вандзі.

 

– Молодий Пане Лань, – привітала вона у відповідь.

 

– Як він, брате?

 

– Поки що без змін, організм все ще не звик до нормальної кількості їжі, іноді відбувається відторгнення. На щастя, він зміг набрати трохи ваги, це наближає нас до стабілізації стану пацієнта, – сухо мовить молодший із братів.

 

Дзян Яньлі, що весь цей час стояла поряд, хотіла якнайшвидше побачити дорогу серцю людини, і те, що вона почула від Лань Вандзі змусило її майже плакати. Чоловіки, помітивши її стан, дозволили їй пройти до покоїв. На ліжку, що стояло поряд із великим, круглим вікном, лежав юнак. З першого погляду могло здатися, що він зовсім не дихає. Яньлі кинулася до ліжка, і, схопивши підлітка за зап’ястя, почала прислухатися до надто повільного, але присутнього пульсу.

 

– А-Сянь, мій маленький дурнику, що ж мені з тобою робити? – пожурила вона несвідомого.

 

 

***

 

 

Ближче до вечора Дзян Яньлі пішла в надані їй покої. Дівчина була морально виснажена, але все одно сіла за стіл, щоб написати батькові про те, як справи. Закінчивши, вона важко зітхнула: у неї завжди було підвищене почуття справедливості, як у молодшого брата, що зараз хворіє. З кожним роком Яньлі помічала, як він все більше страждає в її рідному ордені, а часом він був дуже схожий і на неї саму, коли самотньо сидів в альтанці біля озера і розпивав вино, думаючи, що його ніхто не побачить так пізно вночі. Тихою ходою вона завжди йшла не бажаючи турбувати його спокій, розуміючи, що сьогодні її улюблена альтанка була зайнята. А-Сянь завжди займав особливе місце у її серці, і багатьом навіть здавалося, що їхні стосунки мають трохи інший характер, проте це завжди було не так: хлопець назавжди залишиться її молодшим братиком.

 

Яньлі взагалі рідко плакала, але бачити, як її сім’я довела Вей Вусяня до такого стану було нестерпно боляче. Вона хотіла б увірватися в Пристань Лотосу, і, поки не зірве зв’язки, кричати: на матір, на брата, що нехтував Вей Їном, на батька, кожного адепта в їхньому ордені. Але вона Пані. Роль, що від народження була їй вготована, не дозволяє їй бути сильною, жорстокою. Вона – дочка Ю Дзиюань, вона може поставити на місце, але юній витонченій діві не личить підвищувати голос, вона повинна бути ніжною і смиренною. Ранило, що вона не може бути самою собою. Вей Їн теж не міг бути самим собою, був зобов’язаний підлаштовуватися під кожного, і сум у його очах відбивався, немов у дзеркалі, в очах самої Яньлі. Стати для нього бажаною сестрою, допомагати йому, утішати і дбати – ось що допомагало їй рухатися далі, сподіваючись, що на одну зламану душу поменшає. Але цього виявилося замало, і це розбивало їй серце.

 

 

***

 

 

На вулиці стояла глибока ніч, коли вії Вей Вусяня затремтіли, юнак повільно розплющив очі. Навколо стояла темрява, незрозуміле тепло розливалося по тілу. Скосивши погляд, він помітив людину в білому біля себе, і полегшення накрило його:

 

“Найімовірніше, це Лань Джань”, – подумалося йому.

 

Ванцзі підняв голову, почувши тихе зітхання з ліжка. Ночами він передавав духовну енергію, хоч це вже і не потрібно. Через тиждень і два дні Вей Вусянь нарешті відновив свої сили настільки, щоб прокинутися із зачарованого сну.

 

– Вей Їн?

 

Підліток відкрив рота, але звідти долинали лише хрипи. Лань Джань в цю ж мить підвівся за глечиком з водою. Випивши бажану рідину, сіроокий нарешті зміг говорити.

 

– Що трапилося? Чому ти передаєш мені енергію, я ж просто сп’янів, чи не так? – здивовано крутив головою хлопець.

 

– Ти знепритомнів, минуло майже півтора тижні з того моменту, ти майже помер, Вей Їн, – прошепотів Лань, не відводячи очей від пацієнта.

 

– Ох, знову … Схоже, що я зовсім як кішка, дев’ять життів такими темпами зовсім скоро підійдуть до кінця, – пожартував підліток.

 

– Вей Їн.

