Як познайомитися з інопланетянином

Вероніка сиділа в кафе за чашечкою капучіно і роздумувала, як вона докотилась до такого життя. Сьогодні виповнювалося рівно 3 роки і 3 місяці її самотності. Саме стільки часу пройшло відтоді, як Ніка взнала, що її хлопець Ігор не айтішник, а закладчик. А перед цим зловила його на своїй подрузі. Починалося все красиво – квіти, ресторани. А потім – бах! Біль, страх, сльози, шок. Дівчина зробила ковток і слухала, як тане ніжна пінка на губах. Так швидко розтанули колись і її, здавалося ідеальні, стосунки. Ніка досі пам’ятала круглі очі подруги-зрадниці, що застигла в кутку, як миша прикриваючись простирадлом. І як Ігор плутався у трусах – все скакав на одній нозі, завалювався на бильце, вставав, стрибав, губив ту нещасну одежину, а тоді повторював цикл знову. Червоний від напруги, захеканий з прилипшим до чола волоссям. Такий ще вранці красивий та рідний. Такий чужий зараз. Лепетів якісь пояснення, поки Ніка заглиблювалася у свій розпач, яким накрило одразу після побаченого. У заломах зім’ятої постелі, дівчина бачила гострі краї свого розбитого життя. Десь на задвірках свідомості билася чомусь недоречна думка « А як я мамі скажу?»
А наступного дня дівчині подзвонили із поліції. Суворим голосом спитали Сірого Ігоря В’ячеславовича. А потім попросили приїхати для дачі свідчень. Ігоря взяли за розповсюдження заборонених речовин. Далі Ніка пам’ятає смутно. Вона сміялась, що бумеранг виявився таким швидким. А потім плакала захлинаючись думкою про те, що прожила майже рік не з тим, кого знала. Що кохала вигадану людину. Образ, який розпався на крихти за 2 дні.
Вероніка допила каву, взяла меню та замість розкрити його, глянула у вікно. По вулиці йшла дівчина в легкому літньому топі на голе тіло. Величезні півкулі грудей гордо стриміли вперед. Одежа обтікала тіло, а кулі наче жили своїм життям – вони то гордо підстрибували, а потім стрімко опускалися вниз. То коливалися і здавалося ось-ось порвуть майку та поскачуть веселими м’ячиками по тротуару.
– Боже мій, – подумала Ніка прикриваючи папкою меню свій акуратний другий розмір, – Боже мій! Хотіла б я так довіряти людям, як ця дівчина своїм бретелькам.
Вона замовила легкий салат і заглибилася далі у своє.
***********
Рес підняв руки вгору зчепив пальці в замок і смачно з хрускотом потягнувся. Він щойно прибув на Землю з Нібіру та хотів розім’ятися й освіжитися. Адже світило саме було в зеніті. На цій планеті Рес повинен пробути деякий час, тож попереду мав багато клопоту з пошуку житла і засобу пересування. Звертатися до «своєї» людини на Землі йому було заборонено, треба справлятися своїми силами. Жодна зайва душа не мала знати, що чоловік тут, адже небезпека, що нависла над ним, могла вдарити звідки завгодно. Було б безглуздо пройти роки навчання та вишколу, потім десятки завдань різної міри секретності, тоді війну і загинути ось так безглуздо на чужині, коли все тільки-тільки почало налагоджуватися.
Рес скрізь був кращим. Саме тому на війні він був головою на найважчих точках. Найризикованіші заходи хлопець проводив із ювелірною точністю, зберігаючи життя загону. Його перекидали скрізь, де потрібен був гострий розум та нависала потужна небезпека. Він витягував найбезнадійніші ділянки. І коли нарешті провели операцію по деокупації зрошеної кров’ю частини країни, коли вигнали геть гуманоїдів з іншої системи – Реса прибрали з передової.
– Ти, синок, зараз десь затихарись, ми ще тут не всіх щурів вибили. Поки проводитиметься реінтеграція, тобі краще не маячити у полі досяжності. Вже надто ти їм насолив, можуть таки на прощання подаруночок собі зробити у вигляді твого життя. Вони на тебе зуб добрий мають, – Головний, промовляючи ці слова, жував корінь рослини госАм.
– І на скільки мені поїхати?
