Я завжди тебе знайду

Я стояв перед великим помешканням. Здавалося, що там повинен був жити який-небудь граф чи герцог. І напевно цей Берджес мав багато грошей або титул. Навіть мене дрижаки брали бачачи цю будівлю. Але поки що він та його книжки – єдина ниточка до таємниці, яка в мене є.

Я так часто звинувачував себе в тому, що відпустив мого загадкового незнайомця. Треба було не поспішати з висновками, думав я. І точно не поспішати озвучувати їх. Можливо, йому не потрібні друзі або я все неправильно зрозумів. Але моє серце боліло при думці, що я можливо його ніколи не побачу. Я хотів вибачитися, але для цього його було необхідно знайти. А для того, щоб знайти необхідно було хоча б знати, хто він такий та його ім’я. Я здогадувався, що він не людина, бо люди, окрім мене, стільки не живуть. Він був дуже гарним. І він щось зробив тоді з леді Джоанною. Написав піску їй в очі, від чого вона почала бачити привидів минулого. Він не демон, не святий і не янгол. Варіант може бути безліч. А Берджес був знаний, як окультист. До того ж ходили чутки, що він полонив якогось демона.

Тож план був такий. По-перше, я повинен увійти в довіру до нього і при цьому не дати їм знати, що я безсмертний. По-друге, отримати доступ до його книг. Якщо нічого не вийде, то можливо я зможу потрапити до цього демона, і поставити йому питання. Хоча це і було б дуже ризиковано. Я відчував, що моєму незнайомцю це не сподобалось би. Я майже уявив його незадоволений погляд. Але як ще я повинен був його знайти, якщо він сам нічого не захотів пояснювати?

Я вирішив використати одне зі своїх несправжніх імен. Люди, які мають стільки грошей, впливу і знань, можуть докопатися до того, хто я такий і ким я не є. Краще у цьому не ризикувати, якщо я не хочу теж бути об’єктом для дослідження.

Коли я постукав у двері, то мені відчинив молодий чорнявий чоловік, котрий дивився на мене одночасно невпевнено та підозріло.

– Доброго дня! – я посміхнувся. – Мене звати Фредерік Гройсман. Я архіваріус. У мене зустріч із Родеріком Берджесом.

– Увійдіть, – промовив молодий чоловік. – Я – Алекс, його син. У батька зараз нарада, але він скоро звільниться.

– Дякую, – я посміхнувся знову і пройшов за ним.

Будинок був і всередині величезним. Високі сходи, безліч кімнат. Звідки-то я чув голоси. Я роздивлявся все, що могло мені знадобитись.

– Так яка у вас справа до мого батька? – запитав молодий чоловік. Я поглянув на нього. Він намагався виглядати більш впевненим в собі, але у нього це не дуже вдавалось.

– Я досліджую одне питання, – відповів я, відчуваючи себе кращим актором, ніж він. – І хотів поговорити з твоїм батьком.

– Мій батько не дає коментарі та інтерв’ю, – промовив Алекс Берджес. – Він не дуже полюбляє пресу, яка копає надто глибоко.

– А чого ти вирішив, що я збираюся глибоко копати? – запитав я у відповідь. – Мені не цікаві сімейні таємниці.

– Все хочуть дізнатися, кого він тримає у підвалі, – відповів він. – Хіба не за цим ви прийшли? Був би чудовий матеріал…

Це трохи розбудило мою цікавість. Але я не міг зрозуміти, що намагається зробити цей юнак? Щоб я розповів світу про знахідку його батька? Але з якою ціллю?

– Якщо твій батько захоче про це говорити, – я ввічливо посміхнувся. – А ти знаєш, кого він тримає там?

– Можливо… – він закусив губу, неначе зрозумів, що сказав забагато і в цей момент двері відчинились з однієї кімнати й звідти вийшли чоловіки.

І назустріч мені пішов старий чоловік з проникливими очима і не дуже добрим виразом обличчя. За стільки років я навчився читати добре людей. І цей пан мені зовсім не подобався.

