Як помиратимеш, напиши мені листа

Куля прорізала його тіло, змусивши кров розливатися вздовж землі, утворюючи калюжу. Усе пульсувало, біль пронизував тіло, не даючи змоги хоч якось адекватно мислити. А чи варто взагалі зараз щось робити? Він підняв очі догори, до неба, до тієї безодні над головою. А зараз і над усім тілом. Хотілося кричати. Бо забув, чи написав їй листа. І чи дійте той лист до коханої у сроки?

Вона навіть не бачила його, коли того забрали. Просто пришла собі додому, а там нікого нема. І записка на столі самотньо лежить: “Мене забрали, кохана. Якщо що, пиши. Навряд чи я те усе побачу, та пиши”. Довго дівчина плакала. Так, що вже підлога уся волога від тих гарячих сліз, які лінолеум прикрасили опіками. Але що ж робити? Жила, працювала, іноді намагалась надсилати листів, та відповіді не на один нема. Поривалась навіть сама до армії піти, та зупинило її щось. Мабуть, подруги, полишати яких не хотілось ну зовсім.

Аж однієї світлої днини зайшла до під’їзду і якось потягнуло її подивитися пошту своєї квартири. Вона рідко коли так робила, бо рахунки їх ніхто не надсилав, а інших людей, окрім її хлопця, не знала. Та сьогодні щось не те. Відкриває, дивиться: лист. Подряпаний такий, папір старий, та й марка якась дивна. Забрала того послання і пішла собі до квартири, попутно розмірковуючи, хто їй таке надіслав.

Двері неприємним скрипом наповнили сходову клітку, впускаючи до себе дівчину. Знявши взуття, вона поспіхом розвернула того листа і очам своїм не повірила. На обідраному папері почерк її хлопця. Такий рідний… Сто років його не бачила. Чорнила дивні, та все одно, це — лист від її хлопця! Хотілось кричати від щастя, та не можна.

Руки почали трястися, коли, важко дихаючи, вона почала читати.

“Привіт! У мене нічого нового, бачив твої листи, та постійно не міг відповісти, вибач. Чому ти так драматично описувала свої емоції, люба? Усе ж гаразд, я скоро повернуся додому! А… Якщо помру, то чекай ще одного листа. Після того, як не стане мені місця на цій землі, його займе папір. Тому кохаю тебе! Все, через два тижні обійму тебе так кріпко, як тільки змогу! Цей лист за посмертний не вважай. То я так, просто”

Сльози котилися її щоками. Він живий! Він десь на фронті зараз і захищає її мирний сон! Це справді коштує того! Вона вилетіла з квартири, навіть не зачинивши на замок свої двері, і побігла до подруги розповідати. Як їх хлопець живий, то й їм не потрібно хвилюватися! Нема через що! Найкраща новина за сьогоднішній день. Цікаво тільки скільки діб того листа везли. Вона далеченько живе від фронту. Але це не мало ніякого значення.

— Катю! Зара тобі таке розповім, що ти будеш приємно вражена! Уяви собі, Іван мій жив! То й твій жити буде, розумієш? — забігла до її квартири та й кинулась обіймати. А у тої Каті по щоках сльози. Ну не могла вона себе зупинити, бо дуже новина вразила. Найкраща новина за сьогоднішній день! Скоро все закінчиться, вони всі знову зустрінуться, поїдять разом морозива та й порозповідають як хто жив. Від цього передчуття щось закололо у районі грудної клітини. Мабуть, серце.

Дівчата просиділи так до самого вечора. Чай встиг декілька разів охолонути, доки вони розповідали щось. Розмова була простою, дружньою. Взагалі то, чому би і ні? Декілька місяців не бачились, все у своїх комірках сиділи та й міркували: чи живі їх кохані? Живі. І все з ними добре! У це хотілось вірити. Хотілося сподіватися, що все буде добре найближчим часом.

Так і поснули у тій самотній, недбалій квартирі, де навіть шпалери відклеювалися від стін — настільки багато їм все років було. Диван, постіль, декілька ікон у кутку, вишиваний рушник і лист, що дбайливо лежав поруч із нею. Дівчині хотілось просто обіймати і розціловувати його своїми вустами. Да так, щоб живого місця не лишилось. Гарна новина, справді. Та теперь вона мала інший колір: страх перед тим, зо колись прийде другий лист. Колись до того часу, як вони зустрінуться.

А що, якщо справді так буде? Що буде, якщо, коли вона вкотре перевірить поштову скриньку, побачить листа? У такому ж папері і з такою ж цікавою маркою? Чи досить буде просто заспокійливих для її неспокійного серця для того, щоб хоч трохи нормалізувати її серцевий ритм, який то пропускатиме, то прискорюватиме удари. Це ж померти можна просто від того нападу, ну справді! А чи не втратить вона свідомість навіть від невеликого папірця, який хтось помилково покладе до її скриньки? У таких думках вона й поснула. На душі було якось тяжко, хотілось, щоб всьому цьому був кінець. Щоб вони все ж таки зустрілись, обійнялись. Щоб вона плакала на його плечі.

Ви тільки уявіть собі як це буде гарно! Вже декілька місяців одне одного не бачити, а потім все ж таки зустрітись. Мабуть, іншого не потрібно. А що думаете Ви? Сподіваюсь, що ми, я, та дівчина і усі, хто читає, вважаємо однаково.

«Привіт, сонечко. Це знов я. Як справи? Ти не хвилюйся, все гарно буде. Уже речі збираю, скоро побачимось. Як Катька? Ви нібито дружили, якщо я не помиляюсь. А Барсик? Ну, той, кого ти кормила постійно, як його на вулиці бачили. Кіт такий, сіруватого кольору. Ти зрозуміла, все. Я тут зрозумів, що готуєш ти набагато краще, ніж я думав до того. Бо тут таке лайно, ти собі не уявляєш. Короче, чекай мене, скоро буду!”

— Хей, збирайся давай швидше! Там щось трапилось, ти потрібен!

— Зара, потрібно листа дівчині написати.

— Да замовкни вже! Відправлю його, як тіко помреш. Руки в ноги і пішли вже.

— Іду

На цвинтарі того разу було якось забагато людей. Та не було її.

Але все одно вони вже зустрілись. Десь там, за хмарами, у тій безодні над головою. А зараз — просто під ногами.