“я знайшов у твоїх заплутаних очах надію вижити”

“На подив поліції та громадськості, у жовтні цього року не було скоєно жодного вбивства. Наш телеканал стежить за останніми новинами у справі “Парфумера”. Залишайтеся з нами, і ви першими дізнаєтеся ім’я маніяка.”

Меловін лежав на підлозі своєї зубожілої квартирки, в якій скупчився шар пилу розміром із палець. Він уже тиждень не виходив із дому, нічого не їв і пив тільки воду з-під крана. Він перетворювався на таке саме сміття, від якого хотів очистити цей світ. Скляні очі дивилися у стелю, хоча радше крізь неї. У руці він стискав закупорений флакон із незакінченим “Запахом Раю” і думав про ту ніч. Сам не розумів, навіщо він відпустив того хлопця. Чому він забарився? Він же так легко вбивав найкрасивіших, наймиліших і найневинніших дівчат, то чому хлопця вбити не зміг? Це точно не тому, що той відбивався, скоріше навпаки: він занадто спокійно лежав. Він зовсім не боявся смерті, він просто спостерігав за діями свого вбивці. Йому було цікаво що буде далі. А ще подіяв сам запах, заради якого і було скоєно напад. Так одурманив голову, що він забув на мить про те, що для отримання цього запаху потрібно ще вбити людину.
Залишався тиждень до закінчення відпустки. Це означає, що він знову повернеться на тупу роботу і поводитиметься як планктон ще рік, щоб знову випросити відпустку в жовтні. Знову ходити цими тупими громадськими місцями, винюхувати ці нотки чистоти в пилу пудри і духоті квітів. Але чи знайде він знову такий запах? Чи зможе зустріти цього ангела ще раз?
“Мені він потрібен. Я хочу його дістати. Я не можу лежати тут. Я хочу… хочу закінчити парфум.”
Він піднявся, голова різко закрутилася, шлунок неприємно заспазмувало. Але він не хотів їсти. Йому дуже сильно заважала ця людська оболонка, яку постійно потрібно було живити і давати відпочивати. Вона обтяжувала, змушувала пам’ятати, що він не бог, що не творець чогось прекрасного. А лише простий смертний, що з’явився на світ шляхом брудного тваринного інстинкту. І так само легко може зникнути, якщо ще кілька днів пролежить без будь-якої їжі. Доведеться піти купити що-небудь поїсти.
Він узяв з вішалки плащ, що припав пилом, струсив слабкими руками, які ледве піднімалися через втрачену вагу. Плечові суглоби хрустіли при кожному русі. “Я вже як старий. А я всього тиждень не рухався далі своєї ванної.”
Чого Меловін допускати не міг, так це пропустити водні процедури. Він не хотів, щоб ця тупа оболонка ще й почала смердіти, як усі біоматеріали в цьому світі. Він поїхав у центр міста, щоб поблукати як раніше, взяв із собою блокнот, сподіваючись записати якісь формули, поєднання.
***
Микита не міг позбутися думки, що зробив усе неправильно. Потрібно було вранці вирушити в поліцію, заявити про маніяка, який уже три роки тримає в страху все місто. Але страх самого Микити не дозволив цього зробити. Він розумів, що щойно вийде вранці зі своєї квартири – позбудеться життя. Цей хлопець не залишив би його в спокої. “Другого шансу я тобі вже не дам”. Це означало, що якби він попався на очі ще раз, то не зміг би втекти, бо та рука б уже не відпустила його горло. Вона б одразу придавила йому трахею, артерії й не забарилася.