 

Лань Вандзі не міг повірити, що людина, яка була при смерті, зараз так вільно жартує про це. Вже трохи пізніше він згадав, що Вей Вусянь насамперед психічнохворий, що намагався вбити себе.

 

– Я знаю, знаю, але навіщо ви намагаєтесь мене врятувати? – різко запитав Вей Вусянь досі слабким голосом.

 

– Ти все ще дорогий деяким людям, – Вандзі ніколи не вмів підбирати слова втіхи: не знаючи як правильно підступитися, він ненароком робив лише гірше. Люди не вміють слухати, а він не встигає за їхніми думками.

 

– Та кому я потрібен? Не приніс нічого, крім проблем, навіть зараз ти змушений стежити за мною замість сну. Всі в ордені знають, що гульвіса Вей Вусянь намагався вбити себе, як думаєш, що мене чекає, якщо я повернуся туди? Не всі такі жалісні, як ви з братом. Я прожив чверть життя, але так і не дізнався, що означає бути собою. Чи варті мої муки чиєїсь чистої совісті? Чи жити, щоб інші були спокійні, не приймаючи мою смерть на свій рахунок? Чи не надто дорога ціна чужого щастя? – голос ставав все тихішим і через кілька хвилин, так і залишившись без відповіді, Вей Вусянь знову засинає.

 

Хотілося сказати, що Вей Їн не повинен приховувати свої почуття, що йому варто хоч раз поставити себе на перше місце, але слова застряють у горлі Вандзі. Чому так хотілося дбати про цього хлопця, чому серце якось дивно билося в грудях, коли Вандзі дивився на Вусяня? Накривши юнака ковдрою, він тихо вислизнув за двері – незабаром продзвенить дзвін, сповіщаючи про підйом.

 

 

***

 

 

– Шидзє? – охриплим спросоння голосом долунало з ліжка.

 

– А-Сянь, як ти? Я приготувала твій улюблений суп, щоправда, без м’яса, в Ґусу його не виявилось, вибач.

 

– Не вибачайся, дякую! Але чому ж ти тут?

 

Дівчина не знала, чи варто говорити, що її батько отримує звіти про його лікування. Ця невелика затримка напружила самого хворого.

 

– Голові Дзян повідомили про цей інцидент? Тож ти тут? – нервово смикаючи край ковдри, запитує Вей Вусянь.

 

– І так, і ні. Я дуже хотіла тебе побачити, після того, що сталося, ми так і не змогли поговорити, адже буквально за пару днів тебе відвезли до Ґусу, а незабаром ти зовсім зліг. Батько справді був проінформований про те, що трапилося з тобою, але жодних подробиць йому не повідомили. Він хотів приїхати сам, але навалилося стільки справ, що він не зміг. Я приїхала лише день тому, дорога зайняла багато часу. Пробач, що кинула тебе тут одного, – на середині дівчина вже плакала.

 

– Ні, ні, ні, шидзє, не плач, прошу. Я… ти… – хлопець не знав, куди йому подітися: уперше його улюблена старша сестра плаче через нього.

 

– Вибач, шидзє, я зовсім не хотів турбувати тебе. Бачиш, все ж таки вже добре, я здоровий і взагалі незабаром повернуся! Напевно…

 

– Напевно? А-Сянь?

 

– Я, ем… Я не знаю, гаразд. Мені важко повертатися туди, всі знають і стане лише гірше. Я не хочу цього, мені так набридло, я втомився, розумієш?

 

Дзян Яньлі кивнула і піднесла до губ зведеного брата ложку з бульйоном.

 

– Поїж.

 

– Ти погодуєш свого Сянь-Сяня? – засяяв він.

 

– Так, адже Сянь-Сяню всього три роки, як же він утримає ложку! – завзято повідомила вона.

 

– Твоєму Сянь-Сяню так сумно і самотньо, шидзє, що ж йому робити, він не може навіть підвестися з ліжка!

 

– Я думаю, три роки занадто багато, як щодо одного? – засміялася дівчина.

 

Покої заповнив ніжний сміх. Лань Вандзі, який став мимовільним глядачем цієї картини, так і застиг на порозі. Усмішка Вей Вусяня була дуже гарною, і йому не хотілося руйнувати цей момент. Він тихо зачинив двері, йдучи.

