Я називатиму тебе Еджі

Вечір промайнув непомітно поступившись ночі, мазнувши на прощання хвостом та стираючи всі неприємні емоції.

Рая вже добрих дві години орудувала в підвалі віником педантично вимітаючи мілкі крихти та осколки з-під дубової мебелі. Батько завжди любив оточувати себе якісними речами, от і кабінет його міг похвалитися світлою дерев’яною стільницею в два лікті шириною, відкритими полицями з того ж матеріалу та невеликим диванчиком з м’якою темно-зеленою оббивкою, жорсткість якого приховував шерстяний плед оторочений завитими френзлями. Лише відсутність вікон видавала належність кімнати до підвального приміщення. Закінчивши змітати гострі уламки молочно-білого скла і з жалістю оглянувши невисоку шафку, що лишилась однієї дверки, Сайка потягнулась випрямляючи заклякшу спину та цикнула, смішно скрививши веснянкуватого носа. Потрібно ще кров витерти, доки не в’їлася в дерево намертво.

Шофера з порізаним плечем вже повезли в лікарню, дівчині не довелося навіть джгут накладати – рана виявилась не глибока, хоч достатньо вражаюча, треба признати, тонкою довгою полосою пересікаючи по діагоналі плечовий м’яз вона краєчком заходила аж на лікоть.

Оцінивши кількість крові, яка безформними кляксами малювала доріжку до центру кімнати, Сайка розчаровано зітхнула і почала збирати небезпечне сміття в совочок. На допомогу надіятись не приходиться, батько залишиться в лікарні доки не накладуть шви, аби оплатити лікування чоловіку повністю і відразу.

Старанно ялозячи вологою ганчіркою по коричневій плитці вона все ближче підповзала до дерев’яного ящика, який так і лишили на підлозі по центру кімнати не знайшовши для нього кращого місця. Витерши останні краплі, Рая з шубовстьканням вкинула брудну ганчірку в відро брезгливо поморщившись і недовго думаючи витерла руки об себе, спираючись спиною в шершавий бік нешліфованої деревини.

Скрип різонув по вухах в тишині пустого підвалу і дівчина вже встигла злякатися, що такий міцний на перший погляд ящик розвалиться під нею, даруючи можливість носом до носа зустрітися з мумією, що лежала під ним, але ні. Каркас лишився цілим, лише фанерна стінка влетіла всередину накривши нещасний “експонат” наче ковдрою і відкриваючи вигляд тільки на жовтуваті від часу кості руки.

– Гарно тебе накрило Тарх…Тах…як там тебе? – посміялася Рая намагаючись розгледіти більше, одним пальцем припіднімаючи фанеру – Ех, будемо тебе зараз звільняти з фанерного полону. Надіюсь я тобі нічого не зламала, приятелю. – закінчила вона з надією в голосі і піднялася на ноги, чіпляючись зі всеї сили за верхню кришку руками напружуючи спину.

Як не дивно, кришка піддалася достатньо легко і вже за декілька хвилин дівчина змогла демонтувати і бокові стінки також. На підлозі на імпровізованому помості лишився лежати в гордій самотності скелет.

При житті він мав майже два метри росту, витягнутий стрункою на підлозі він займав добру половину кімнати, всією своєю кремезністю ніби доказуючи, що був небезпечним противником. Його плечі вражали своєю шириною навіть без плоті, а на шийних хребцях було видно сліди від зубів крупного звіра, що напевне і подарував смерть нещасному. Пара нижніх ребер мали поздовжні глибокі тріщини, тримаючись на чесному слові, а жовтуваті кості створювали враження ніби їх довго гризли чи терли наждачкою, настільки пористою та шершавою здавалась поверхня, то тут то там являючи взору мілкі сколи, ямки та тріщинки, забиті пилом.

Його навіть повноцінною мумією назвати не можна було – майже голі кості не прикриті нічим. З одягу на скелеті були лише обривки зітлівших від часу штанів, на широких дугах ребер лежав філігранно вигравіюваний кулон з чорного срібла, а на правому зап’ясті – вузькі наручі, зписані невідомою дівчині символікою, яка обрамляла темно-червоний камінь, що поблискував в центрі цієї краси.

З вуст дівчини зірвався стогін розчарування:

– Як шкода, що не можна подивитися ближче, приміряти.

Вона скосила очі присідаючи на коліна, підсовуючи себе ближче, майже впритул і невпевнено провела кінчиками пальців по блискучому металу. Огладила камінь, що тускло блиснув рубіновим сполохом в світлі лампи і зібравшись з духом припідняла край браслета, розглядаючи його форму. Ніби літера С наруч охоплював зап’ястя скелета напівкруглими крилами і Сайка прийнялася повільно підтягувати його вище, до найвужчого місця, де зходилися вкупу ліктьова і променева кістки. Затамувавши подих дівчина провертала браслет, намагаючись лишній раз не торкатися тьмяних костей своїми руками і наруч слухняно зісковзнув в долоні разом з видихом полегшення.

