Я знаю його ім’я

Минув тиждень, як Джісон прийняв рішення залишитися у місті Х й чекати поки прокинеться людина, якої він імені навіть не знав. Лікарі погодилися не звертатися до поліції із цією справою, але все ж таки чутки по маленькому місту ходили швидко, і ось сьогодні поліція сама завітала до лікарні, вони запитали про стан невідомого, та вирішили поспілкуватися із Ханом, ніхто йому тут повністю не довіряв, адже саме він привіз вночі в лікарню, людину із ножовим пораненням, а потім сказав, що він навіть не знає хто це. І натомість, щоб залишити постраждалого, а самому поїхати, той зупинився у місті, ніби, на щось чекав. Поліція слідкувала за ним і він це знав, тому намагався не викликати ще більше підозри, будь-якими незвичними діями зі свого боку, він намагався жити життя поки він у цьому місті, щоб не витрачати час лише на очікування. Хлопчина у якого він жив, дуже в цьому допомагав.

Його звали Фелікс. Він був веселим і турботливим, намагався зробити перебування Хана у своєму будинку максимально комфортним, він продумав усе до деталей і продовжував намагатися вгодити гостю. Після першої ночі у тимчасовому житлі, Хан спустився зранку на кухню й здивувався, що хлопчина вже був на ногах і місив якесь тісто із шоколадною крихтою. Джісон спостерігав декілька хвилин, як господар дому танцює під музику в навушниках і змушує танцювати тісто в своїх руках. Зі сторони це виглядало доволі мило, та зрозумівши, що може бути поміченим, Джісон швидко піднявся назад, до своєї кімнати.

Йому тут подобалося. На стінах були світлі шпалери на яких красувалося безліч маленьких квіточок та листочків, в кімнаті буянила весна, поки на дворі свої порядки наводила осінь. Ліжко було доволі широким, якщо потіснитися, то поміститься двоє люде, пухкі подушки і м’яка перина, свідчили про старанність господаря, зробити перебування гостя максимально комфортним. Зліва від ліжка було вікно, воно дивилося кудись в сторону рідкого лісу, там була маленька поляна, клумби, на яких виднілися лише якісь поодинокі, дуже пізні квіти, а далі сад, що помаленьку переходив у маленький лісок. Зараз там все було всіяне золотими перлами осені. Коло вікна стояв письмовий стіл, він мав декілька шухляд і полички, Хан склав на його свої нотні зошити, ноутбук і записник із своїми текстами. Зліва був стілець, під яким Хан залишив не розібрану сумку, він не знав чи варто йому виймати речі, адже невідомий міг прокинутись в будь який день. В кутку, напроти дверей, стола старе крісло, воно трішки не вписувалося в інтер’єр але все рівно було затишним. Хан вже обрав це місце, як улюблене, для роботи.  Близько дверей і ліжка стояла невелика шафа, поки вона пустувала. Кімнатка була не сильно великою, але затишною, тут було тепло і Хан почувався в безпеці.

Пройшло близько двадцяти хвилин, як в кімнату постукали:

– Джісоне не приєднаєшся до мене? Я планую переглянути старий фільм і наїстися печевом, можливо ти хотів зіставити мені компанію?

Хан відкрив двері перед Феліксом і посміхнувся, трішки втомлено і соромязливо, але тепло і щиро:

– Звичайно! Можливо мені зварити какао?

– Я вже зварив, ти не чуєш як пахне?, – Останнє хлопець промовив так, ніби, засмутився, – ти справді не відчуваєш запаху?

Хан пройшов у коридор і вдихнув, – ооо пахне, я тепер голодний, ходімо?

– Так ідем, будемо дивитися у вітальні, ти там, ще не був, але тобі сподобається, там затишно, я не часто там буваю, бо самому їсти там одиноко, але з тобою буде веселіше, – Фелікс поглянув на Хана і посміхнувся, у цій посмішці сховалося трішки суму людини, що почувається дуже самотньо.

Вони зайшли у маленьку, але доволі розкішну вітальню, поставили печиво та чашки на маленький столик і почали обирати фільми, Фелікс вирішив дивитися через проектор, на дворі було темно, через навислі дощові хмари , а білі стіни дозволяли не заморочуватися із розвішуванням простирадла. Не пройшло і 10хвилин, як Фелікс стишив звук і вони почали розмовляти про щось своє. Хан розказав більше про себе, і намагався довідатися чому Фелікс запросив жити до себе, людину, яка таким дивним чином з’явилася в місті, і яку всі підозрюють у не надто добрій справі. Фелікс сказав, що він бачить в людях трохи більше ніж інші, але не може це пояснити, просто має чуйку і повністю їй довіряє.

– Тому ти живеш сам і не маєш друзів у місті, хоч тут і виріс?

– Можливо.. Люди трохи стороняться мене, вони ніби співчувають мені, хоч я й нічим ці співчуття не викликаю. Це дивно, вони рахують, що у мене проблеми, адже я дуже худий, не люблю ходити на гучні вечірки чи тусуватися із колегами, місто маленьке, але люди тут також живуть, зараз осінь і здається, що в місті нікого нема, та це не так, 50тисяч населення це все-таки доволі багато. І все рівно всі якось більш менш між собою пересікаються.

– Зараз по місту не скажеш, що тут живе більше двох тисяч, серйозно, я ходив до супермаркету в перший день після всіх подій, і зустрів бодай двадцять людей, в черзі до банкоматів було багатько, але загалом рідкі прохожі. Місто виглядає пустим, аж цікаво побачити його, коли воно оживе… Хоч я й не люблю скупчення людей і натовпи, все ж, хочеться побачити справжнє життя Х.

