Я заберу твій біль собі

Billie Ellish – When the party’s over

Billie Ellish – Bored

Birdy – Skinny love

Billie Ellish – Power

Промінці сонця протискуються крізь вікно, натякають на ранок, спонукають цих нудних людей в нудному місті нарешті встати.

Чімін вдихає холодне осіннє повітря повні легені, голова болить незнано від чого, губи тримають на собі ще не змиті вранішньою водою – поцілунок омеги. Майже не торкаючись рукою, Пак проводить пальцями по волоссю Юнґі, він тихо сопить під ніс, трішки рухаючи вустами. Гарна картина, навіть для ображеного на нього альфи. Чімін закоханий – це вже точно, йому не важко поринути у це кохання, відчувати все, що відчуває цей сонний промінчик, альфа хоче забрати його біль, втопитися в ній, якщо це допоможе Міну.

Він намагається робити каву, як Юнґі, але не виходить. Руки плутають інгредієнти, кава збігає, щось розсипається.

Можливо терпіння Чіміна чи може все таки цукор?

Він тихо сидить на кухні, п’є каву, обмірковує останнє побачене.

Чому Юнґі не розповів ? Чому взагалі не заводив розмову про колишні стосунки ? Чому не давав допомогти? Відповідь на ці питання зараз мирно заривається в края ковдри, його пасма розкинулися на подушці, а брови то звужуються, то розводяться в сторони – на місце.

Юнґі не зрозумів котра година, але чує звуки – Чімін ще не відправився до університету.

Сонне створіння повільно заходить до кухні, протираючи очі.

І Чімін би розлютився, навіть би крикнув як би не вигляд хлопця. Його щастя ще не прокинулося, а йому вже треба говорити на серйозні теми.

Омега заварює чай, той чай, який недостатньо “смачний”.

– Добрий ранок, – промовляє тихо Мін, сідаючи на стілець.

– Юнґі…– альфа замовкає на декілька секунд, не знаючи як почати, боячись зробити боляче.

– Чімін-а, щось сталося ? – маленькі очі бігають поглядом, розгубившись.

– Розкажи про плече, – ось так просто, просто без сорому.

У відповідь нічого, він не хоче, не має бажання, не зараз, не в цю мить, дайте йому хоч цю секунду не думати про “недомітку”

– Юнґі, мені важливо це, чому тобі так боляче і чому не розповідав про мітку, яка доречі чомусь не пахне, альфа був “зіпсований” ? – сарказм, те що зараз не потрібно, але Пак його використовує, тому що теж боляче, тому що теж образився.

– Як ти …– омега не розуміє, не второпає.

– Моя футболка занадто широка для тебе, – так спокійно, що аж блювати хочеться.

Ком підходить до горла Юнґі, там і залишається, не даючи промовити хоч слово.

– Чімін, йди до університету, – він старший, хоч і омега, хоч і слабкий порівняно з Паком, Юнґі потребує поваги від цього маля, котрий і гадки не має про що почав розмову.

Альфа.

– Чому, хьон, чому ти не кажеш, я сподівався на твою довіру, але ..

– Але що ? Щось зміниться якщо я тобі розповім, щось зміниться в твоєму розумі, альфа, ти покохаєш “зіпсованого” омегу, ти захочеш мене ? – Мін вже втомився і не від плеча, яке в біса болить, горить, розгорається багаттям болі, йде далі по венам, приносячи муки, вимагаючи каяття. Мін втомився від альф, які думають, що він річ, по запаху розрізняють “чий”, “чия”, розповсюджують свої кляті аромати, змушуючи задихатися до болі у горлі.

Альфа.

Юнґі боїться, що покохає, покохає ще раз, захлинеться, на цей раз не клятим евкаліптом, а цією коханою карамеллю. Боїться втопиться від слів “ти мій”.

– Юнґі, я хотів допомогти…

– Допомогти ? Він теж хотів, – омега приспускає широкий воріт чужої футболки, показуючи шрами.

– Знаєш чому я не пахну ним ? Тому що він не закінчив свою справу до кінця. Чому ? Бо я цього не хотів, ти міг би мені допомогти ? Ти правда так думаєш ? – це риторичне питання, іронічне і смішне, принаймі для Міна.

– Юнґі, я просто хотів знати правду, я на це заслуговую.

Чімін знає, має рацію, омега це розуміє.

– Тепер знаєш… Якщо цікаво мені було до біса боляче, ти і гадки не маєш як я цього боявся, ти і не зрозумієш, бо ніхто з альф навіть не бажає мати мітку… це клеймо, що ви називаєте коханням.