Лице Раї розцвіло усмішкою і вона повертівши на світлі прикрасу цокнула язиком.

– Ох і вміли ж робити! Краса яка. – воркувала вона прикладаючи наруч то до однієї то до іншої руки, ніби сорока, заворожено любуючись як чорне срібло поглинає світло лампи, ніби навмисно підкреслюючи глянцевість темного каменю, який поблискував гострими гранями – зДруже, я візьму поносити на трохи, ти не проти? – звернулася вона до скелета щурячи очі і киваючи, наче отримала відповідь, продовжила:

– Потім забереш, якщо буде тобі потрібен, хе-хех.

З цими словами дівчина просунула ліву руку в наруч з розчаруванням відмічаючи про себе, що браслет був розрахований явно на грубшу руку і її власне тонке зап’ястя бовталося в ньому наподобі коктейльної соломинки в стакані. Не бажаючи відмовлятися від такої жаданої здобичі Сайка підсунула наруч вище, з зусиллям протискаючи через нього лікоть, лишаючи червоні полоси на шкірі. І коли прикраса нарешті просковзнула, зручно огортаючи плече дівчини металом, вона задоволено посміхнулася опускаючи рукав кофтинки, заздалегідь готуючись приховувати його від батька.

– Він не крадений. Він позичений. Правда ж …як же ж тебе? – дівчина заглянула в чорні провали очниць, з цікавістю оглядаючи гострі риси обличчя скелета, якщо череп можна було звичайно назвати обличчям в звичному розумінні цього слова.

Загострені вилиці, надбрівні дуги, ніби нахмурені в незадоволенні, чітко окреслена нижня щелепа, що натякала на вольове підборіддя свого колишнього власника, ряди ідеальних зубів з видовженими іклами та різцями, застиглі в вічній посмішці. Жорстка зовнішність, навіть не жорстка, а гостра, натикнула дівчину на думку.

– Едж. Від слова Гострий. Треба ж тебе якось називати, тож ти будеш Еджі. – недовго думаючи вона прийняла стояче положення і в поклоні протягнула руку скелету представляючись – Я Рая, але ти можеш називати мене Сайкою, ти мені подобаєшся, приятелю, вмієш тримати язика за зубами.

І фиркнувши власному поганому жарту вона глянула на годинник, що прикрашав стіну.

– Що ж, вже пізно Еджі, мені пора… почувайся як вдома. Добраніч. – Сама не розуміючи чому і нащо вона знову заговорила до нього.

Це все напевно від самотності, прокручувала в намаганні розібратися, зрозуміти свої почуття й свою поведінку Рая.

Маючи десятки знайомих вона завжди трималася на відстані, ніби коконом огороджуючи особисте, не показувала справжню себе нікому, адже на вулиці треба бути сильною, нікому не потрібні твої “рожеві соплі”.

Їй був потрібен такий німий співрозмовник. Той кому можна виговоритися, той хто не засміє і не принизить, як живі, як всі люди. Поривисто провівши рукою, пропустивши руде волосся крізь пальці вона ледь чутно зітхнула і направилась вверх по сходах. Спати.

Ранок зустрічав щебетом горобців, що шумно цвірінькали ховаючись між гілля кущів вейгели, яка росла за вікном. Через віконну шибу пробивалося вранішнє сонце окреслюючи яскравий прямокутник світла на ліжку. На згорнутій між бедер в м’яку спіраль ковдрі, на світлій шкірі ніг, вимальовуючи кожну волосинку золотом, перетворюючи пилинки, що невагомо літали в повітрі в крихітних світлячків.

Сайка потягнулася прогинаючись в талії, закидаючи руки за голову, плутаючись пальцями в нечесаному волоссі.

Можна було б поспати ще, якби не відчуття голоду, що неприємно стягувало шлунок.

Треба спускатися і приготувати сніданок. Подумалось їй і дівчина нашвидкоруч причесалась і натягнула тоненьке плаття на бретелях. Оглянувши себе в дзеркалі та ненадовго зачепившись поглядом на срібному браслеті вона хмикнула – як можна було забути про нього? Та прикраса настільки невідчутно сиділа на плечі, що бажання знімати її не було жодного, тому оглянувши кімнату Рая схопила зі спинки крісла стару джинсовку та накинула її на плечі.

На кухні її чекав сюрприз. Тато приготував сніданок і золотисті млинці политі смородиновим варенням вже стояли на столі поряд з заварником, але не це збентежило дівчину. Вірніше, не тільки це.

Батько говорив по телефону. Розлюченою пантерою шниряючи по кухні з кутка в куток він з червоним від гніву лицем майже кричав постійно розмахуючи руками.

– Як ви не чіпали нічого? Як же ви тоді його впаковували? – вичекавши паузу, напевне вислуховуючи пояснення когось на тій стороні лінії він продовжив вигукувати:

– Ні, його не забрали тут! Його розпакувала моя донька. І наруч зник ще до того!