 

 

***

 

– Ти помічав, що Другий Молодий Пан Лань приділяє тобі занадто багато часу? Лань Січень сказав мені, що день і ніч він сторожив біля твого ліжка і передавав тобі духовні сили, – мимохіть згадала, розчісуючи вже не таке шовкове волосся Вей Вусяня.

 

– Лань Джань? Я не знав, він майже не спілкується зі мною. Тільки грає на гуцині і завжди дивиться так, ніби я якийсь псих. Є щось у його погляді таке, ніби він мене ненавидить. Я, звичайно, не здивований особливо, адже ми з ним зовсім різні, але все одно прикро, – плаксивим тоном відповів він. Кілька років тому хлопець зрозумів, що він обрізаний рукав, і ніхто не знає про це, крім Дзян Яньлі. Вони обоє завжди ділять свої секрети на двох, навіть їх молодший брат не знає про них стільки, скільки ці двоє знають один про одного.

 

– Ох, а мені здалося, що він дуже навіть зацікавлений у тобі, просто не знає як поводитися з тобою.

 

– Я не знаю, чи був би я радий, якби це було правдою. Я з собою розібратися не можу, кому взагалі потрібен такий, як я? Він просто практикується в лікуванні розуму, і я йому в цьому допомагаю, будучи пацієнтом.

 

– Як скажеш, але все ж таки зверни на нього увагу, він хороша людина. Може, він справді зможе допомогти тобі, – сказала вона, перев’язуючи волосся юнака червоною стрічкою.

 

– Я не можу обтяжувати його, адже він точно стане великим заклиначем і завидним нареченим! Швидше за все, його дядько знайде йому красуню дружину і народять вони маленьких Лань Джанів, здався йому божевільний обрізаний рукав, який щодня то помирає, то влазить у неприємності? – важке зітхання вирвалося з грудей Вей Їна.

 

Яньлі ніяково мовчала, все ще перебуваючи за спиною Вусяня.

 

– Тобі точно один, А-Сянь, три буде забагато, – нарешті видала вона.

 

– Шидзє!

 

 

***

 

 

Через кілька днів, прийшов лист у відповідь з Пристані Лотосу — Дзян Яньлі мала повертатися. Того ж дня вона покинула Ґусу, довіривши долю брата в руки двох братів. Вей Усянь був дуже засмучений, що його дорога шидзє мала покинути його, але нагадуючи собі, що він тут для лікування, він зміг не розплакатися немов малеча, поки прощався з сестрою. Відразу після відбуття Яньлі, брати Лань та Вусянь повернулися до покоїв останнього, було вирішено продовжити лікування у звичайному режимі.

 

День був сонячний та трохи задушливий. Зайшовши в приміщення, старший Лань відразу помітив, що розмову можна провести і в альтанці – все ж таки, свіже повітря сприяє одужанню. Вей Вусянь, який ще не встиг оббігати всю резиденцію, був приємно здивований, виявивши, що альтанки відкривали приємний і мальовничий краєвид на ліс, зовсім як з його кімнати в лікарні.

 

– Вей Їн, минулого разу ми почули про твоє дитинство – це є частиною причини твоєї хвороби, і, як ти помітив, у всього є причина. Наприклад, твій страх собак: вони напали на тебе в дитинстві, і ти боїшся їх більше за смерть. Думаю, твої проблеми з їжею теж частково пов’язані з твоїм проживанням на вулиці, адже я правильно розумію, що часом ти міг голодувати днями? Але ж це не все. Твоя спина, твої шрами все це сталося вже в Пристані Лотосу. Розкажи нам, будь ласка, як ти жив там, як тебе сприйняли спочатку, і що змусило тебе катувати себе, – Лань Січень потягнувся за чайничком і почав поволі розливати чай із заспокійливого збору трав.

 

