я не хочу признавати…

Сидячи на кріслі в своїй студії, Джисон перебирав пальцями, нервно стукаючи ногою по підлозі,  так що майже не було чути. Директор вже 20 хвилин читав нотації, точніше,  все що він говорив мало сенс. Але Джисону не хотілось признавати цього. На дивані навпроти сиділа людина, яка не була байдужа Хану. Його пальці були покусані майже до крові, настільки йому було погано. Вже двічі вони стикаються з цією розмовою.

 

 

– Якщо я покину группу, він зможе дебютувати?

 

 

Очі Мінхо  різко зіткнулися з лицем Джисона. Він уважно дивився в очі Пак Джиньона, на чолі  були замітні маленькі каплі поту, які ніяк не могли скотитися униз.

 

 

– Ти що таке говориш? Давай ми це обсудимо, а потім…

 

 

– Потім може бути пізно,- перебив Лі, Джисон

 

 

–  Я вам дам час, вирішіть це до понеділка, надіюсь ви добре подумаєте над цим.

 

 

Директор покинув кімнату запису, але в кімнаті була та ж атмосфера. Було тяжко думати над піснями чи хореографією, в голові було тільки їх з Мінхо майбутнє.

 

 

– Я… не хочу щоб ти втратив мрію, ти дійсно талановитий, і я хочу щоб весь світ побачив на що ти здатний. Це і для мене тяжко, але зрозумій..- було тяжко говорити і дивитися в очі Мінхо у яких виднілися сльози.

 

 

– Так само як і я. Я не хочу щоб ти дивився на мене через екран телевізора. Я мріяв про те, щоб ми разом стояли на сцені, записували пісні, танцювали. Не тільки з тобою, але і з усіма.

 

 

– Я також як і ти хочу щоб так було, але я хвилююсь за тебе більше ніж за будь когось іншого. Ти був вже виключений з группи, я не хочу щоб це повторилось другий раз. Не переживай за мене. Я  у нормі.

 

 

– А я ні,- Мінхо повільно обійняв Хана і почав плакати. Після довгого мовчання він продовжив,- як же твоя мрія. Я не хочу щоб ти через мене йшов. Ми зможемо найти вихід, усе налагодиться.

 

 

– Який вихід? Ти чув JYP, або хтось з нас йде, або ми розлучаємось. Невже ти хочеш розлучитися?- Джисон ледве стримував сльози, але все ж таки деякі просочилися назовні.

 

 

– Не хочу, але і тебе втрачати не хочу. Невже ти не розумієш що після того як ти підеш ми не зможем бачитися.

 

 

– Мінхо, я вже все вирішив,- більш серйозніше сказав Хан. Обійми ставали все слабші і слабші, після декількох секунд вони просто стояли дивлячись один  одному в очі.

 

 

– А як же я? Мені не подобається твоя ідея. Я не дозволю тобі піти з группи, я придумаю вихід.

 

 

Після цього Лі вийшов з кімнати. Хан стояв посередині кімнати і роздумував над цією ситуацією. Перед ним на моніторі комп’ютера світилася звукова доріжка Мінхо, яку вони так і не встигли записати. Йому не дуже хотілось підводити команду і портити імідж цими стосунками. Ні, він не розлюбив Мінхо, і напевно вже ніколи не розлюбить. Він роздумував так як  будь-яка любляча людина, яка хоче тільки щастя для Мінхо, його  ітак вже раз виганяли. Це було на зразок страшного сну. Джисон кожен ранок і кожну ніч прокидався, і засипав без нього. Це було тяжко, дуже. Коли він побачив його взалі для тренувань ще раз, подумав що це галюцинації, що це не Лі Мінхо, але як тільки но він доторкнувся до його м’ягкої шкіри, тіло ніби то струмом  вдарило. В душі у раз стало спокійно, і він за довгий час відчув тепло коханого. І ось знову їм прийдеться розлучитися, але вже назавжди. Він прекрасно знав що після того як він піде  вони не будуть бачитися, тим більше зустрічатися. А розлчитися і лишитися в команді це не вихід. Він кожен день буде бачити його, танцювати, співати з ним, це буде неможливо. Йому так само була не байдужа группа. Тяжко було думати про те, що 3racha будуть вже без нього. І це вже буде 2racha. Але він буде радий за Мінхо . який зможе показати світу що він не просто підтанцьовка BTS, у нього прекрасний голос, він добре читає реп, прекрасно танцює. Він не “кам’яний” як говорять люди, його серце наповнене любов’ю та турботою, і Хан мріє щоб про нього дізнався увесь світ.

