Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Персонажі: ВонаЇї людина
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ж

    P.S. Автор позитивно відноситься до лагідної критики, проте саме на цю замальовку автор прийматиме критику, котра стосується виключно орфографічних, лексичних чи пунктуаційних помилок. Бо замальовка має певне відношення до життя автора. Якщо помітите — пишіть, буду рада виправити)

    -Я просто люблю гори! – закричала вона, закриваючи ноутбук.
    -Ти була там нещодавно…Я то розумію, Хто тебе туди тягне насправді, але не прикривайся горами хоча б, зайка. Ти живеш в Граці, ти ці гори з вікна, бляха, бачиш кожен день. І в Карпати щось ти так часто раніше не їздила, коли ще в Україні жила. – Сказала її подруга, спершись на стіну кімнати.
    Ну живе її кохання в Інсбруку, що поробиш то? Ну тягне її туди, ну й що?

    *******

    -Що, прям любиш мене? – питає вона з лисячо-підозрюваним поглядом, наче влаштувавши допит по справі вбивства.
    -Ні, не люблю. Кохання та любов то кардинально різні речі, взагалі-то!
    Задоволена посмішка не спадатиме з обличчя обох протягом всього вечора, підтримуючи атмосферу в кімнаті на рівні «Можна я тебе поб’ю від щастя, що ти в мене є?»
    -Добре, живи поки. – Маска “слідчого” спала з її обличчя і допит закінчився. Так само як різко почався, так само різко і закінчився.
    -Дурко моє, – на що у відповідь тільки «шикнули»

    *******

    Подорожі на потязі то завжди цікаво. Ти бачиш різні види з вікна: поля, міста, гори, моря, села. Дивлячись куди їдеш, але послідовність пейзажів рейсу Graz-Innsbruck вона вже вивчила. Бо коли ти витратив не одну сотню євро на дорогу і їздиш туди занадто часто, то дорога вивчається дуже швидко, особливо коли ти з нетерпінням чекаєш побачити людину, до котрої їдеш. І кожен відрізок дороги асоціюється з якимись шматочками листування в telegram, бо саме це вони обговорювали, коли дівчина проїжджала якийсь шматочок дороги.

    -Я поїду, навіть не відмовляй мене, бо я післязавтра буду вже тут. — Закриваючи рюкзак відповіла дівчина та поспішила на вихід з кімнати.

    -Доб… – Двері закрилися з того боку, лишивши подругу з літерами “р” та “е” на одинці.
    “Треба зайти купити квіти до потяга.. Троянди” промайнуло в її голові. Завтра вона приїде рано, тому не купить, все буде зачинено.

    *******

    Міцні обійми важливіші й цінніші за будь-яке “Привіт, я сумував” чи “сумувала” через що кожна їхня зустріч починається саме з цього. Звичайно без таких фраз не обійтися, але кому вони потрібні, коли можна просто торкнутися один одного.
    А далі: розмови, сміх, кава, поцілунки. Декілька годин пролітали завжди як пів години, вони не помічали, як швидко починав йти час, з моменту як їхні погляди перетинатися.

    -Я хочу бачити тебе кожен день!! — Жалюгідним поглядом кота зі Шрека просить вона людину, котра дає їй сил жити працювати та вчитися, на що їй прилітає залізний аргумент:

    -Пішли в ліс, подалі від людей, зроблю фізичну згадку про мене. Хоча скоріше візуальну..Не мене, так хоч її бачити будеш кожен день, — отримує дівчина хитру посмішку з явним підтекстом, з причини котрої шаріння в неї пробирається на шкіру і проявляється у вигляді червоних щік.

    -Ми не так близько знайомі, щоб йти з Вами у ліс для такого! — Награє вона здивування, бо хто вона така, щоб спілкуватися без приколів?

    -Серйозно? Як скажете, Frau. Наче не ви вчора.. –  Не дають договорити, як звучить перебиваючий крик: Замовкни!
    Наче вона і є поганою акторкою, але поруч з людиною, котра зробила неймовірні речі, вже й сама дівчина зробила неймовірне: вона розкрилася та почала підігравати, що раніше зробити не могла б через свою скутість.

    -Стерво.. — саме з цим словом, що звучить грубо, але за котрим приховується багато що хорошого, дівчину закрили у найміцніших обіймах та поцілували до метеликів в животі.

