Я (Нічого)

Мене надихнула новела “Я (Романтика)” і я вирішила спробувати написати щось в тому ключі. 

Приємного читання~

Ігрек прокидається у повністю пустій кімнаті. Навкруги суцільна темрява, лише залишилась маленька лампочка, яка слабким жовто-болісним світлом вивидняє старовинне дзеркало. “Воно таке брудне..”, – лине думка в голові.  

І справді, дзеркало було покрите товстим шаром пилу, виднілось навіть павутиння, пробігали по поверхні протріски і.. Кров? Вставши на ноги, дівчина нарешті озирнулась навкруги. Втім особливо це нічого не дало, бо кімната була такою темною, ніби ти у самому центрі Нічого. І це Нічого виїдало очі, тиснуло на голову, нагрівало твоє тіло, але в той же час занадто сильно охолоджувало його.  

“Ніби я втрачаю відчуття, але.. Я одночасно все прекрасно відчуваю.”, – думки продовжувались. Зі змішаними почуттями, Ігрек почала наближатись до свічада, прикладаючи немалі зусилля. Нічого відштовхувало її, але з тим же притягало ближче до предмету цікавості. Врешті-решт дівчина дібралась до дзеркала і оперлась на його вишукану, вручну різьблену рамку. “Дивно.. Воно здавалось мені набагато меншим”, – на її обличчі відчувалась бентежність. Чутно прискорення дихання, руки з’їжджають потроху з рамки, залишаючи майже невидимі сліди холодного поту.  

Це були прояви Нічого. Воно знову гралось з глуздом нового бідного “відвідувача”. Втім фокус уваги знову на верцадлі. Воно і справді здавалось меншим, але зараз воно красувалось на всю, переважаючи зріст стандартної людини. Однак є одна особливість, яку Ігрек розгледіла не одразу.  

– М-моє відображення.. Й-його немає!, – вже вголос промовила. Доволі дивно для дзеркала, чи не так? Не зважаючи на відображення слабкого гарячого світла, постаті персони на протилежному боці ніби не існувало, – Я не розумію, що відбувається.. 

Тут почулись шмигання носом, навіть чітко можна було прослухати, як падають, стікаючі по щокам, сльози. Нічого давило на вуха своєю студеною тишею. Ніби зараз розірветься голова, лопнуть мізки, дах поїде. Ігрек падає на коліна, затискаючи голову між руками. Вона майже схилилась до підлоги нею. Неприємне видиво: все обличчя червоне, сльози разом із слиною та шмарклями стікають до землі, нігті впились у голову та роздирають її до крові, волосся вже пучками летить додолу.  

А для Нічого це потіха. Навіть не маючи реальної форми, можна відчути як по шкірі проходяться крижані пальці, презирливий погляд та гостра, як бритва посмішка. Нічого давить на Ігрек, змушуючи перейти до останньої стадії агонії та відчаю. 

Різкий стук. 

І ще один. 

І іще. 

Тріск скла.  

Тріск голови.  

Крики.  

Кров. 

Відчай. 

Останнім акордом Ігрек хотіла вдарити дзеркало кулаками, але замість нового тріску, руки опинились по ту сторону. Вмить свідачо змінило свою форму, тепер це не скло, а якась густа темна маса, яка з кожним новим рухом затягує тебе глибше. “Відвідувачка” намагалась опиратись, пробувала витягнути руки, опираючись ногами на раму, але це були ніби сипучі піски. З кожною новою спробую чувся запах свіжої крові. Дзеркало було занадто сильним та розривало шкіру при протидії. Обхвачувало руки Ігрек, як пітон та потроху затягувало в себе.  

Раптом дівчина відчула, ніби до її спини приклали величезну, як вона сама, льодину. Нічого. Воно виштовхувало її з кімнати, засмоктувало у дзеркало. “Відвідувачка” вже була безсила, вона втратила свідомість, нарешті дозволяючи затягнути себе у темряву-бездушну пустоту.  

Бліде жовто-болісне світло гасне. 

Я сиджу у своєму кабінеті. Ноги на столі, перехрещені, а тіло розмастилось у шкіряному кріслі. За вікном ніч, по кімнаті проходиться лише тускле гаряче світло від лампи, яке стоїть на моєму столі. Своїми крижаними пальцями перебираю невеличкий чорний кубик, що у моїх руках. Враження, ніби він був пофарбований найчорнішою фарбою світу, він як сама пустота. Не помічаючи, на моєму обличчі з’являється непомітна посмішка. 

– Цікава річ цей кубик, – з немалим інтересом я кручу його у всі сторони, роздивляючись з кожної сторони, – і як же ти можеш бути твердим, але таким еластичним, як рідка резина, одночасно? Цікаве явище.. 

Мені слід вертатись додому, тому я кладу кубик на свій стіл, але на руках від нього залишається малий слід чогось червоного. 

– Дуже цікаве явище.. Треба буде дослідити це завтра, – зі словами я вимикаю світло та залишаю кабінет, зачиняючи його на клюк. 

Кінець