Тихе і довге оповідання полилося з вуст Вей Вусяня. Насправді говорити про це було складно, ще складніше усвідомлювати, що це ненормально. Почати розповідь варто було з Ю Дзиюань, але вона так набридла молодому чоловіку, навіть сил на злість щодо неї не залишилося: забути її назавжди, стерти з підкорки свідомості. З цієї причини перше, що згадав Вей Їн – це злісного вчителя молодших адептів. Гладкий чоловік ніколи не давав спокою хлопчиськові, вічно норовив вкусити словами, розривав роботи і змушував переробляти їх таку кількість разів, що на маленьких пальчиках з’явилися мозолі від кисті, а голова розколювалася від перевтоми та болю. Таке ставлення до одного з учнів підігрівало інших дітей на глузування і прокази – часто його робоче місце було розфарбоване чорнилом, яке той самий вчитель змушував самого хлопчика відтирати це. Доводилося довго й уперто терти, і коли чорнило, що вже в’їлося в деревину, так і не відмивалися, старший доповідав про це Пурпурній Павучисі, виставляючи все в такому світлі, що нібито сам малюк і розфарбував стіл. Влітало, звичайно ж, миттєво і боляче. Поки був малий, били різками, коли по руках, коли по п’ятах – залежало від того, в чому його звинувачували, а звинувачували часто й у всьому відразу, починаючи від того ж чорнила на парті, до бійки та крадіжки. Простіше було покарати безрідного хлопця, що ніби з неба впав на голови жителів Пристані і одразу зайняв особливе місце в головній родині, з брудного щура поступово перетворювався на прекрасного, сильного і дуже здібного юнака, упав у добро, як у тісто! Заздрість, звичайно ж, оселилася в серцях багатьох, а деяким справді було начхати: вони дбали виключно про себе, а деякі так загрузли у своїй жовчі, що всіма способами намагалися зіпсувати життя хлопчику.

 

 

Час йшов, а люди все не змінювалися: навіть Дзян Чен, наслухавшись своєї матері, ставився до Вей Вусяня огидно, і за будь-якого випадку намагався показати, що їхнє соціальне становище на зовсім різних щаблях. Проте все одно біг за Вей Їном, встрявав у спільні прокази, збирав лотоси з ним і плавав у прохолодних озерах Юньмена. Коли настав час Вей Їну переходити до іншого вчителя, він був дуже радий: нарешті це пекло закінчиться і він зможе потоваришувати зі старшими адептами, стати справжнім заклиначем! Але старші адепти, спочатку поблажливі, пізніше стали його гіршим кошмаром, поки він не став досить сильним, щоб дати відсіч. Старшим не подобалося, що шмаркач був здатніший за кожного з них, та як же це? Син слуги і має потенціал навіть вищий, ніж у сина Голови Ордену! Бісило, що їхні зусилля не окупалися, а малолітній вискочка, що днями прохолоджувався, ставав першим у всьому. Стрілянина з лука – його стріла прямо у центрі. Нова зв’язка з фехтування – найкращий у класі. Теоретичний матеріал – Вей Вусянь перший за успішністю. Навіть шість наук, давалися йому легко! Градус напруги у класі все підвищувався і підвищувався, тому незабаром старші адепти вирішили провчити його. Підлітки виловили хлопця одразу після класу, завели в глуху частину Пристані і били його всюди, куди могли дістати, окрім обличчя, звичайно, дізнайся Голова – і їм не зійти з гачка. Вей Їну було тоді дванадцять, нещодавно він сформував золоте ядро ​​і отримав у подарунок від дядька свій духовний меч – зброю вищого класу. Шкода, що застосування йому знаходилося не завжди за призначенням.

 

Близько року тривали регулярні побиття, аж до того дня, коли старші адепти успішно закінчили своє навчання і Вей Вусянь перестав мозолити їм очі. За цей час хлопець здружився зі стареньким лікарем, приходив до нього щоразу після цих побиттів, а добрий дядечко Лінг обробляв хлопчикові рани і витирав сльози на маленькому, тендітному личку. Він все ще відновлювався після проведених років на вулиці: було важко звикнути до того, що ти можеш їсти все, що захочеш, що не треба думати про те, де спати. Жахи часто переслідували його. Ю Дзиюань вже не потрібні були причини для покарання – коли вона була зла, відразу ж кликала його в зал для покарань. На той час різки змінилися батогом. Спочатку це було всього кілька ударів, Дзидянь був активований навіть не в половину своєї потужності, але чим старший він ставав, тим яскравіше сяяв батіг, і тим сильніше й більше била жінка.