– Хто зна. Може на кілька місяців. А може і на кілька років. Будемо підтримувати зв’язок.
Так було вирішено відправити Реса На Землю. Віддалену планету, де жили схожі на Ніберян істоти. Та й, у свій час, Рес в рамках підготовки до основної діяльності детально вивчив максимум про них. Вирішено було доправлятися до України – там була схожа ситуація із захопленням сусідом територій та нікого не лякали недосконалості чи деформація тіла. Було легко знайтися чи загубитися у загальному хаосі, зійти за свого, зійти за кого завгодно.
Рес саме йшов вперед і шукав очима магазин гаджетів, треба було придбати місцевий засіб для зв’язку та інтернет-павутини, коли двері одного з кафе рвучко відчинилися. В наступну секунду на асфальті заплутаний клубок із тіл нібірця і блондинки оглушив місцевих горобців добірними висловами. Хлопець підводився, підіймаючи та обтрушуючи попутно дівчину. Потім став вибачатися й збирати її речі, що розлетілися із сумочки при падінні.
– Пробачте, будь ласка, – Рес простяг дівчині сумку.
– Та пусте! – Зітхнула та, – Фейлом більше, фейлом менше… Як казав Карлсон: Дрібниці, не варто й згадувати!
– Карлсон, це ваш знайомий?
– Ти що з Місяця звалився? – засміялась дівчина, – Карлсон – це персонаж книжки Астрід Ліндгрен
– Пробач, не читав
– Забудь, коротше. Ну, я піду?
Рес хотів відступити вбік, щоб дати дівчині пройти, але це хвилі білого волосся, що пахли чимсь квітковим. Ці карі очі, наче з іскорками в райдужці. А ще родимка під мочкою вуха – він помітив її, коли допомогав дівчині підвестися. Родимки – загадка земної природи. Ні в кого з нібірян їх не було. Тільки в землян були ці не функціональні, але красиві плямки та точки. Ресу дуже хотілося відгорнути завиток біля обличчя та подивтися на родимку ще разок, але він просто дивився на те місце.
– Може вже хоч телефон попросиш, – зітхнула дівчина
– Пробач, – прийшов до тями від її голосу Рес
– Кажу, давай знайомитись, інакше так і будемо мовчати посеред тротуару.
– Рес,- простяг руку хлопець
– Повне ім’я Ресторан? – приснула дівчина
– Ні… О… Орест! Мене звати Орест. Просто друзі називають мене Ресом
Хлопець аж спітнів. Добре, що згадав хоч якесь земне ім’я. Навіщо він узагалі почав говорити з цим дівчиськом?
– Мммм. Орест? А де правильно наголос ставити? ОрЕст чи Орест?
– Ммможна і так, і так.
– Добре, Оресте. Я завтра буду в цьому кафе після роботи о шостій, бувай, – дівчина обігнула Реса та пішла далі вулицею. Хлопець видихнув. «Відчуваю, буде важко, – подумав він, – Це вже не екскурсія, як у випускний рік ми прилітали, та лише побічно контактували з місцевими. Тут треба тримати себе в руках».
******
Переночував Рес в готелі. Землянська їжа здавалася досить незвичною, але сприймалася добре. Люди були цікавими, Рес спостерігав за ними через скельця темних окулярів, прислухався до розмов. Незнайомі слова та вирази ретельно занотовував до новенького смартфону, щоб ввечері пошукати значення. Жінки на цій планеті були божевільно красивими. Раз по раз у Ресовій голові спливало біле волосся і дзвінкий голос «Я прийду в цю кав’ярню після роботи…» «Для чого вона це сказала? – думав Рес, – Не розумію. Але якщо я теж піду, може вдасться побачити знову її родимку? Було б непогано!» О 5-й він вже був у кав’ярні. Нервово совав ногами по підлозі, дегустував якісь напої з меню. О 6-й вечора прочинились двері і впустили в приємну прохолоду приміщення Ніку. Дівчина була в легких вузьких брюках, бежевій блузці та з високим хвостом. Не помітивши Реса вона примостилася за столиком біля вікна. Офіціантка принесла їй капучіно, навіть не чекаючи замовлення. Дівчина акуратно надпила, блаженно примружилася, закидаючи голову назад. Облизнула з губ пінку, повернула голову. Зблиснула сережка і Реса наче прошило током від маківки до п’ят. Вероніка нарешті побачила його та привітно помахала рукою…
За півгодини Ніка та Рес ввалилися цілуючись до дівчини додому. Не відриваючи вуста, вони скидали із себе одяг. Рес стягнув заколку із голови дівчини та запустив руку їй у волосся. Вероніка закинула голову назад підставляючи губи, шию, ключицю під хлопцеві доторки.
