я завжди зловлю його

Костя поринає у танець. Він виплескує всю свою енергію – у нього її чимало. Без цих вибухів він не був би собою – і це лише додає чарівності. Його голова метається з боку в бік, волосся розлітається у дикому вихорі, і цей хаос дивовижно гармонійний. Він зовсім не попадає в ноти чи ритм, але в кожному проспіваному слові чується щось справжнє. Очі прищулені від сліпкого світла, а усмішка не залишає його обличчя, і в цю мить він здається живим більше, ніж будь-хто у цій кімнаті.
Кожен його жест, кожен вигин тіла здавався досконалим, ніби створеним для того, щоб зачаровувати. Серце стискається від захоплення, а думки лунають болючим виром: «Чому я не можу відвести очей?». Приємна біль у животі та біль від муки злилися в одне, і я відчуваю себе загубленим у цій грі світла, музики та пристрасті, яка мене руйнує. Та найстрашніше — я щиро хочу, щоб це тривало ще трохи довше.
Я стою біля стіни та п’ю якийсь дешевий, відверто несмачний портвейн і просто дивлюсь, розчиняюся в ньому. Костя – найщиріша, найяскравіша, найпрекрасніша, та найбільш справжня людина, яку я коли-небудь зустрічав. Думка, що супроводжує мене скрізь, коли я із ним, коли я сам: лежу вночі в навушниках, слухаючи щось меланхолійне, коли я з будь-ким іншим: несвідомо порівнюю його з ними.
Пісня закінчується. Здається, це була якась відома попсова пісня, по типу Кеті Пері. Можливо, “I kissed the girl”. Як мило, Костя, це так не схоже на тебе.
Він віддихується, сміючись. Там біля нього, здається, Коля чи, може, Рома, очі сліпить миготливе світло, тож я не бачу. Він сміється та дивиться з блиском в очах, своїм блиском, тим, що має тільки він. Не заспокоївшись від чийогось, мабуть, вдалого жарту він дивиться на мене, я злегка посміхаюсь, сподіваючись, що він розуміє, що я буду радий, якщо він підійде. І він чи то розуміє, чи то просто скучив та таки йде до мене: трішки п’яно, трішки втомлено. Він ховає розбурхане від власних веселощів волосся за вуха та дивиться на мене напівзакритими, втомленими очима. Я не можу не насолоджуватися цим, не насолоджуватися ним. Укотре питаю себе: «Чому я це відчуваю?». Не можу дати відповіді, і не можу прийняти, не можу стерпіти, і не можу забути, проковтнувши почуття.

Кілька років тому
– Ей, мущіна, спіймай мене – кричить Костя посеред імпровізації, дивлячись на мене.
Я підбігаю у спробах зловити його, проте прораховуюсь та ми обидва незграбно падаємо. Костя лежить на мені, він сміється – я теж. За мить я усвідомлюю: мої руки тримають його за живіт, а його долоні м’яко накривають мої. Костя завжди був тактильний, завжди починав ніжності і, без жодних виключень, завжди їх приймав та продовжував. Тож, якби я хотів, ми б лежали так ще довго. Ми б сміялися, поки Кошевий кричить “ідіоти”, але не вставали б. Та я не знаю, що хочу. Може й знаю, проте не зізнаюсь.
Я обережно встаю. Я завжди обережний із ним, ніби він такий крихкий, що от от розіб’ється. Я не міг бути собою далі, не міг відігравати на повну. “Зі мною щось не так. Те, що я відчуваю – із цим щось не так” – ця думка не полишала мене відтоді, ніколи.
Я вдавав ніби нічого відбувається, приховуючи приємний біль у животі щоразу, коли доводилося грати з ним історію кохання, чи будь-що інше. Іноді я сиджу у гримерці, вже готовий до виходу та дивлюся, як готують Костю. Як він спочатку серйозно дивиться у дзеркало, зосереджено вдивляючись у своє відображення, а потім раптом сміється, кажучи щось гримеру. І цей сміх, це світло в його очах — усе всередині мене стискається, боляче й солодко водночас.

Костя – такий водночас ніжний та сильний, розумний та наївний.
Я не міг знайти іншого виплеску того, що відчуваю. Отже, я просто був для нього, так, як міг – як дозволяв собі.
Я завжди зловлю його. Я завжди залишусь із ним, поки він відходить від зайвого випитого алкоголю. Завжди почну гнівно сперечатись із тим, хто накричить на нього. Завжди буду першим, хто його обійме, коли він плаче. Завжди вислухаю всі його, на чийсь погляд, божевільні ідеї. Я ніколи не залишу його самого, в якому б стані він не перебував.
Розуміючи, що я ніколи не зможу бути достатньо близьким, аби цілувати його, коли він сумний, аби танцювати повільний танець не тому, що це смішно, а тому, що я висловлю свою любов у ньому.
Можливо, я кохаю його. Мабуть, він кохає мене. Але я не зможу цього визнати. Не зараз, і не сьогодні. У голову знову і знову повертатимуться спогади про його поцілунки та обійми. І я намагатимуся їх прогнати, аж поки одного дня не здамся. І чи це буде поразкою, чи перемогою, чи виявом слабкості, чи мужності, я ще не знаю. Та, можливо, не дізнаюсь ніколи. А продовжу бачити його у снах та сподіватимусь, що цього разу, на цій зйомці, він знову торкнеться мене.