Я описував красно тебе під зірками,

  Ельфи мешкають у міських садах. 

У казках розповідали: це єдине місце у брудному мегаполісі, де може спочити їхня чиста кришталева душа, адже воно створене з любов’ю тих, хто знищує все живе. Так званий виняток, урятований богом.

Ти ніколи не скаржився, коли тебе – справжнє восьме диво світу – вважали вигадкою, мітом і, хихочучи, без відома про підводне селище,  плювали в озеро, що ти так старанно доглядав. Я ніколи не бачив когось дивовижнішого. По суті, інших ельфів узагалі, але був упевненим: ти яскравіший, ніж сонце. Можливо, у всьому провина світлячків, які щоночі збиралися навколо витонченого тіла, але я любив те, що бачив.

Кохав те, що бачив.

Кожен твій жест залишав невидимий слід у пам’яті, кожна усмішка автоматично, по блютузу, споріднювалася з моєю. Тільки бачачи твою постать, я одразу мріяв опинитися поряд, тож негайно прибігав до тієї штучної водойми. Те, що вона штучна, не робило її менш чарівною: навколо і всередині росло безліч водяних лілій, а маленький водоспад ліниво поливав їх своєю честю. Мені часто казали, що цей сад – найкрасивіший з-поміж інших, але вони не знали, що таким його робиш ти.

Так сталося і сьогодні. Я знову сидів, зануривши ноги в холодну воду й позирав на тебе неймовірного. Ти спадав у воду білими кіньми. Насправді, не ти – твоє волосся. Я частенько порівнював його з пернатими пегасами, що відбивають світло місяця в нічній темряві. Зараз ти лежав на спині, а твоя голова ледь не по вуха булькалася в воді, проте вона ніколи не приховувала твоєї краси, навпаки збільшуючи її, роблячи своєю гордістю.

— А знаєш: коли зірки падають – на іншому кінці Всесвіту падає невинна сльоза, – Бомґю знову розказував мені речі, над якими я ніколи не задумувався і не повірив би, якби створіння переді мною не було таким же неможливим.

— Ґю, що ти верзеш? Тоді вони падали б щосекунди, – я миттю подивився вгору, щоб перевірити небо на наявність летючого шматка сяйва, – До того ж учені вже дано довели, що це всього лише звичайнісінькі метеорити, – я знову відвернув усю магію, а тоді згадав твої розповіді про те, чим зірки відрізняються від метеоритів, про їхню форму й візерунки на них. Щоправда, найбільше я пригадав те, як ти тоді на емоціях взяв мене за руку, і якою гарячою була твоя долоня у моїй льодяній пастці.

— Учені кажуть, що ельфів не існує, – буркнув ти, а я вкотре зачарувався тим, як від зміни твого настрою прикриваються лілії. Ельфи справді діти природи, – Та й узагалі сліз багато, а невинною буває тільки одна, – ти простягнувся до неба. До того, яке я завжди вважав недосяжним, а ти підкоряв його одним махом. Доки воно переливалося гуашшю, здавалося, ніби все, порівняно з ним – лише невдалий дитячий малюнок, звичайна клякса. Я боявся його, а ти не боявся нічого, бо нічого не боялось тебе.

— Якщо це правда, тоді воно є справжнім дивом, – мої ноги спокійно бовталися у воді, і я бачив, як озеро підсвічується різноманітними барвами десь із дна, роблячи воду і все всередині: кольорових рибок, камінці, водорості, ті ж лілії – схожим на казковий океан; і я бачив, як виблискувало твоє шовкове волосся, а з нього вимивалися листочки, гілочки, які я обожнював витягати, а також ніжні квіти, якими нещодавно прикрашав м’якенькі волосинки. Хоча не вони прикрашали їх, а твій образ усе навколо.

— Чи варто порівнювати щось із дивом? – ти припіднявся, але ледь не шубовснув у воду, тож від мене почувся голосний регіт, тому що це кумедно й тому що ти ще не знаєш, що і є тим дивом. У цьому й прикол, що речі, послані на Землю вищими силами, не розуміють свого значення.