– Мені треба в душ, – дівчина відірвалася від Реса
– Я з тобою!
– Пішли
І вони зарухалися не розплітаючи обіймів у бік ванної, великою багатоніжкою, змішуючись запахами, слиною диханням.
Якби Вероніка могла зараз думати, вона б згадала, що ніколи не приймала з кимось душ. Бо одне діло ще помитись, коли ти і так чиста. Інша справа літнього дня, після роботи, коли дійсно треба привести себе в порядок. Та це ж інтимніше за секс, дозволити комусь таке побачити! Це вам не жіночий роман, де леді какають фіалками, а нефритові жезли бороздять простори насолоди. Це життя, де є неароматний піт, секрет слизової і так далі. Зараз дівчині було байдуже, вони з Ресом впали за шторку і ввімкнули воду.
Ніка водила пальцями по тілу хлопця. На торсі було багато дивних круглих шрамів, що мали наче заглибини. Але їй було байдуже. Вона хотіла цього чоловіка. Хотіла цілувати, хотіла увібрати. Рес поливав її гелем для душу, розтирав широкими долонями і Ніці здавалося, що вона сама вода – плавиться під цими дотиками, стікає краплями йому до ніг.
Рес закутав дівчину в рушник і поніс на ліжко. Обережно там поклав свою ношу, розгорнув. Спершу поцілував родимку біля мочки вуха, на яку запав ще у першу їх зустріч. Підняв дівчині руки, зафіксував на подушці своєю лівицею. Пройшов доріжкою поцілунків до пояса. Там теж були три родимки. Одна під ребрами, друга прямо на талії, третя ховалася зазвичай за резинкою білизни, а зараз була представлена хлопцеві у всій красі. Рес провів пучками пальців ідеальну пряму лінію по всіх трьох точках і лише тоді торкнув кожну устами. Перевернув Вероніку, вкусив за круглу половинку. Дівчина вбрикнула, засміялася:
– Не відволікайся, вампірюка! Цілуй
І поки Рес цілував, округлі шрами на його тілі наче ожили. Спершу змокріли, запульсували, задихали привідкриваючись. Потім із кожного отвору полізли мокрі гладенькі щупальці. І ось уже два із них добралися до сосків дівчини, оповили забубнявівші бусинки, загладили. Інші нарівні з руками хлопця пестили тіло, залишаючи по собі вологі сліди, наче від язика.
– Господи. Орест… що… ти … таке??? – простогнала дівчина не маючи сил зупинити такий шквал задоволення.
– Хіба це важливо? Посміхнувся їй десь у піхву Рес, – Просто відпусти себе.
«Який же афігєнний сон!» – подумала Ніка, розслабилася і здригнулася у хвилях першого оргазму. Після шостого вона провалилася у справжній сон.
Вранці ніздрі залоскотав дух кави. Дівчина солодко потяглася у ліжку. От би й справді так добре в житті було, як наснилося. Я вже готова й на чорта лисого, не те що мутанта – лиш би адекватний був! Вона потягла носом. Запах був справжнім. Ніка зірвалася, закуталася у простирадло та побігла босоніж на кухню. На столі парувала яєшня. Мускулистий хлопець із шрамами на торсі пильнував, як з турки росла коричнева піна.
– О… Орест, – дівчина ковтнула повітря, – Ти… Ти справжній?
– Найсправжнісінький!, – хлопець зняв каву з вогню, хвацько розлив по чашках, – Я не знайшов у тебе це… як його? Молоко. Тобі скільки цукру? Сідай за стіл, розкажи мені про Карлсона, будь ласка, хто така Астрід Ліндгрен і вампірюка – це добре чи погано?..
Двоє сиділи поруч за столом. Сонце сміялося до них з-за шибки. Кухня пахла кавою та ніжним пуп’янком любові, що ось-ось має розцвісти.