Янголи не плачуть

Примітка: Переосмислений та підданий тортурам, ретеллінг прекрасної історії, яку, я сподіваюся, усі підзабули) 

— А ти свої листи читав?

— Які?

— Невідправлені.

— Я бачив якісь листи, Фред. Але я не хочу ворушити минуле. Тут так добре і спокійно. Я кожного дня вдячний, що все скінчилося. Правда.

Фред задумливо штовхнув гірку з піску, що підганяв вечірній морський вітерець та норовив засипати чорний лаковий носок туфлі .

Про себе такого він сказати не міг. Воно й зрозуміло. Адже жив він у великій, майже дружній родині. Нічого особливого винен нікому не був, хіба що допомагати хоч трошки, або, принаймні, не дебоширити, з чим теж бували проблеми; якщо покараний, то точно справедливо. Не те, що Гаррі. Складно уявити собі життя у Дурслеїв, не кажучи вже про те, до чого його втягли пізніше.

— Навіщо ж ти їх зустрічаєш?

— Саме так вийшло. Тій малій було так страшно. Я хотів щось зробити, і в мене вийшло.

— Тут виходить усе, що ти хочеш.

Гаррі піджав губи, суплячи брови, підставляючи обличчя прохолоді вітерця і вечірнім, червоним променям, але не відчуваючи…

“Не все, Фред…”

Фред хмикнув та розуміюче хитнув головою.

— Ми, звичайно, не можемо порушувати кордонів чужих світів — свобода волі …

Гаррі дивився на червоне сонце і думав про те, що при усій бескінечности всесвіту, при усій багатоманітності форм, при нічим не обмеженому виборі, він знову сам.

Величні душі створюють світи, не величні прагнуть стати такими, перероджуючись, отримуючи досвід, впадаючи в азарт і плутаючись у колесі Сансари бескінечно. Є душі, що перебувають, тобто просто існують, намагаючись усвідомити світоустрій. І усі вони зайняті собою та, відпустивши пройдений у земному житті досвід, зробивши висновки, перетравивши помилки, припинили бути підвладними земним прив’язкам. І мама, і тато, і усі, кого Гаррі втратив, були раді його бачити, звичайно. Дуже-дуже. Рівно стільки, скільки цього потребував Гаррі для адаптації. І, пояснивши дива візуалізації, пішли, тепло попрощавшись.

Спочатку Гаррі був окрилений — уявляй, що хочеш, збудуй свій світ. Хочеш — будиночок на бескраїх лугах, хочеш — лісок та зручний гамак, а хочеш — придумай собаку, намалюй хмаринки, плесни побільше яскравих фарб. Нехай озеро буде яскраво-синім, а золоте сонце засліплює очі, і метелики хай сідають на носа!..

І він створив свій затишний будинок і безкраю квітучу галявину, що переливалася усіма кольорами спектру від ніжних до яскравих, і лісочок на пагорбі, невеликий і нестрашний, без гігантських павуків, — просто місце, де можна посидіти у затінку розкидистих крон. І він створив Клювокрила. Чому б ні?

І безкрає озеро, над яким можна літати, залишаючи дірки у кольорових хмаринках, чіпляючись за сонячні промені, підіймаючи та втихомирюючи високі хвилі. Прекрасний та безмежний у своїх можливостях світ уяви…

Чи ілюзії?

Він відпустив усіх, нікого не хотів бентежити. Йому подобалося відчуття всюдисущості — можна було заплющити очі і розчинитися, відчуваючи себе всюди, наче розпиленим дифузією по усьому всесвіту. Але він чув поклик с Землі від душ, які йшли, а вечорами чув лагідний океан і поспішав…

Адже Гаррі, не дивлячись на повне випробувань життя, залишився людяним, прив’язаним до Землі своїм корінням.

Встигнувши зробити усе як треба у вирішальному бою, але отримавши зелений промінь у відповідь, він не був здивований. Він і так довго пожив. Усупереч всьому. Але головного зробити все ж таки не вспів. Не вспів розтратити земні почуття, якими так щедро наповнила його серце природа.

Ніжність, чуйність, співчуття, пристрасть. Всього цього так багато було у ньому, що просто не відпустило далеко від Землі. І дівчинка, що загинула у тому ж бою від закляття з’їхавшого з глузду чаклуна, налякана, вона дивилась на своє бездиханне тіло, і Фред, що подавав їй руку — усе це стало новим початком. Не хотілося дивитися на сльози Хагрида, на тремтячу Герміону, що кликала і кликала його, на Малфоя, що бив його тіло у груди, по щоках, плакав чомусь, кричав: “Не вмирай! Тільки не вмирай!” та відчайдушно чаклував у повітрі.