    *****

    Їхати з Граца в Інсбрук близько п’яти годин, проте ця дорога триває занадто довго, коли твоє серце зараз наче вистрибне і долетить до іншої людини приблизно за час, котрий треба для вимовлення слова “кохаю”. Хоча це серце вже і належить іншій людині давно-давно. Але хоч його і забрали, і воно в руках іншої людини, в неї також серце цієї людини. І вони обидва бережуть його, наче це є найцінніший скарб на всьому світі.
    Зазвичай в дорозі вони не припиняли переписуватися, але сьогодні вона все ж вирішила, що на навчання забивати не треба і все одно, що ніч, бо завтра їй буде не до цього. Проте хоч вона справді намагалася всіма силами утримати увагу на тексті у книзі, але лишався на тексті тільки погляд, котрий йшов з тією ж швидкістю як і до того, як думки відлетіли зовсім в іншу сторону. Отже, так само як і на західному фронті все лишалось без змін, так само і в цьому потязі: камери спостереження побачили звичну картину, як дівчина дивилася в екран телефону. Листування з “Mein Schatz” була цікавіша за Еріха Ремарка. Перечитування старих повідомлень змушувало серце калатати та стискатися, а пальці самі потягнулися до літери “Я”, а інші слова вже доставив сам телефон і вийшло, напевно, десяте повідомлення на сьогодні з текстом “Я тебе кохаю та дуже сумую..❤️‍🔥”

    *******

    -…. Кохаю, кохаю, кохаю, кохаю і кохаю! — На останньому “кохаю” людина навпроти наблизилася та втислася в її губи. І все одно на ту помаду, кого то зараз хвилює?

    -Mein Schatz, справді сто разів… – Здивувалася вона, — чесно, думала, або відморозишся, або зіб’єшся.

    -Ага, звичайно, — посміялися їй у відповідь
    Різко атмосфера перейшла на більш напружену та у повітрі відчувалася певна тривога. Людина навпроти неї відчула це і, перепитавши, чи не сталося щось, отримала відповідь, котра шокувала:

    -Ти ж мене не покинеш?
    Її настрій змінився занадто швидко, щоб “її людина поруч” усвідомила, що сталося та що в неї спитали тільки но.

    -Дурко? Звичайно ні, як я це чудо покину?
    Такі питання приводять в шок кожного. Хтось думає, що людина зробила щось погане, хтось, що людина хоче сама кинути, але боїться. Але це не той випадок, зараз це те саме відчуття “недостатності”, наче ти не заслуговуєш на те, що маєш.

    -Точно?.. – Колупаючи дерев’яну лавку, котра була зроблена з якихось хілих дощечок та шарфу, бо сидіти холодно, спитала вона, не дивлячись на людину поруч.

    – Точно.. – таке бажане слово з лагідною посмішкою заспокоїло її.

    ********

    Виходячи з потягу дівчина одразу направилась в сторону проживання її пасії. На жаль, її не зустріли зараз. Ніч, як мінімум. Хоча скоріше дуже ранній ранок, або ж як кажуть люди з клубів: вже не пізно, вже — рано.
    Було холодно, п’ята-шоста година ранку є найхолодніший період доби, через що йти вулицею у десять градусів з сильним вітром та дощем є неприємно, але музика в навушниках і зручний шарф на шиї допомагав не звертати сильно на холод уваги. Підійшовши до домівки такого коханої людини, вона побачила надпис “Friedhof Innsbruck”, котрий стиснув серце і викинув його кудись далеко-далеко. Зі скляних очей покотилася скупа жіноча сльоза, так само як і в вечір, коли їм вперше довелося довго не бачитись: це було на вокзалі після того, як вони провели разом два дні, не полишаючи один одного ані на хвилину. Хвилини до прибуття потягу на колію тягнулися наче вічність, була думка, що негайна смерть буде легшою за це відчуття останніх хвилин разом. Це як розуміння молодої амбіційної людини, що вона от-от помре, хоча має купу планів на життя. Але рятунок не прийде, ти це знаєш, тому зі страхом в очах та відчаєм у серці чекаєш своє останні секунди життя та сподіваєшся, що після смерті нічого нема і ти просто не будеш більше так страждати, як страждаєш зараз.
    Кам’яна плита і земля біля неї були мокрі від дощу. Від класичного дощу, котрий можна зустріти майже кожен день в кінці жовтня-початку листопада з року в рік. Початок одинадцятого місяця з дванадцяти й в цьому році не відрізнявся від інших. І хоча на могилу зазвичай на троянди кладуть, але сьогодні на ній лежали дві красиві троянди білого кольору, котрі все більше і більше промокали від проливного осіннього дощу.
    Задавлений схлип чи то всередину душі, чи до на весь світ прозвучав на цьому пустому та тихому кладовищі, а птахи на великому дереві спостерігали, як Вона намагалася встояти й не впасти поруч зі свіжою могилою Її людини. В її думках пульсували слова “Не покину”, а десяток повідомлень сьогодні й сотня протягом тижня з одним і тим самим текстом так і лишиться назавжди з однією галочкою і ніколи знову не отримають другу.

     

    Ні, автор нікого не ховав і нікому не бажає смерті(він занадто пацифістичний для такого). Персонаж котрий був похований символізує ностальгію. Ностальгію по певному відрізку часу в житті автора. А всім людям, котрі були і є в житті автора він бажає щасливого та довгого життя.

    “Поховавши в кінці замальовки вигаданого персонажа, автор ховає свою ностальгію по часу, на основі котрого писав це. І з моменту публікації даної історії відноситься до нього як до хорошого досвіду та прекрасного часу, а не як до чогось втраченого назавжди. Амінь.”

    0 Коментарів