Як це можливо

Звичайний день, але наповнений списком справ, який потрібно конче завершити сьогодні. Чому сьогодні не знаю, але таке відчуття… саме зараз йде процес завершення балкону, просторого і на майбутнє комфортного. Зараз тут творчий безлад, з купою інструментів, фарб та дошок, але краєвид з вікон у повний ріст вже пробирає мандражем. Раптовий гучний звук, миттєва темрява та важке, запилене повітря відбивається тривогою десь у закутках свідомості, а потім тиша.
Через деякий час приходить відчуття зовнішньої метушні, звуки, які звучали як крізь воду починають набувати чіткості і вирвані з контексту слова бють сильніше від удару кулаком. “..колю адреналін, вищі шанси на життя “. У цей момент розуміння, що з того боку ВІН водночас дає як надію, так і страх.
Моє лице наполовину підбите від удару, око затьмарене плівкою, а нерв сіпається наче здатен вискочити і когось прибити. Рука перебинтована і так сиджу на кріслі у цій ж квартирі, тільки тепер у вітальні, ще поки пустій, але вже пізнавшій війну і чекаю. Чого чи кого?
Пощастило легко відбутися, але лиш мені, там ще було декілька людей і одного забрали у лікарню, інші залишились там, де був пил і раптова темрява…для когось вже вічна.
Легкий туман у голові не дає тверезо думати і оцінювати, але знову почуті обривки, цього разу вже з коридору, легко аналізуються і співставляються. “..та бути не може, і цей будинок…це що, все одна родина??..і як таке буває і мені тепер язик не повернеться зараз це сказати. А є хтось живий?” І око, яке спершу ледь могло моргнути все ж відкрилось і схоже було на монету.