Вперше померти захотілося в тринадцять: на той момент життя його йому здавалося дірявою ганчіркою – вже в пору було спалити її за непотрібністю, але господарі скупилися на нову і продовжували використовувати цю. У цьому віці він уперше скуштував вино: терпкий напій приємно осідав на кінчику язика, а порожнеча у голові приносила заспокоєння. Якоїсь миті він навіть вигадав бродити вино на пелюстках лотоса, і вино розійшлося по всій Пристані і стало місцевим надбанням. Захотіти, звичайно, захотілося, а кишка була тонка щось зробити: плакав у подушку, працював на знос над удосконаленням, пропускав прийоми їжі і все одно залишався нікчемним, сподівався, що в якийсь день звалиться мертвим. Впав, звичайно ж, але не замертво, поспав і отямився того ж вечора. Тоді він замкнувся в кімнаті, і, діставши Свейб’янь, бездумно полоснув по руці: далеко від вени, але глибоко і боляче, на усвідомлення того, що легшало, коли приходив біль, пішло десь з півгодини. Після, судорожно витираючи кров і перев’язуючи руку, на думку спала ідея. З того часу він почав завдавати собі шкоди, щоразу як перший: стало легше сприймати реальність, зрозуміти, що люди просто за долею такі: заздрісні, злі… Але навіть розуміючи це, почуття провини та неповноцінності билося в черепній коробці. Було самотньо, не рятувала ні шидзє, ні дядечко Лінг, ні добрий продавець баодзи на місцевому ринку. Нічого не допомагало, і з кожним роком все гіршало.

 

У чотирнадцять він справді майже наклав на себе руки. Майже. У Юньмені стояла аномальна спека, а тому всі адепти ордену поміж справами поспішали залізти в прохолодне озеро і сидіти там до посиніння. Вей Вусянь завжди купався в нижньому одязі, а Дзян Чен, що залишався в одних штанях, завжди крутив пальцем біля скроні на це. Одного з таких днів, вони з Дзян Ченом шаленіли в озері, що було далеко від резиденції. Дзян Чен ніколи за словами не стежив, і, посварившись з Вей Вусянем, пішов, Вей Їн, у свою чергу, був страшенно засмучений. Знову він винен, знову дратує, набридає, знову він – проблема. Підліток обвів порожнім поглядом простір навколо себе і перестав тримати себе на плаву. Повітря стрімко закінчувалося, чим ближче тіло було до дна, тим більше горіли легені: вода почала проникати всередину, коли він почав задихатися. Було дивно розуміти, що його кінець буде таким: подумати тільки, через одну сварку він не витримав! Раптом його тіло стрімко почало виринати нагору, незабаром його доставили на сушу. Дзян Чен, що забув на березі шпильку, перелякався, побачивши посеред озера бульбашки, це виглядало так, ніби хтось тоне і цей хтось безперечно був Вей Вусянем, бо речі його все ще були на березі, а самого його і слід простиг, хоча він не встиг би випливти і піти кудись за такий короткий проміжок часу. Плюнувши на все, Дзян Чен стрибнув в озеро і намагався якнайшвидше дістатися до його середини. Набравши повітря в легені, він пірнув, і побачив, як тіло його друга опускалося на дно, очі його склілися, а з рота і легень, наповнених водою, виривалися ті самі бульбашки. Юнак смикнув постраждалого за руку і за рекордні терміни витяг на берег. Тоді вдалося його відкачати, на питання “що трапилося?”, Довелося збрехати про моторошного річкового Ґуля, правда адепти, яких після події відправили на це озеро, так і не знайшли ні сліду нечисті, утім, усі швидко забули цю історію.

 

– Можливо, були ще кілька разів, коли я майже помер, але ніхто не бачив мене і я насправді не мав на увазі ті рази, як самогубство, так що, формально, було всього дві, ну, може три спроби, – знизуючи плечима перервав свою розповідь Вей Вусянь. Горло пересохло і трохи боліло від того, скільки він говорив. Ніхто його не перебивав, тож часто він трохи відходив від теми, а потім знову продовжував свій монолог.

 

Лань Січень весь монолог зітхав і подумки журився: чому в такому великому ордені такі гнилі люди? Якщо девіз цього ордену “досягти неможливого”,  передбачає довести дитину до самогубства, його члени добре з цим справляються. Не подобалося Січеню і те, як спокійно Вей Вусянь розповідає про це, навіть жартує. Звичайно, у всіх різна захисна реакція на травми, але Вусянь все продовжував являти собою блазня, не сприймав всерйоз наявність у себе проблеми і намагався розіграти все так, ніби нічого не відчуває на цей рахунок: усе в минулому і образи забуті! Лань хитає головою і продовжує слухати історію юнака: може вийде поставити йому таке питання, що допоможе пробратися під його товсту шкіру.