За розмовами про місто, людей, натовпи та зустрічі минуло декілька годин, печива ще було багато, Фелікс ніби знав, що перегляд фільму затягнеться, вони все-таки його додивилися, обговорили деякі яскраві моменти і пішли мити після себе чашки, після того як Хан тричі настояв допомогти прибрати після готовки.

За розмовами, переглядами кіно та спільними прогулянками до лікарні минуло два місяці осені і один місяць зими. Наближався день подяки, Фелікс мав запросити в цей день деяких друзів, вони жили в інших містах, тому Хан ще не був знайомий із цими людьми, він збирався втекти кудись, щоб не заважати Феліксу проводити час із друзями і не витрачати час на гостя, та Фелікс запевнив, що він не витрачає на Хана час, адже той прибирає після себе й після кожного кулінарного вибуху на кухні. А ще він горів бажанням познайомити Хана із друзями, він розповів про них загальні речі і вкінці додав, що Хан всім сподобається, особливо Хьонджину, він про його найбільше розказував, хоч раніше Хан про його нічого не чув. Вони вирішили разом сходити і закупитися прикрасами для будинку, Фелікс дуже сильно прохав про це Хана, а той просто не міг відмовити, та й сам був не проти прогулятися. Гуляти із Феліксом було весело, а ще він знався на покупках, завдяки йому, Хан зараз мав зимові речі, адже приїхав він із осінніми легенькими курточками та штанами, а зима у Х була доволі холодною.

Це була п’ятниця. Вже другий день поспіль з неба сипав сніг, дув морозний вітер і все навколо сповіщало про наближення свята. Вони придбали ледь не кілометрову гірлянду, декілька цікавих іграшок для ялинки, адже Фелікс сказав, що в його є іграшки, але хочеться додати декілька нових. Джісон вирішив придбати маленькі подарунки для друзів Фелікса, тому вони пішли гуляти по магазинам із всілякими дрібничками. По дорозі додому їх машину занесло на трасі, Фелікс злякався і у його сталась панічна атака, Хан намагався йому допомогти, тримав за руку і обережно заспокоював дихання друга. За ці місяці вони встигли стати друзями, це було неочікувано, але радісно для обох. Все-таки Фелікс справився, але залишок дня він проходив втомленим і задуманим.

Десь о сьомій вечора подзвонили із лікарні, Хан вчора навідувався до незнайомця і знав, що з дня на день той прокинеться, але новина все рівно ввела його на декілька хвилин в транс. Далі він швидко одягнувся, крикнув про дзвінок Феліксу й вибіг з будинку, за хвилину повернувся, щоб взяти ключі до машини і зіткнувся з Феліксом, що також вже стояв одягненим і тримав ключі до своєї машини.

– Поїдемо на моїй, -сказав Хан, розуміючи, що на сьогодні з Фелікса досить водіння, він пропустив хлопця з хати і схопивши ключі із плетеної миски, побіг за ним.

Вже за п’ять хвилин вони були на місці, їх зустрів в коридорі лікар і сказав, щоб Джісон спочатку пройшов за ним. Вони зайшли до кабінету, там сиділа поліція, що бралась за цю справу і нервово повідомили, що Джісон може пройти до невідомого через 10 хвилин, адже спершу поліція повинна задати декілька питань постраждалому, а потім Хан зможе зайти, але лише в супроводі поліції, вони це пояснили тим, що намагаються уникнути тиску зі сторони потенційного підозрюваного. Джісон розумів одночасно тупість і логічність їх дій, не довго думаючи погодився і сів чекати коли його покличуть, це сталося швидше ніж він очікував, через дві хвилини стурбована поліція вийшла із палати і покликала Хана. Хан швидко підійшов до них, і зайшов до палати.

– Я вас прохав не викликати поліцію!, – це було переш, що він почув, невідомий сидів на ліжку, спершись на подушки, і вже нормальним голосом, а не таким як при першій зустрічі, випалив претензію до Хана.

– Перепрошую, але вибору не було! – Вибір завжди є!

– Ви розумієте про, що я, я не міг вас залишити там, а якщо не залишати, то в будь-якому випадку доведеться мати діло з поліцією

– Нехай, але вам доведеться тепер також мати із цим діло, ви розумієте?

– Я маю з цим діло, уже понад двох місяців, – намагаючись приховати свою роздратованість, промовив Хан

– Ми лише вчора зустрілися, які ще?…., – тут до його підійшла медсестра і щось прошепотіла на вухо, – що? Скільки я спав?

Хан подивився із осудом на це обличчя, хоч сам він не засуджував невідомого, а навпаки був радий чути його голос і бачити зоровим, це була чужа людина, але мимоволі він став якоюсь дивною частинко життя Хана. Він навідував його тут майже кожен день, навіть намагався говорити із цим хлопцем, а зараз було трохи дивно бачити як той кліпає великими очима й намагаєтья зрозуміти, що відбувається.

– Шановний, ви так і не сказали нам свого імені, ми зробили те, що ви попрохали тепер скажіть нам своє ім’я

– Лі Мінхо,мене звати Мінхо, на сьогодні з мене досить, як мінімум поліції точно

«Мінхо, ось як його звати.. нарешті я знаю його ім’я», – подумки промовив до себе Хан, прощаючись зі всіма у палаті і спускаючись вниз до Фелікса, що чекав його в вестибюлі.

Додому вони їхали тихо, обидва були занадто втомлені для розмов і посиденьок, тому швидко розійшлись по кімнатам після мовчазної вечері, побажавши один одному спокійної ночі.