Тоді Гаррі простягнув дівчинці руку, і та, упізнавши, підняла підборіддя, вона не боялася більше, а пишалася тим, разом з ким вона впала у бою.

Так Гаррі почав зустрічати й проводжати душі. Він любив проганяти страх і вселяти надію до їх очей.

“Значить, це правда, і ми все ж таки живемо далі”, — говорили вогники, що запалювалися в них. Діти в лікарнях, необережні мотоциклісти, втомлені хворобами старенькі… В усих був цей вогник, що запалювася при погляді на Гаррі. І це те, заради чого варто… варто існувати.

І заради зустрічей на узбережжі океану, залитому вечірнім, червоним промінням, і заради небесної музики, яка лилася в цей момент, переливаючись дзвіночками і ніжними звуками арфи, що збирала тут тисячі чорних плащів і сумних очей, які підставляли щоки під солоний вітерець, намагаючись відчути… принаймні щось…

— А що ж у твоїх листах?

Фред зітхнув, скривився однобоко. Все ж таки їх не повинно більше хвилювати земне, але хвилює.

— Вони від Джорджа, — ось чому йому так важко, — хоч не сварить більше, — він гірко посміхнувся, — одружився.

Це ж треба… Життя іде своїм шляхом. Джордж — і одружився…

—А я іноді йому снюся.

— А хіба так можна?

— Свобода волі, Гаррі.

Так, дійсно. Ніхто не засудить. Немає кому.

Засудження передбачає несхвалення виходу за рамки. Але які рамки в нас є і які орієнтири? Ніхто не знає, як правильно. Ми приміряємо чужі моделі, розчаровуємося, знову приміряємо, голосно засуджуючи попередні.

Але тут, поза шахівницею, нема орієнтирів, немає ані різноманітних воюючих храмів, ані переконливих пророків. Є той, хто спостерігає і той, за ким спостерігають, і океан пережитого досвіду.

— Таким чином я допомагаю йому пережити втрату і жити далі. Уві сні він відпочиває від нестачі мене. Не дарма ж ми не пішли далі. У нас земні прив’язки, Гаррі.

Ця думка вже лунала, звісно ж, в нього у голові. Але Гаррі вважав, що просто не є азартним і не хоче вбудовуватися у нові парадигми і брати участь у нових субординаціях. А про те, що комусь його не вистачає, що хтось оплакує його, як і він — тих, хто пішов колись, намагався не думати. Це справді важко. Іноді тебе тягне, наче гігантським магнітом, і так важко опиратися…

Це означає, що кілька людей зібралися разом і оплакують, зачіпають свої душі. Або хтось один, але дуже сильно…

Гаррі ненавидів це відчуття. Воно постійно колупало душу, тягло жили. Особливо вечорами. Так, ніби ти у чомусь винен. Що це ти не йдеш чи не відпускаєш, не даєш забути і радіти життю. І Гаррі пристрасно бажав, щоб друзі крокували далі, жили, дихали на повні груди.

Якось, коли стало нестерпимо гірко, Гаррі зазирнув -таки у вікно молодої родини Уізлі. Там на нього чекала затишна картина сімейного вечора, сміх Рона за газетою, Герміона, що обіймала маленьку доньку.

Мерлін, скільки ж років пройшло…

І все у них добре, а під ребрами тягне, кличе…

“Хто ти? Навіщо мене кличеш? Клич живих…”

— Я часто чую чиюсь біль. Хтось досі у скорботі.

— Даремно ти листів не читаєш.

— Але навіщо їх пишуть, якщо не відсилають?

— А кому відсилати?

І навіщо… Ось, що хвилювало Гаррі. Адже якщо мета в тім, щоб забути, відпустити, це означає, що ми просто граємо ролі, і ніхто нікому не потрібен по-справжньому. Ми використовуємо усіх задля набування досвіду, а усі використовують нас. Щоб відчути захоплення першого кохання, щоб захотіти захистити, навіть ціною власного життя, маленький комочок, що плаче, народжений з нас, щоб зарядитись запалом, відчути у собі праведну лють і піти у бій. Такий досвід вартує дорого, такі душі зустрічають із почестями. Так зустрічали і Гаррі.

Але якщо усе так, що ж то за поклик плаче всередині, і чому стопка листів зростає?

Чи дійсно вони пов’язані з чиєюсь тугою, чи все це ігри розуму, і так тільки здається?

— Але ж… Хіба ми не заспокоїлися? Хіба не відокремилися від Сансари?

— А хіба ти відчуваєш себе у спокої?

Гаррі закусив губу. Точно ні. Він хвилювався, творив, поспішав, літав. Хіба ж це спокій?

— Я думаю, ми змінили свій агрегатний стан. Але з того густого сиропу, у якому ми збираємося та розкладаємось на атоми, вибратись не можна. Чим або ким би це не було.