 

 

Думаючи про це все він забув про час і справи. Хоча які справи, якщо його вже практично нема в группі. Він все добре продумав, і не жаліє про свій вибір, тільки щоб Мінхо був щасливий.

 

 

Після приходу в гуртожиток Хан ніяк не міг зосередитися на музиці. Хоч він і піде з группи, але треба закінчити розпочате. Всі були зайняті , і ніхто нічого не підозрював,вони знали про відношення  Мінхо і Хана, навіть підтримували їх. Вже другу годину Хан пробував виправити мелодію в пісні, але так нічого і не придумав, він вирішив хотя б щось перекусити. Виходячи з кімнати він побачив Мінхо який сидів на дивані. Той уважно дивися на папірець у своїх руках і запам’ятовував текст. Хан зупинився на хвилинку щоб  помилуватися ним, тим часом він не замітив як вже декілька секунд їхні очі дивляться один на одного.

 

 

– Ти вирішив піти? Дійсно покидаєш мене?

 

 

Мінх на повному серйозі промовив кожне слово, але усередині було боляче. Він також не бачив виходу із  ситуації, але як і будь яка інша людина продовжував вірити в диво. Дивитися в очі Джисона виявилось набагато складніше, ніж він думав, сльоза все таки скотилася, але він швидко витер її рукавом кофти.

 

 

– Вибач, але виходу немає, ти знаєш це. Побачимось завтра, виспись добре, завтра буде…

 

 

Він не встиг договорити . Мінхо швидким кроком попрямував у свою кімнату навіть не глянувши на нього, залишивши після себе легкий запах одеколону, який Хан ніколи не забуде, адже це він йому подарив.

 

 

– … тяжкий день. Надобраніч, Мінхо.

 

 

Хан, як і вчора, сидить на своєму кріслі у студії звукозапису. Всі вже закінчили зі своїми партіями, лишився тільки Джисон. Він довго не міг сказати учасникам про те, що йому доведеться піти. Застигнувши в одній позі і не реагуючи на слова зі заду, Хан думав, як же все-таки їм сказати, адже довго з цим тягнути не варто. Але потім Чанбін легенько смикнув його за плече і подивився якось незрозуміло.

 

 

-Ти чого, зараз твоя партія.Щось не так?

 

 

-Я.. Повинен вам дещо сказати.-сказав.трішки вищим тоном Хан.Розвернувшись на 180° він заглянув в очі кожному учаснику і зупинився на Мінхо,- Мені..,- Слова давалися йому тяжко.Мембери насторожено подивилися на нього нічого не говорячи. Зібравшись з думками він почав заново.

 

 

-Я покидаю группу.

 

 

Перщу 10 секунд в кімнаті було тихо. Всі просто дивились на Джисона, поки той зажав руки в кулак і сильно зажмурив очі. Мінхо дивився на нього жалісним поглядом, він був дуже ображений і злий. Але не на нього.

 

 

-Хан, не жартуй так,- сказав Банчан і посміхнувся своєю незамінною посмішкою.

 

 

-Чан, я серйозно. Я.. Мені прикро.

 

 

У всіх думки просто перевернулись у голові. Учасники продовжували питатись, чи він не жартує, а він дивився на підлогу і не міг більше стримувати своїх сліз. Йому було стидно дивитись на Банчана, бо він так добре до нього відносився,він дійсно найкращий. Він не хотів дивитися на Хьонджина, адже в його очах, він побачить дні коли вони веселились і дурачились. Він осмілився зустрітись поглядом Чоніна, навіть п’яти секунд не протримавшись, Хан знову опустив погляд і продовжував качати головою, ніби він не хотів це сприймати. Він відчував, як Чанбін гладить його по спині і говорить, що такого не може бути, що той жартує. Бін надіється, що зараз Джисон різко підніме голову і подарує всім блискучу посмішку. Але цого не відбувається вже 10 хвилин.

 

 

Трохи заспокоївшись, Хан піднімає голову і ще раз заглядає в очі всім по черзі. Він через сльози посміхається кожному мемберу і згадує всі веселі моменти, адже іменно вони змогли допомогти з труднощами, змогли  розвіяти його скуку і зробити це життя яскравішим.