Я не сумнівався, що якщо він дізнається про мою таємницю, то посадить у клітку для вивчення.

– Містер Берджес, – промовив я, посміхнувшись. – Ви мені назначили сьогодні зустріч. Я – Фредерік Гройсман. Я досліджую життя окультистів і істот, які вони зустрічали…

– Справді? – він уважно на мене подивився.

– Так, – я кивнув. – Може ми могли б поговорити у кабінеті чи десь наодинці? Якщо ви не передумали щодо нашої зустрічі.

– Гаразд, ходімо зі мною, – він всміхнувся і повів мене в інші двері. Коли ми зайшли в старомодний кабінет з каміном, він подивився на мене. – Користуватися моєю бібліотекою не дешево. І моїми знаннями теж. Я маю бути впевненим, що довіряю вам, містер Гройсман.

– Звісно, гроші не проблема, – я кивнув і посміхнувся. – А з приводу довіри, невже ви хочете, щоб я пройшов якесь випробування?

– Можливо, але для початку, ви можете спробувати знайти потрібну мені інформацію, – промовив цей старий.

– Це моя спеціалізація, – відповів я. – Яку саме інформацію потрібно знайти?

– Інформацію про Нескінченних, – промовив Берджес. – Ви можете попрацювати спочатку тут, а потім спробувати знайти інформацію в іншому місці, але мені вона потрібна протягом тижня

– Зрозуміло, – промовив я. Я ще не знав, як здобуду цю інформацію за тиждень. І взагалі я сподівався, що до цього не дійде. – Я вас не підведу.

– Краще б це було правда, – кивнув чоловік, а потім провів у бібліотеку. І залишив мене там наодинці з книжками. Я деякий час вивчав всі книги про різні надприродні створіння і дійшов до висновку, що мій незнайомець може бути ким завгодно. Від вампіра до феї. І це не наближало мене до нього.

Я вийшов, щоб можливо попросити собі чай або каву, але нікого не було поблизу. Тож я прогулявся коридором будинку, поки не почув голоси.

– Ця істота знову мовчала, не знаю, що вони від нього ще хотіли, – почув я чоловічий голос. – Але в мене від нього мурашки по шкірі.

– Як ти думаєш, хто або що він? – запитав інший голос.

– Я не знаю і знати не хочу, – промовив перший. – Він блідий і худий як вампір.

Щось у їхніх словах викликало у мене занепокоєння і дискомфорт. Я знову згадав чутки про те, що Берджес полонив демона. Але якщо це не демон? Навіть, якщо це якесь інше створіння, можливо, воно допоможе мені? Але воно мовчазне? Хоча я теж би мовчав, якби мене полонили. Тоді можна попросити інформацію за свободу? Це ж невелика плата чи не так? Він погодиться.

Але треба ще було туди потрапити. І зробити це не сьогодні, бо ж одразу падуть підозри на мене. А мені цього б не хотілося б. Тож я попрямував назад у бібліотеку, поки мене не побачили та зачинився там.

Блідий і худий як вампір. Я пам’ятав, яка біла була шкіра у мого незнайомця, і талія така тонка, що багато дівчат відали б душу за неї. Але таких збігів не буває. Багато істот могли володіти такою зовнішністю. Можливо, Алекс щось знає. Він явно волів поділитися інформацією. Але з ним теж треба бути обережним.

В цей момент хтось постукав у двері, і потім вони відчинилися. Це був саме Алекс. Може я бачив, як я виходив звідси?

– Як просуваються пошуки інформації? – запитав він. В його очах був інтерес. Але він неначе чогось боявся. Може мені варто заручитися його довірою спершу?

– Повільно, але впевнено, – промовив я. – Ти щось там казав про істоту, яку ви тримаєте у підвалі. Я чув, як ваші охоронці думали, що він вампір.

– Вони не повинні говорити про нього, – відповів молодий чоловік. – Батько буде гніватися, якщо дізнається.