Та Юнґі хоче її, хоче її від Пака, щоб не боліло, щоб спати спокійно, щоб не пити обезболювальне, яке, якогось чорта не працює.

– Юнґі, вибач…

Чіміну соромно, хоч він і мав знати правду, соромно за клятого колишнього, соромно за біль у плечі, соромно за сльози на щоках.

– Йди до університету, Чімін, – омега наполегливий, він не відступиться.

– Будь ласка скажи, що нікуди не підеш сьогодні, – альфа благає, знає що сьогодні у Юнґі вихідний.

У відповідь слабкий кивок головою та цього достатньо, не час брехати, тим паче для Міна.

Чімін відчиняє двері та сподівається на те, що омега не збрехав. Перед очима Юнґі, він дрімає на дивані, скрутившись у клубочок.

Омега рухає носом, відчувши цей запах, точніше сморід цигарок.

Сморід, через який би не зустрів його. Зараз вся квартира пропахла ним, цим лайном і вже повиву коханої ванілі немає.

Пак повільно підходить до Юнґі, присідає на підлогу, поряд з диваном, кладе руку йому на ногу, опускає голову, втикнувшись чолом в коліно омеги – просить пробачення.

– Будь ласка, давай поговоримо, – долоня альфи сподівається відчути чужі пальці, та вони бажають заринутись в його блондинисте волосся, перебираючи пасма – просить пробачення у відповідь.

– Тільки якщо вийдемо на балкон, я не збираюся дихати цим лайном.

Погляд зустрічає ледве помітну усмішку Чіміна.

Вони виходять на відкритий балкон, вдихаючи свіже повітря повні легені.

Юнґі добре від того що окрім його улюбленого міксу ароматів – більше нічого не проникає у ніс. Зовні холодно, і справді осінь вже повністю оселилася на вулицях міста, дає знати про свою присутність давно впавшим листям і холодом, не такий сильний як взимку, але достатньо помітним, щоб по шкірі Міна пішли мурахи. Чімін заходить тільки через деякий час і тепер коли спина та плечі надійно вкриті ковдрою, що дав йому альфа – омега розуміє чому.

Очима Юнґі оглядає обличчя Пака : роздерті губи, невеликі синці і нестача посмішки – вже рідна, родинна з самого початку.

– Давно це сталося ? – альфа спирається на края балкону, знову вдихаючи велику кількість повітря, наче це допоможе справитися зі стресом.

– Більше 2 місяців тому, – на щастя омега забув, вже не рахує дні від тої події і не може сказати точно.

– Чому ти не сказав, Юнґі ? – рука знаходить іншу та ніжно стискає, боячись втратити рідне.

– Я боявся, що ти не захочеш продовжувати спілкування, яке мені потрібно.

– Але я б все одно дізнався, не було сенсу це ховати.

– Сенс був, принаймі в мене, ти мені потрібен, Чімін, я … я не хотів би щоб ти так швидко від мене відмовився, – слова егоїстичні, та правдиві, як ніколи, омега ще ніколи не був таким “голим”, безпомічним від своїх слів.

– Юнґі – хьон, подивись на мене зараз, – Пак бере його за плечі, турботливо, сподівається не принести ще більшої болі.

– Юнґі, я хотів тобі допомогти, я хочу допомогти, я не відмовлюсь, чуєш, не полишу тебе, коли тобі боляче, коли ти плачеш, я хочу відчувати біль за тебе, я хочу плакати твоїми сльозами, якщо тобі стане краще, я хочу кохати тебе, якщо тобі від цього буде добре.

І знову солоні краплі котяться по щоках, по його коханому обличчю – роблять Чіміну боляче, врізаються голками у серце, залишаючи після себе гіркий присмак.

Альфа пригортає до себе, цілуючи голову, пахне карамеллю з ваніллю – заспокоює Юнґі.

Мін Юнґі хоче цей аромат і від цього страшно, страшно, що полишать, страшно що це злий жарт. Тільки повив альфи вгамовує постійні думки, даючи безпеку, справжню безпеку – вона буде з ним завжди разом з міткою. “Тільки якщо він захоче, тільки якщо, його кохання буде не проти “, – подумки говорить Чімін.

І він не полишить, він не жартує, альфа серйозний як ніколи. Бо ще не забуті вовчі інстинкти кажуть правду – вказують на зелений чай, змушують захлинутися з головою в аромат, говорячи, що це доля.

Навіть через страх, омега знає, що це правда – не тупий, теж відчуває. Дозволяє взяти себе на руки, принести до ліжка, обгорнути ковдрою.

Вони засипають знову разом, не прийнявши душ і не поклавши навіть якийсь шматок їжі до рота. Зараз – не потрібно, думати про це доведеться завтра.