 

 

-Надіюсь у вас, хлопці, все вийде, я буду вас підтримувати,- і знову ці сльози,- Чонін, тренуйся більше, у тебе прекрасний вокал, у твоєму віці це рідкість, так що практикуйся і у тебе все вийде,- тяжко сказав Хан і обняв його,- Синмін, не плач, тобі не до лиця сльози. Я хочу, щоб  ти плакав тільки від щастя якого у тебе в житті буде повно. Бережи своє горло і не хворій; що мембери будуть робити без твого чарівного голосу,-Джисон рукою витирав сьози Синміна, які не переставали виходити на зовні,- Фелікс,- він трішки посміхнувся, але потім знов цей ком в горлі не дав нормально сказати слова,- я дуже хвалю тебе, ти дійсно багато працюєш, корейська не така вже й легка, правда? Вчись добре, практикуйся в написанні пісень, я знаю, у тебе все вийде, не здавайся, адже у тебе за спиною моцні пацани, вони допоможуть тобі, правда хлопці?- Хан подивився на всіх очікуючи відповіді, але тільки Чан трішки покивав головою, не піднімаючи її.

 

 

-Почекавши деякий час, він повернувся до Чанбіна який не плакав, але в очах були замітні смуток і обіда.

 

 

-Чанбін, вибач…

 

 

-Дурачок, за що ти так? Ти хоч би сказав чому йдеш.

 

 

Очі Чанбіна строго поглянули на Хана, вони хотіли почути відповід.

 

 

-Хан, скажи чому ти так вирішив, все ж було добре,-руки Банчана нервово тряслись. Він хотів приховати це, але у нього не виходило

 

 

-Діло не в тобі і не в вас. Діло в мені,- він зі сумом подивився на Мінхо,-недавно зі мною говорив Пак Джиньон. Він сказав, що ми з Мінхо повинні розлучитись. Це все дуже тупо і не правильно виглядає, але у мене немає вибору.

 

 

-Як це, чому? Чому ви повинні розлучитися?

 

 

-Це помішає іміджу группи. Я згоден з ним.

 

 

Мінхо від цих слів насторожився і різко поглянув на Дисона. Лі не розумів, як він може погоджуватись зі словами директора. Невже він дійсно думає, що це кращий варіант для них обох?

 

 

-Ти дійсно думаєш, що тобі варто покинути группу?

 

 

-Мінхо, я все обдумав і прийняв правильне рішення.

 

 

-Ти не порадився зі мною і вирішив все сам. Як це називається? Може справа не в нас?

 

 

-Про що ти? Ти сам чув директора. Я хочу щоб твоя мрія збулась. Я не хочу щоб всі думали, що ти нічого не вмієш. Ти дуже талановитий і для того щоб довести це всім, ти повинен дебютувати,- голос Джисона звучав спокійно, а очі, не моргаючи, дивились тільки на Мінхо.

 

 

-Але ми можем дебютувати разом!

 

 

-Але для цього нам прийдеться розлучитись. Як я буду жити зі своїми почуттями, бачити тебе кожен день, як мені знаходитись з тобою в одній кімнаті, знаючи, що у нас вже нічого не буде?

 

 

-І тому ти вирішив, що краще піти від мене і тоді вже розійтись? Я тебе не розумію, Хан! Невже ти мене більше не любиш і не поважаєш?

 

 

Хан не на жарт розізлився. Ні, не на Мінхо, а на себе. Він з самого початку стосунків знав що так буде, адже агенство забороняє стосунки, протягом п’яти років. І тому більше не бачучи варіантів, він різко встав зі стільця, заглянув у очі Лі Мінхо і сказав:

 

 

-Я більше не люблю тебе, Лі Мінхо.

 

 

Після цього, він відкинув його руку і вийшов зі студії. Мінхо не дурак і не сприйняв ці слова в серйоз, він знав що хан робить це заради нього. Але було видно і чомусь хотілось плакати, ніколи ще йому не приходилось пускати сльозу перед усіма. Якщо він вже так вирішив, то не можна його підвести. Треба показати йому і усьому світу, на що він здатен.

 

 

Інші хлопці, так і сиділи в шоці і не знали що говорити. Вони думали, що коли прийдуть додому зможуть вмовити Хана, але його і слід простив, його вже не було, перед цим написавши листа кожному учаснику і залишив на столі. Хлопці довго не могли прийти до тями, але потрібно було готуватися до дебюту. Чан сидячи в кімнаті перед своїм ноутбуком, дивився на доріжку, на якій було написано “Han part”, вона була пуста і потрібно було замінити її, але хто ж його замінить? Він часто думав над цим і тому погано спав.