– То ми йому не скажемо, – посміхнувся я. – Це лише розмови, немає потреб його хвилювати, а людям втрачати роботу.

– А що думаєте ви? – запитав Алекс.

– Про що? – перепитав я, вдаючи, наче не розумію його питання.

– Про істоту, – промовив він.

– Я його не бачив, не знаю, що сказати, – всміхнувся я. – Але вони говорили, що він блідий та худий.

– Так, – кивнув Алекс. – Якщо ви збираєтесь про нього написати, то можливо я міг би вам його показати.

– А ти знаєш, хто він? – запитав я.

– Так, але, – він не закінчив. З коридору почувся голос.

– Алексе, де ти там вештаєшся? – це був голос старшого Берджеса і вираз обличчя Алекса став наляканим.

– Мені треба йти, – промовив він і швидко пішов геть.

Схоже, що йому кортіло розповісти, але він заляканий батьком. Було б чудово якби старий кудись дівся хоча б на день. Хоча якщо я потраплю якимось чином у той підвал, то потім доведеться тікати. Так що, краще спочатку зайнятися книжками, а потім вже перевірити, що ховається в підвалі. Якщо тільки не виникне слушна нагода.

Але через кілька днів пошуків в бібліотеці та вдома не дали ніяких відповідей ні на запитання про те, ким може бути мій старий друг, ні на запитання про Нескінченних. Якщо так піде і далі, то доступ в бібліотеку мені може бути закритим і мене попросять піти, а, бо ж не дадуть ніяких чітких відповідей.

Тож потім я вирішив, що якщо не знайду ніяких відповідей в книжках і мене виженуть, то я хоча б дізнаюся, кого тримає Берджес. Не знаю чому, але мені здалося це важливим. І майже наприкінці тижня підвернувся зручний момент. Я покликав Алекса, котрий йшов коридором. Він невпевнено, але підійшов.

– То що ти там говорив про того, кого ховають у підвалі? – запитав я. І тут несподівано мене відвідала здогадка. – Стривай, це пов’язано з тим завданням, яке дав мені твій батько, чи не так?

Він розвернувся по сторонах, а потім кивнув. То вони ховають у підвалі Нескінченного, щоб це не означало. І хотіли б дізнатися більше про нього.

– Я б…міг його побачити? – запитав я. – Можливо, це мені допоможе, якщо я побачу його. З моїм власним дослідженням і з запитом твого батька.

Молодий чоловік знову виглядав невпевнено. Він наче розривався між власним бажанням та вимогами його батька.

– Гаразд, я проведу вас туди, але пізніше, – прошепотів він. – Вночі, коли батько ляже спати. Скажете, що у вас терміни й залишитеся тут на ніч.

А потім він швидко пройшов повз мене, наче боявся, що батько побачить нас за розмовою. Тож я повернувся до бібліотеки, щоб також не викликати підозр.

Зосередитися на роботі було складно. Мені здавалося, що Нескінченні це щось типу богів. І тільки в одній книжці я зміг знайти згадку про Сон із роду Нескінченних. Він був у довгій мантії та у дивному шоломі. Але мою увагу привернув його камінь. Я одразу згадав, що бачив схожий камінь у мого незнайомця. І після цього мені сильніше закортілось потрапити у підвал. Можливо, той хто сидить там може знати мого друга. Тож час до зустрічі з Алексом тягнувся повільно.

Берджес погодився залишити мене на одну ніч в його будинку. Але сказав, що за мною будуть спостерігати. Цього тільки не хватало.

Коли була майже опівночі, до бібліотеки заглянув Алекс. Він показав, щоб я слідував за ним. І я тихо пішов за ним. Він провів мене у підвал, де спочатку нам зустрілися двоє охоронців, котрі відчинили ковані ворота, які відгороджували їх від решти частини підвалу і включили світло. Те, що я побачив, мабуть, ще довго мені снитися ночами.