Я – початок

Чи помітили ви той самий перехід в суспільстві від «гидота, посилай третьою дорогою тих голубих» до «та мені все одно на них, аби до мене не лізли». Вірно, останнє не є хорошим відношенням до орієнтації, але це вже великий крок уперед.

Привіт, я Євген Коновалець. З самого дитинства мешкав у невеличкому місті Здолбунів, Рівненської області. Молодь ніколи не вважала мене цікавою особистістю, але всі свої дев’ятнадцять років я розвивав себе і свою свідомість. Люди відкрито зневажали мене. Читаючи мої розповіді або вірші, якими я ділився на сторінці Instagram, вони не жаліли негативних коментарів та погроз у приватні повідомлення. Я закрився у собі і більше ніколи не розказував про свій хист до творчості. Ніде і нікому.

Це звучить надто банально, адже завжди були: екстраверти, з якими дружать та інтроверти, над якими знущаються. Визнаю, в підлітковому віці я прогнувся під тиском образ та фізичного насилля однолітків.

**

Це почалося зимового ранку, коли я збирався на молодіжний захід у самому центрі Рівного. Я мав безліч знайомих, з якими гарно проводив час. Дібратися до кафе, в якому проходила тусовка, було не складно. Накинувши пальто, одягнувши рукавички та закутавшись у багряний та неймовірно теплий шарф, я заходився шукати своє єдине зимове взуття, яке купив ще того року. Грошей я маю не багато, адже зараз лише початок моєї кар’єри. Принаймні, я так думаю. У свої сімнадцять я, як і інші одинадцятикласники, збирався вступати у вищи    й навчальний заклад. Зупинився на Львівському національному університеті імені Івана Франка, спеціальність «Журналістика». Перший курс пройшов жахливо: хамство, надважке навчання, некомпетентні викладачі, тощо. Мені пальців рук не вистачить, аби перелічити негативні риси цього закладу. Не дивлячись на шалені зусилля, які я доклав, аби поступити на бюджет, я прийняв рішення відрахуватися зі своєї ініціативи. Сказати, що батьки були злі – нічого не сказати.

Згодом я повернувся у рідне місто, але не зміг довго прожити з батьками. Через місяць я зняв квартиру у Рівному. Батьки відмовилися допомагати мені вза-га-лі, через моє відрахування, тому я влаштувався офіціантом у ресторані української кухні «Біла голубка».

-Чорт, я не поставив взуття на батарею, – вилаявся я –  тепер маю вибір: йти у мокрих або одягнути кросівки.

На дворі снігу по коліно, без перебільшень. Я розгубився, відчув хвилю легкої паніки. Саме в цей час згадалися мамині слова перед тим, як вона загинула на моє дев’ятнадцятиріччя: «Якщо ти відчуваєш паніку всередині себе – задуши її. Паніка – це коли ти не думаєш повною силою свого мозку. Зупинись, вдих-видих, знайди розв’язок проблеми».

В грудях потепліло та водночас огорнула пелена огиди – як я міг втратити контроль над собою, ще й у такій смішній ситуації? Я впевнений, що мама, побачивши це, розсміялася б з моєї слабкості. Вона завжди обирала дивний варіант мого заспокоювання. Пам’ятаю, як я виліз на дерево за яблуком, але втратив рівновагу та гепнувся. Було високо, рука пекельно боліла, я ридав. З дому почувши мій вереск, Інна (таке ім’я мала мати) вийшла на подвір’я та почала сміятися зловтішним сміхом. В той момент мене заспокоїло неприємне здивування від маминої поведінки, а не вона сама. Ви не подумайте, я не жаліюся на свою мати. Вона робила багато хорошого для мене з татом. Але зрозумійте і мене – я хотів жити щасливчиком, а не мартірісом*.   

Одягнувши швидко кросівки, я чимдуж помчав у місце призначення. «Проблеми пізніше розберу» – подумав я, і поставив умовний дзвіночок в голові.

_____________________________________________________________________________________

*martyris ( з лат. – мученик) – людина, що прийняла страждання або загинула за сповідування релігії чи переконань, або навпаки — через відмову їх сповідувати