Він уже тиждень жив у родичів, намагаючись влаштуватися на роботу, щоб винайняти якусь квартиру. Але без досвіду роботи і диплома його брали тільки офіціантом і промоутером. На таку зарплату квартиру і їжу не оплатиш. А йому потрібно було ще зв’язатися з ким-небудь з універу, щоб ті забрали документи. Сказати, що його переслідує маніяк він не міг… приїхати в місто сам теж не міг. Він намагався хоча б не бути тягарем для господарів квартири, тому цілими днями блукав містом, щоб не займати зайвого місця. До вечері приходив, допомагав готувати і після трапези швидко йшов спати. Йому самому неприємно бути дармоїдом, але діватися було нікуди: на нову орендовану квартиру грошей поки що не вистачає, на колишню повертатися не хочеться (точніше категорично не можна), до батьків їхати соромно. Що б він сказав, приїхавши назад додому? Вигнали з універу, з квартири? Маячня, він же був відмінником і зразковим квартирантом. На нього полює маніяк? Тоді чому залишив у живих? Чому Микита не звернувся в поліцію? Занадто багато запитань і проблем виникло б.
Микита не міг зрозуміти чому його не вбили, і чому йому так не хотілося йти в поліцію. Звучить дивно, але між жертвою і вбивцею ніби промайнула іскра. Стокгольмський синдром – скажете ви. Але ні, це було скоріше взаєморозуміння тлінності існування. Микита побачив в очах того хлопця надію, що після вбивства стане легше. Що труп цього юнака допоможе йому знайти причину любити цей світ. Якби не друзі та дівчата, Микита би став таким самим. Він часто ловив себе на думці, що майже опустився на дно, але його тримає тонка мотузка, сплетена з дружніх і родинних зв’язків і любові. А цей хлопець позбавлений такої мотузки, тому застряг на цьому ефемерному дні в лапах похмурих думок, самотності й туги. Вони в чомусь схожі, тому в той момент світ за їхніми спинами завмер. Це не було коханням із першого погляду, ні. Це було щось на кшталт зустрічі однокласників, які пішли різними дорогами, і один став директором великої компанії, а другий грав у переході. Вони мали спільні історії, але в певний момент зробили різні вибори.
Вибір Микити привів його до щастя і кохання. Той хлопець обрав самотність і недосяжну мету зробити світ кращим. Але все ті ж спільні історії зіштовхнули їх один з одним і дозволили на секунду перейнятися розумінням. У підсумку, Микита живий. Це приємно.
***
Меловін йшов уздовж вітрин у центрі міста і розглядав манекенів у них. Нудьга в його очах нікуди не зникла, навпаки, до неї додалася втома і певна печаль. Невже він впадає в депресію? Ну, якщо Запах Раю так і не буде закінчено, нічого доброго майбутнє не обіцяє.
Він звернув у маленький магазинчик із будівельними товарами і, вийшовши з покупками, вирушив додому. Удома він скинув пакет у кут і взяв у руки флакончик із парфумами, на який витратив останні три роки свого нікчемного життя. Масляниста рідина переливалася і виблискувала як бурштин. Він відкоркував флакон і підніс його до носа. Вдихнув запах, стиснув флакон у кулаці й жбурнув у стіну. Пляшка розбилася, залишаючи на білій стіні велику жовту пляму. Потім він рвонув до пакета з покупками, витягнув звідти мотузку і гак, який вкрутив у стелю. Потім, не злазячи з табурета, зв’язав петлю, накинув на шию й інший кінець прив’язав до гака. Зробив глибокий вдих і штовхнув табурет що є сили. Той відлетів в інший кінець кімнати, і в цей момент під вагою тіла затягнулася петля. Мотузка боляче роздряпала шкіру, впиваючись у шию. Кров повільно просочувала волокна. Очі закочувалися, губи синіли, рот судомно відкривався. Він почав німіючими руками ялозити по шиї, намагаючись намацати і, напевно, зірвати її. Але, здавалося, робив тільки гірше: мотузка дедалі болючіше впивалася в шию, з-під нігтів почала йти кров, а мозок перестав тямити зовсім. Потім руки опустилися. Тіло продовжило мляво погойдуватися від недавніх рухів.
***
“… У квартирі було знайдено його ж труп, жіноче волосся, знаряддя вбивства і парфумерне приладдя. На стіні – велика пляма, ймовірно парфум. Сумнівів бути не може: це і був жахливий Парфумер. Щоб дізнатися, що спонукало цього хлопця на самогубство, слідкуйте за випуском новин завтра о тій самій годині. Бережіть себе і своїх близьких.”