 

 

Але вже через місяць, все прийшло в норму, ні, ніхто не забув про Хана, просто вони пообіцяли йому, що заберуть всі нагороди “початківець року”. Вони дійсно зробили це. По всіх новинах ходила тільки одна новина: ” Stray Kids забрали десять нагород початківця року, невже вони нова ера к-поп?”

 

 

Дивлячись в екран телевізора, Джисон зі сльозами на очах дивився на сымох хлопців, які йшли по червоній доріжці. Мінхо в костюмі виглядав неперевершено. Через, всього лише, один рік, він дуже змужнів, його погляд став більш впевненішим, жести були плавними, а усмішка, як завжди, заразна. Хан навіть не помітив, як почав посміхатись телевізору. Але потім, Мінхо поглянув йому в очі і все перевернулось. В голові почали з’являтись картинки з минулого де вони разом. Від цього, по тілу пробігли мурашки, хотілось повернутись назад, в ті часи, хотілось його обійняти, доторкнутись до гладенької шкіри. Він по-трохи сходив з розуму в кімнаті. Хан уже думав подзвонити кілька разів, залишалось натиснути кнопку виклику, але руки тряслись, боялись, що Мінхо  ображений і більше його не любить. З такими думками він кожну ніч лягав спати, якщо так можна сказати.

 

 

Мінхо шалено скучав за Ханом, йому не вистачало його обіймів, посмішки, жартів. Ніхто не міг його так розвеселити як він. Лі скучав більше за всіх. Хотілось, звісно, подзвонити, але йому було страшно згадувати все що було, він не хотів щоб серце боліло, як тоді коли він пішов. Не було і дня, коли б він не думав про Джисона. І через рік, після дебюту, він сидить на дивані того самого гуртожитку тримаючи на колінах ноутбук і пише пісню. Для нього. Він вкладає у кожну строку всю свою біль, страждання, тугу і переживання. Співає що любить ще більше ніж це можливо, що хоче зустрітись, він більше не витримує цієї розлуки. Кожен рядочок дається дуже складно і кожен раз Мінхо плаче, як в останнє.

 

 

В черговий раз дивлячись на їхній виступ, він пристально слідкує за учасниками. Але найбільше увагу привертає, для нього, Мінхо. Красива зачіска, чорний костюм і перстень, який він йому подарував. Він його ніколи не знімає. Джисон дивиться за тим що відбувається попиваючи чай і надіється що не подавиться ним. Через деякий час після червоної доріжки і виступу інших груп, з колонок чується знайомий біт пісні.  Він пам’ятає як записував її разом з учасниками, тоді Мінхо перший раз зачитав реп тримаючи його за руку.  Після виступу світло гасне і на сцену світить лиише один прожектор. З тіні виходить людина, у перші секунди не було видно хто це. Але як тільки він почав співати, увесь зал почав голосно кричати. Джисон не міг повірити своїм вухам і очам, він все ж таки подавився цим чаєм.

 

 

“Я не хочу приймати цього

Я все ще скучаю за тобою

Як я можу забути?

Ми поклялись…”

 

 

Голос був приємним і стабільним, Хан завис на деякий час, вдивлявся в силует лиця і не міг повірити. Це дійсно співав Мінхою

 

 

“Я не розумію

Як я можу день?

День, коли ти збрехав мені”

 

 

Джисон не помітив, як перед ним почало все розпливатись, моргнувши, одна за одною текли каплі сліз. Він, ніби, співав їх історію кохання. “Невже йому теж, як і мені, важко?” З кожним рядком  було все важче і важче, дяхання збилось і по всій кімнвті були звуки схлипування.

 

 

“Буду чесним

Я хочу здатись

Але я розумію

Я не можу тебе залишити”

 

 

– Мінхо, я сумую…

 

Плач перетворився в ридання, поступово, з кожною нотою, він відчував ніби Мінхо важко стояти там, на сцені. Джисон хотів би обняти його зараз, та не відпускати, ніколи. Навіть коли пісня закінчилась, він не переставав плакати, хотів зупинитись, але не міг, сльози лились по своїй волі. Він хотів повернути час назад, або хоч на мить побути з ним. Джисон повільно взяв у руки телефон і почав шукати потрібний номер.

 

 

 

Мінхо ледве стримувався щоб не заплакати. З кожним рядком він згадував всі моменти з Ханом, через це було важко співати. Як тільки він зайшов за куліси, він набрав номер Джисона. Руки тряслись а серце шалено тремтіло, він так сильно хотів почути його голос.

 

-Хйон..,- з телефону почувся голос. Було чутно що він плаче, Мінхо хотілось його заспокоїти і міцно притулити до себе.