…

– І як, дозвольте взнати, я маю доводити його особистість? В вас є зразки його ДНК можливо? Та це навіть не смішно!

…

– Ні, я повторюю вам ще раз, наруч зник ще…

…

– Що?! Та як ви… – його лице з червоного вмить побіліло втрачаючи фарбу та майже задихаючись, випльовуючи фрази шматками він додав:

– Знаєте що, шановний не шановний! Мені не настільки дороге замовлення вашого музею, щоб терпіти такі приниження. Можете залишити собі вашу нікчемну матеріальну допомогу! …Так! …І вам, будь ви неладні!

Він неочікувано зупинився на місці хапаючи ротом повітря і пропалюючи поглядом телефон.

Сайка рибкою проковзнула за стіл через джинсовий рукав промацуючи твердість браслета на руці. І щоб не видати себе тремтячим голосом, прийнялася методично напихатися млинцями.

Мазнувши поглядом по замурзаній варенням бузі своєї доньки, що дивилася на нього круглими неначе блюдця очима, історик видихнув.

– Не звертай уваги Раїса. Таке часом буває. – ніби вибачаючись протягнув він огладжуючи неіснуючі зморшки на брюках. – Цього місяця нам прийдеться туго. Грошей з цього замовлення мені не бачити, тож… – він розвів руками – Доведеться тобі трохи почекати з покупкою речей до нового навчального року.

Сайка замахала руками, намагаючись проковтнути пошвидше комок непрожованих млинців:

– Не турбуйся цим, тат, я вже скупилася поки тебе не було. На третій курс не треба так багато. – з вдаваним позитивом в голосі сказала вона – Скажи краще, що ти плануєш робити з Еджі?

– З ким? – на його лиці читався подив

– Ох, той скелет, що лежить в тебе в кабінеті. – уточнила Рая ніяковіючи.

– Полежить трохи, доки не придумаю куди його подіти. Музеям він вже не потрібен. – історик пошкріб потилицю і небажаючи обговорювати далі проблеми, перевів тему на більш цікаву йому. – Ти мені краще розкажи, як в тебе справи на особистому фронті? Ще не награлися з тією твоєю Анькою?

Сайка закотила очі: – Я тобі вже казала тату, в нас з Анею серйозні стосунки.

– Ох Рая, які ж це стосунки? Заведи собі хлопця нарешті!

– Тато!

– Що?! Що тато? Тато вже стомився тягнути тебе фінансово. І перейматися як ти тут поки мене нема!

Сайка потихеньку закипала, слухаючи цю безкінечну пісню, яку батько заводив кожного разу, коли траплялась нагода.

– Досить докоряти мене! Якщо тобі так треба чоловік, то заведи його собі сам!

Вона зірвалася з місця і вийшла з кухні. Їсти більше не хотілося. Вона завжди була не така. Всім і кожному. Починаючи з дитсадку їй втовкмачували це в голову “Я не хочу дружити з нею! В неї волосся оранжеве і все лице в цятках! Фу!”. А потім і в школі “Райка, а що з твоїм телефоном? Що, батьки не можуть новий купити? Ах, ти ж в нас сирота! Бідна сирітка!”. Сусіди тикали пальцями і шептали за спиною “А що з неї хотіти, її навіть мати покинула, не схотіла забирати з собою”. Але саме болюче вдарило не це, а хлопець, з яким Рая почала зустрічатися в десятому класі, перша любов.

Сайка сумно посміхнулася, стираючи гарячі сльози. Його слова досі ехом лунали в голові “Чого ж ти пручаєшся, я що, даремно на тебе гроші тратив? В кіно водив, квіти дарував! Пора відплатити! Розстав ноги і отримуй задоволення, сучка!”

Добре,що ніхто не взнав. Добре. Варто було тільки пустити слушок, повісити бірку “повія” і відразу з’явилися б бажаючі допомогти бідолашній дівчинці, ну і покористуватися звичайно, як же ж без цього, така вона – вдячність. А захистити було нікому, батька вдома не було майже ніколи.

Тому перша її любов наступного ж ранку отримав трубою по голові на підході до школи і стікаючи кров’ю щиро обіцяв мовчати як риба.

І дійсно нікому не розповів, що наша Раєчка втратила цноту тієї ночі.

З того часу Сайка дивилася на чоловіків з відразою і дякувала, що залишився хоча б один, якому вона може довіряти. Тато, який так нічого і не взнав. Тато, якому горда Сайка ніколи про це не розкаже, втираючи гіркі сльози, не маючи змоги вилити свій біль і отримані образи комусь, остерігаючись розголосу. Рая обняла себе за плечі і зажмурилась. Їй треба було виговоритись і дівчина крадучись спустилась в підвал тихо закривши за собою двері.

– Привіт Еджі, вислухаєш?