Плескіт води заграв нотами, а краплі під місячним сяйвом здалися кришталем. Я б не помітив, але з тобою мій життєвий світогляд постає з попелу, неначе жар-птиця. Кажуть: спілкуватися потрібно з хорошими людьми, але я закохався у ельфа, вигравши це життя…

— Хочеш щось почути від мене у відповідь? – після цього твоя долоня схопила мою, і, несподівано для мене, ти скопіював мою позу.

— Насправді ні, нічогісінько…

Мокре волосся опустилося на моє плече, а я зашарівся. Мама завжди казала, що найкрасивішими є три речі: природа, світанок і кохана людина; вона, як завжди, мала рацію.

Ти сьогодні такий ніжний, так хочеться залізти пальцями тобі у волосся-колосся і перерахувати кожну волосинку. І я знаю, що ти не будеш проти, але з кожним днем закохуюсь ще більше, боюсь ще більше.

— Чоніне, – ти тихо, особливим для мене тоном, назвав моє ім’я, а воно ехом торкнулося кожної частинки мого тіла, тож, невимушено, по ньому пробіг табун коней, – ти віриш у долю?

Що ж, це було неочікувано. Мабуть, так: усе, перелічене вище, можна назвати долею. І коли тоді одного разу я відчинив вікно – вперше побачив тебе і як старанно ти розчинявся в місячному сяйві – це точно була вона. Люблю долю.

— Звісно, – з полегшенням видав я, спостерігаючи за твоєю реакцією.

А погляд твій стрімко злетів до мого обличчя, ударивши прямо в серце кольоровими краплями. Я жадаю, щоб це була доля. Щоб саме вона була тїєю магічною силою, що звела нас, тому що знаю: навіть бог не помічає твоєї краси, яка надає другий подих усьому навколо. Це неприпустимо: ти ворог богів, бо заздрощі їхні ллються через край золотої чаші.

— А я ні, – ти бездушно вдивлявся назад у водяну безодню, і все неначе потемніло. Можливо, лише в моїх очах, але я не знав, як із цим боротися, – Точніше: не повірю, доки не запевнюся достеменно.

Я не бачив твоїх блідих рук: місяць затягнуло хмарами і все поринуло в темряву, навіть світлячки кудись зникли; але я відчув тепло в себе на грудях.

Не розумію що відбувається, але схоже на те, що тобі страшно. Я ніколи не помічав у тобі цього нестерпного почуття, навіть думав:”Йому пощастило оминути це сьоме коло пекла”,  але мабуть, раніше воно просто не мало нагоди проявитися. Раніше мені доводилось бачити магію, яку ти створював лиш однією усмішкою, кілька разів мене здувало вітром бадьорості й поливало дощем недолі, але такої непроглядної темряви не бувало навіть у моїй душі…

Ми впали на вологу траву, яка своїми росинками полоскотала волосся, проте боляче колола сотнею голок, хоча насправді була м’якою. Ти тремтів, але я відчував землетрус десь із надр Землі.

— Обійми мене… – ти ніколи не озвучував цих слів. Максимумом твоєї тактильності було вдарити мене по сідницях і хіхікаючи соколом летіти від мене, аби не отримати на горіхи, але зараз кожна частина твого тіла неначе пробудилася зі сну.

Упевнений, що витримаєш мою закоханість? От я й не дуже…

— Нінні, я відчуваю, що скоро зникну, – ти сильніше притиснувся до мене, а під пальцями, що пронизували мою шкіру, висвітлилося смарагдове сяйво.

Воно було схожим саме на смарагди, але по відчуттях здавалося тим самим останнім вечором літа, коли вже не зміниш нічого – лише сонце прощається з бурхливими думками, бо вітер видуває їх з голови на найближчі дев’ять місяців. Я ненавидів це відчуття. Насправді, багато чого ненавидів, але тебе любив найбільше і не хотів, щоби ти просмердівся ним наскрізь.

Мої долоні притулили до себе твоє тіло. Завжди ти був таким летким, що я боявся загубити тебе в нічних прогулянках. Єдиною моєю фобією став страх, що от-так, доки ми шкандибаємо тихою вуличкою, вітер здує і тебе, а разом і твої сміх із запахом. Якщо не зможу тримати ці руки – тоді що ж у світі можна назвати щастям? Відповідь одна: смерть. Але хіба зможе вона відтворити його ідеально? Смерть і справді схожа на болото: навіть не знаєш, коли й як тебе в нього затягне.

