“Я ніколи не…”

Вони почали спілкуватись. Там, на ґанку. Спочатку розмови були дуже ніяковими, пустими, непевними, але з кожною наступною зустріччю на великій перерві парубки починали відчувати себе вільніше, теми виникали з повітря. Спартак нарешті звертав свою увагу на Яновича, а той не поливав його лайкою, а навпаки, іноді навіть посміхався над влучними жартами. Не дивлячись на те, що час стріч скорочувався через холод, теплота у стосунках поглиблювалася. Але це мало відношення тільки до спілкування за межами ліцею, бо на заняттях та поміж однокласників вони продовжували ігнорувати один одного. Не те щоб це ними свідомо обговорювалося; Суббота ніяк не змінював свою лінію поведінки з Женею в соціумі, а сам Євген не хотів йти на це першим, йому здавалося, що подібним вчинком він почне визнавати свою поразку від чарівності Спартакового ореолу. Зате публічних сварок між ними більше не відбувалося.

Так минув листопад. Зима прийшла безсніжна, морози кріпшали несуттєво, Женя все так само вибігав на перервах на ґанок покурити, але намагався підходити до комори іншим шляхом, обережніше, та не привертати увагу малечі. Активні ліцеїсти середньої ланки якраз починали готуватися до зимових свят, репетируючи щось, до чого Євген не хотів мати жодного відношення. Іноді це його дивувало. Раніше він отримував багато задоволення від сцени та акторської гри, це сильно контрастувало з відчуттями зараз, але він все списував на дорослішання. Окрім цього Женя помічав те, що з початком грудня кількість перетинань із Субботою зменшилися майже до нуля. Він вже давно перестав зачиняти аварійні двері, з кожним разом підсвідомо очікуючи, що той вже буде на вулиці чи зайде за ним із запізненням в декілька хвилин, але цього не відбувалося. Попри здійснення мрії щодо очищення власної схованки від гостей, Євген почав відчувати нестачу Спартака та деяку самотність.

Під час уроків він часто дивився на спину Субботи, іноді роздумуючи над тим, що могло статися так несподівано у того в житті, та частково злився на нього. Той поводився так, наче нічого не сталося. Багато спілкувався з молодшими дівчатами, що зграйкою товклися навколо нього, відходив кудись з ними, залишаючи позаду Яновича, який проводжав його незадоволеним поглядом. Хоча Суббота все ще дратував його, але Женя визнавав, що деякі розмови з ним йому були приємні. Євгена вистачило майже на півтора тижня.

Запевняючи себе, що прагнення запитати як у того справи нічого не значить, Янович декілька днів вагався перед тим, щоб втілити своє бажання у реальність. Він знав на який спортивний гурток ходить Суббота, тому подивившись розклад та підійшовши до роздягальні як раз після закінчення заняття, з максимальною невимушеністю чекав того в коридорі. Він обрав саме це місце, бо все ще соромився спілкуватися зі Спартаком відкрито, а тут зазвичай ходило мало людей. Суббота, вийшовши із роздягальні, помітив його першим:

— О, Жене, привіт.

В його голосі не було здивування, але відчувався поспіх.

— Ем… Привіт. Як твої справи? Ти щось давно не виходив зі мною якось… — Євген при виді Субботи трохи зніяковів.

— Ти не проти, якщо ми обговоримо це увечері, скажімо після шести, в нашому місці? Ти дочекаєшся мене?

Задавши останнє питання, Спартак вже повертався від нього, щоб бігти у справах. Янович, ще спантеличений дивною фразою про їхнє місце, тільки кивнув, навіть не спитавши з чим це пов’язано.

— Давай, тоді до зустрічі, — вигукнув Спартак вже відходячи та зник швидше, ніж той щось зміг сформулювати.

Наступні дві з половиною години Янович провів у бібліотеці, працюючи над проєктом з інформатики та сварячи себе за те, що погодився на незрозумілу пропозицію.

На ґанку він був за п’ять хвилин шоста. Спартак запізнювався. Гучні звуки, що долинали від актового залу, втомленого Женю дратували, а грудневий морозець пробирався навіть скрізь зимові рукавиці. Почекавши ще чверть години, Євген вже вирішив піти додому, як ось двері відчинилися, та від суцільної темряви відділилася міцна постать Субботи. Спартак почав без привітань:

— Вибач, що запізнився. Якщо ти змерз, то у мене для тебе є дещо, — він був веселим.

У протягнутій руці Євген помітив термос. Не вагаючись, Янович відкрутив кришку, зробив декілька великих ковтків теплої рідини прямо з горла та охнув. Там був чорний чай з міцним алкоголем, що обпікав горлянку. Побачивши шалені очі Жені, Спартак засміявся:

— Це не мій, не подумай, я виконав свій громадянський обовʼязок та забрав його у дев’ятикласників. Стало краще?

— А де ти був взагалі? — Трохи оговтавшись спитав Євген перше, що спливло на думку.

— А ти зовсім випав із культурного життя ліцею? Ось щойно відіграли благодійну виставу на різдвяну тематику, невже не чув? Саме на репетиціях і пропадав весь цей час.

Євген скривився, щось смутно пригадуючи про якийсь концерт з оголошення. Він взагалі випав з життя.

— І як, сподобалося? — ввічливо запитав він, сідаючи на підлогу по старій схемі, через свій рюкзак. Так тепліше, — Ти пити будеш, чи мені самому впоратися?

— Таке, — Суббота сів поруч, забираючи термос з рук Євгена та дегустуючи напій, — це було цікаво, але не думаю, що моє призначення в цьому.

Вони сиділи мовчки декілька хвилин, поки Женю не відвідала шалена думка:

— Хочеш пограти в гру?

— Яку?

— «Я ніколи не…». Кожен з нас продовжує цю фразу будь-яким можливим досвідом. Якщо він у тебе був, то ти пʼєш, якщо ні — пропускаєш хід.

— Давай, — Суббота виглядав зацікавленим.

— Я почну. Я ніколи не… — Женя намагався вигадати щось оригінальне, але нічого не виходило, — …грав у баскетбол.

— Ти нас напоїти хочеш, чи що? — Спартак посміхнувся, але трохи випив за Женею, підкоряючись правилам.

Гра пішла повним ходом. Наступними згадувалися відвідування аквапарку, читання Сенеки, поїдання ананасів на піці, напад тварини, заздрість друзям, крадіжка. Коли чаю з алкоголем залишалося зовсім мало, хмільний Женя вирішив трохи подовжити веселощі та придумати щось максимально незвичне.

— Я ніколи не цілувався з хлопцем, — вимовив він, вже очікуючи наступної умови від Спартака, але той на хвилину незрозуміло завмер, а потім потягнувся до термоса та зробив ковток.

Євген сидів мовчки, пʼяно фокусуючись перед собою та перетравлюючи інформацію.

— Ну… І як тобі воно? Приємно? — З деяким отупінням поцікавився він.

Відповіді він не почув, але прохолодні пальці доторкнулися до його підборіддя та змусили повернутися до Спартака. Той нахилився дуже близько, дивлячись Євгену прямо у вічі. Янович крізь алкогольну товщу відчув, як серце його загупало, в животі стиснулося, але, загальмований, він закляк і не зрушив з місця. До його губ доторкнулися губи Субботи, гарячі та трохи обвітрені. Тільки через мить Женя зрозумів, що той цілує його.

Почався снігопад. Сніжинки білим пірʼячком падали з темного неба, танцюючи як метелики та покриваючи холодну голу землю пухкою ковдрою.