 

– Ну так ось…

 

Історія продовжилася від дня змагань. У кожному поколінні заклиначів після досягнення п’ятнадцятиліття проводять змагання, що має визначити Першого учня Пристані Лотосу. Учень, що отримав титул, був таким, доки не закінчував своє навчання, а на той час підростали нові адепти. Цього року змагання випали на початок осені, Вусяню ще не виповнилося п’ятнадцяти, але до дня народження залишався один місяць, а хлопець був здібний і сильний, тому був допущений і абсолютно не дивним було і те, що честь стати Першим учнем випала йому . Мадам Ю була абсолютно розлючена, дядько, що з усмішкою дивився на свого прийомного сина, лише підкладав дрова до багаття, і посмішка Вей Вусяня у відповідь, дуже навіть відгукнулася йому. Як за магічним збігом, наступного дня дядько Дзян відбув у Ціньхе на місяць, і Мадам Ю ніби зірвалася з ланцюга. Удари сипалися один за одним, крики її розносилися б по всій пристані, і якби не талісмани тиші, у вухах тоді дзвеніло б. Спина являла собою криваве місиво: виглядало так, ніби з неї здерли живцем шкіру, а в деяких місцях рани були настільки глибокі, що можна було побачити кістку. Дядечко Лінг, якого покликала Іньджу, помічниця Мадам Ю, коли хлопець звалився, ніби мертвий, був у жаху. Довелося ховати юнака у своїх покоях, казати всім, що він відправлений на тривале нічне полювання і молитися, щоб він не віддав душу раніше. І він вижив: тиждень провалявся непритомний, а потім за допомогою стимуляції ядра через ще один тиждень уже став на ноги.

 

На якийсь час Ю Дзиюань справді припинила фізично карати адепта, але в її словах все ще були образи і слова ненависті. Утім, як тільки Вей Вусянь одужав достатньо, щоб повернутися до повноцінних тренувань, усе вернулось на свої місця. За півроку, що минули з пригоди, вона ні на йоту не змінила свого ставлення до Вусяня, а він у свою чергу не зраджував своїм звичкам: пив, виснажував свій організм тренуваннями та заняттями, навчанням ночами і незабаром це призвело його до подій майже минулого місяця. Час біжить швидко, ось Вусянь не помітив, як настав час вирішувати його долю. Краєм вуха за пару днів до спроби самогубства, він почув, як Мадам Ю подумувала віддати Вей Вусяня в інший орден за допомогою одруження. Це привело юнака в ступор, адже якщо його збираються турнути з ордена під приводом весілля, то виходить, що він – наречена? Невже вона знала про його орієнтацію? Швидше за все – ні, але це означало б, що вона насильно видає хлопця, що любить дівчат заміж за чоловіка? Невже в неї зовсім немає сорому чи хоча б совісті? Далі було чути лише уривки фраз, але одна з них перевернула всередині Вусяня все.

 

“Думаю, він би прижився у Дзінів, у Ґваншаня є визнаний син? Начебто для політичного шлюбу не має значення стать подружжя. Думаю, Цзінь Ґваняо з радістю прийме Вей Вусяня як дружину. Все ж, Яньлі відмовилася від заручин, але хто знає. Формально, Дзінь Дзисюань все ще її наречений … ”

 

– Я ненавиджу орден Дзінь, ці роздуті павичі просто виводять із себе! Вони завжди ставлять себе вище за всіх інших, хваляться своїм багатством, а то й зовсім своїми «пригодами». Сама думка про те, що мене можуть видати за сина Дзінь Ґваншаня, вганяла мене в напад дикої огиди. Ніколи не зустрічався з цим Ґваняо, але знаючи Дзисюаня та його тупого двоюрідного брата Дзисюня, для мене вже зрозуміло, що там за генотип. Перша думка була зібрати дрібнички і бігти куди очі дивляться, і, хоча це ще не було офіційним, знаючи Пані Ю, одне слово – і мене вже видадуть у клан Дзінь, ніхто навіть і не спитає мене! Звичайно, я був страшенно обурений, але що міг я зробити? Це мій обов’язок допомогти ордену, і якщо союз такий важливий, то мені довелося б вийти хоч за самого Голову Ордену Дзінь! – плакався хлопець.