 

-Ти бачив мій виступ?- з посмішкою спитався Лі,- як тобі?

 

-Мінхо, це було неперевершено, я так скучив… Хочу зустрітись з тобою, дуже хочу.

 

-Гаразд, ми зустрінесмось,- на повному серйозі говорив Мінхо посміхаючись, але зі сльозами,- я буду чекати тебе біля гуртожитку через пів години.

 

-Я прийду, обіцяю.

 

Він не знав що відповісти, тому скинув виклик та витер сльози рукавом білої сорочки. Оглянувшись та трішки заспокоївшись, він направився до виходу, нічого не сказавши учасникам групи і стаффу. Це було дуже неправильно з його сторони, знав що у нього будуть проблеми через це. Але бажання побачити молодшого було на першому місці. Тому він пришвидшився і здається вже з далеку бачив знайомий силует.

 

 

Джисон бачить як Мінхо біжить до нього, але перед світлофором зупиняється. В живу він виглядав набагато гарніше, ніж на екрані телевізора. Яким його звик бачити Хан. Червоний колір довго горить на стовбі світлофору, ніби спеціально хтось хоче помішати їхній зустрічі. Нарешті загорілось зелене світло і Мінхо  в ту ж секунду побіг не дивлячись по боках, даремно….

 

В ту ж секунду Хан спостерігає страшну картину. Мишина буквально врізається в Мінхо і навіть не зупиняється, на шаленій швидкості їде далі на червоний колір. Очі не хочуть бачити це , а губи на автоматі вимовляють ім’я лежачого.

 

-Мінхо…

 

Відповіді не було. Джисон повільно підійшов до Лі і тремтячими руками схопив його за обличчя. З чола текла кров , а асфальт пофарбувався в темно червоний колір. Очі Мінхо  ніяк не хотіли відкриватись, як тільки Хан не старався його будити, він не прокидався.

 

Після кількох секунд він взяв у кроваві руки телефон і швидко почав набирати номер швидкої.

 

-Тут людина. Його збила машина, будь ласка приїжджайте швидше, прошу вас,- заїкаючись говорив Хан, його губи тремтіли, а очі в збентеженні дивились на Мінхо,- прошу, швидше.

 

Мінхо на мить, з великою силою, розплющив очі і поглянув на Джисона, який тримав його за руку. Він трішки усміхнувся і сказав:

 

-Я люблю тебе, Джисон, я так сумував, знаю, ти теж.

 

Кожне слово давалось йому дуже важко, він дивився у вічі коханому і запам’ятовував. Хан виплакав, напевно, вже всі сльози, він звинувачував себе  за те що попросив про зустріч. Не такого майбутнього він хотів для них, краще вони б взагалі не зустрілись, було б не так боляче. Очі Мінхо так само були відкриті, вони дивились кудись, не на Джисона.

 

-Мінхо, Мінхо я тут,- він трішки потрусив його руку щоб той знову поглянув на нього, але старший не реагував.

 

Джисону стало страшно в цей момент, він не знав що йому робити, швидкої не було вже дуже довго і через це хотілось розкидуватись лайками. Губи старшого потроху втрачали свій яскравий колір, а руки холоднішали з кожною хвилиною. Джисон не хотів вірити в його смерть і почав масажувати деякі частини тіла, але це було марно.

 

Через хвилину приїхала швидка допомога і через кілька секунд після огляду тіла, до Джисона підійшов лікар.

 

-Мені шкода… Мені потрібно дізнатись хто ви для загиблого.

 

-Він помер?

 

Очі Хана були замучені і червоними, він не міг більше плакати. Тому через плече лікаря дивився як ЙОГО Мінхо накривають білим простирадлом.

 

-Як так..?

 

 

Хан ще довго не міг прийти  в себе. Минув тиждень після смерті Мінхо, він винив себе в цьому як ніхто інший. Він не хотів згадувати їхнє знайомство, їхні прогулянки. Від цього йому тільки гіршало. Слово “сон” у нього більше не було, як і їжі у холодильнику. Просто, йому нічого більше не хотілось, навіть жити. Той, заради кого він жив більше немає і це було найпротивніше. Вночі у голові з’являлись картинки тої аварії. Він відчував теплу кров Мінхо на своїх руках і не міг змити її.

 

-Він не заслужив такий кінець,- повторював Джисон кожну хвилину,- у всьому винен тільки ти.

 

Але в кінці кінців він не витримав цього і вкоротив собі життя.