— От куди ти зникнеш? Не відпущу. Хочеш, триматиму тебе вічність?

З уст Нінні вилетів сміх, а вітер приємно зачепив мій ніс, тож я вирішив, що з ним вже все добре. Принаймні, так було спочатку: ти грайливо закидав ногами і лічив зірки, щойно навколо посвітлішало, а я млів щоразу, коли ти називав мене на ім’я, погладжуючи мою долоню. Твої дотики змушують шкіру плавитися і хотіти більшого. Я відчував, як через них у душі проростають проліски, а серце виходить на пробіжку нічними парковими ліхтарями-сонцями.

Ну це ж сміховинно. Куди може зникнути моє диво? Не випарується ж разом із водою, яку я потім серед ночі сушитиму феном, не злякається ж криків сусідів, яким звук цього заважатиме. Ні. Це не можливо.

Я готовий був закластися на речення вище. Поставити на це квартиру, ноутбук, коржики – усе, що люблю, але в такому випадку я б програв.

Раптом ти подав голос: ніжний, ніяковий – не твій голос. Мене перейняло бурею емоцій щойно перелякано ожила вода. Я витріщився на твоє рум’яне обличчя, перевіряючи на наявність підказок, але віднайшов лише невідомість із блондинистого розпатланого волосся. Воно очистило шлях до чола, яке є у всіх людей, але мені хотілося цьомнути саме твоє.

— Чоніне, я хочу зробити дещо… – ти припіднявся й запалив зіниці яскравим пекучим полум’ям, я почув у кінці Всесвіту дзвіночки. Ти казав: це знак згоди зла і добра. Ніколи не розумів значення цього, але тобі вірю. – Це справді мучить мене. Знаю: наслідки, можливо, будуть жахливими, але пробач мені…

Що відбувається з ним? Бомґю ніколи не був таким наляканим, а сьогодні це вже вдруге. Що у лісі здохло? Надіюсь, не твої світлячки, бо за цей час вони стали мені рідними – навіть міг назвати кожного на ім’я: С’юзі, Бен, Велетень, Роні, Нана, Сяо, Джек… Ну ви зрозуміли: закохуюсь…

— Хай чим це буде – обіцяю, що все буде гаразд. У найжахливішому випадку вислухаю всі пояснення, –  я потігнув себе за вухо. У ельфів це як у нас клястися матір’ю чи богом: ослухаєшся – залишишся без вух, а це означає: станеш зрадником і ніколи в житті не пізнаєш того, що людям наймиліше – кохання.

— Гаразд, тоді… – ти неначе провалювався ватними ногами в Земну кору, яка перетворювалася на кисіль, – Заплющ очі, гаразд?

А я й не пручався. З тобою стаю надто довірливим, тож за мить переді мною були лише пітьма і плями загадковості. Ненавиджу плями. Ви не помітили, як із ними завжди асоціюється щось погане? Білі плями в історії, плями в репутації, та навіть на сорочці вони викликають неприємність; а варто лише подивитися на них з іншого боку, і багнюка стане підґрунтям квіткової галявини.

Тож… У приємному очікуванні я сидів поміж своїх роздумів, а тіло вже встигло забути у якому положенні перебуває. На зміну звукам цвіркунів десь загарчав мотор автомобіля, і відчутно стало, як ти перестаєш любити людей. Це чутно по видиху веснянмх квітів, який чомусь опиняється перед моїм носом. Неймовірно, що мій внутрішній стан аж ніяк не змінився, просто продовжуючи поглинатися невідомістю.

— На рахунок три… – я кивнув, насолоджуючись ароматом троянд, який йшов від твого тіла, – Один, – ти вхопив мою руку, і моя з голова знову зустрілася з травою. Вона була закоханою в неї, в її ніжні зелені дотики, тож особливих проблем не виникло, – Два… – ти чомусь зробив паузу розміром з час, за який листя з найвищої гілки дерева падає додолу, – Три.

—————————————–

тгк:”Марічка здихає🙃”