 

Лань Джань судомно стискав кулаки під столом і хмурив брови: йому до скрипу в зубах не подобалося те, що збиралися зробити з Вей Їном. Клан Дзінь і справді не славиться праведністю і чистотою: до жаху багатий, але по суті, як хлів з брудними свинями: Палац Золотого Карпу сповнений людей, у Дзінь Ґваншаня стільки позашлюбних дітей, можна було б створити людський мурашник, хоча скоріше навіть клоповник: практично всі бастарди, не живучи зі своїм татом, все одно поводилися так, ніби все життя ним виховувалися! Визнаних бастардів було всього троє, і всі вони були страшенно схожі на батька. Дзінь Сюанью мав привабливі й витончені риси обличчя, зовнішністю вийшов немов Ґваншаня, років у п’ятнадцять. Дзінь Ґваняо був хитрий і спритний, наче лис, розум йому дістався від батька. Дзінь Су ж була марнотраткою, любила надлишки у всьому і батько їй дозволяв це, єдина визнана під тиском з боку її матері, дочка все ж таки радувала його око і не хотілося їй ні в чому відмовляти. Не хотілося бачити Вей Їна з жодним із них: вони всі були на абсолютно різних рівнях, причому Вей Їн – на верхніх, вони – на нижніх.

 

— У той день, вже не знаю, що стало спусковим гачком, адже я так довго утримував себе від цього і завжди ніби ходив по лезу, а варто було зрушити лезо трохи вбік – і я розкрив собі вени ще раніше. Усе було як завжди, я вже давно звик до такого ходу життя, і тут як сніг на голову: якийсь Цзінь Ґваняо, та ще й на десяток років старший! Це вже було занадто, все навалилося з новою силою, і я просто хотів закінчити все це. Я порізався в кімнаті, мене знайшов Голова Ордену Дзян і я був змушений знову продовжувати своє життя. Це сильно вдарило по мені, я сидів у кімнаті і думав: “Чорт, знову? Невже так складно дати мені те, що я хочу?” Хотілося побути егоїстом хоч раз у своєму житті та попросити всіх відчепитися. Власне, це я зробив за допомогою ізоляції у себе в кімнаті. Три дні в нудьзі валявся, малював іноді, пив вино і багато думав, аналізував, а коли нарешті вийшов, то стало так начхати, що хотілося плюхнути чаєм в обличчя Пані Ю, вдарити Дзян Чена в його зарозумілу морду і висловити Дзян Фенм’яню все, що я думаю про нього та його родину. Окрім Яньлі, звичайно – вона завжди була і буде моєю сестрою! – підвівся сіроокий.

 

– Це було приємно, – продовжив він, – нарешті випустити свої справжні емоції, але тепер я шкодую про це: можливо, змовчи я тоді, мені б дали спокій. Не думаю, що від того, що я розповідаю це вам обом, моє життя чи моє ставлення зміниться, я не бачу в цьому сенсу. Ну припустимо, я вилікуюсь, повернуся в Юньмен, і що? Що я зустріну там? Ще більшу зневагу, жалість, цю чортову жінку, що вийде з усамітнення і зненавидить мене ще дужче. Мені немає місця більше в Пристані, маленькі змійки стали справжнім зміїним кублом, і я не хочу знову повертатися туди.

 

– Вей Їн, я казав тобі: не повернешся, – мовив Лань Джань.

 

– Та що ти таке кажеш! А куди мені йти, Лань Джань?

 

– Залишишся тут, я подбаю про це.

 

– Я не можу користуватися твоєю і вашою добротою, ви і так тут сидите і слухаєте мої балачки, не треба обтяжувати себе ще більше, – нервово заправляючи пасмо волосся за вухо, відповідає Вей Вусянь.

 

 

– Молодий Пане Вей, Вандзі правий, Хмарні Глибини завжди відкриті для Вас. Навіть після закінчення лікування Ви можете залишитися тут і стати гостем або адептом ордену, якщо забажаєте, – відповів йому Лань Січень, на що Вей Їн незручно промовчав, ховаючи погляд.

 

– Дякую, за це та за те, що слухаєте мене, витрачаєте свій час на це. Я вперше комусь розповідаю про це, усі щось знають, але ніхто не знає всієї картини, мені стало трохи легше, але я все ще не розумію, як це має допомогти.

 

– Ми обов’язково з Вами попрацюємо над цим. Тепер, знаючи Вашу історію, я знатиму, які питання поставити Вам, і ми разом подолаємо цей важкий шлях до одужання, ви більше не самотні, добре? – м’яко посміхнувся йому Перший Нефрит.

 

– Добре, допоможіть мені.