Як довести очкастого хмиря або Карма на солодощі

Я поклала книгу на полицю і голосно з полегшенням видихнула. Нарешті! Остання! Урааа! Переїзд закінчено! Можна зробити собі чашечку чаю і нарешті засмакувати ті пречудові тістечка, на які я пускала слину весь день, але зареклась їсти, поки не розкладу всі речі.

Бадьоро насвистуючи, я пішла на кухню ставити чайник. Проходячи повз дзеркало, усміхнулась і підморгнула собі, коханій. Звідти мені у відповідь усміхнулася зеленоока брюнетка з коротким волоссям з такою… нормальною фігурою. Тобто, не скелет на батарейках, але й не корова на пасовиську, а така собі золота серединка. Як сміявся мій старший брат — є за що потриматися!

На думках про брата різко засумувала і струсонула головою. Не для того я переїхала в Токіо, щоб знову лити сльози в три струмки і побиватися. Досить, удома настраждалась. А тут треба починати нове життя.

Натиснула кнопочку ввімкнення чайника, і, наче кришталеві, обережно поклала на середину столу тарілку з тістечками, все так само облизуючись і передчуваючи солодкий банкет. М-м-м, як я хочу вас з’їсти! Але поки не буде чаю — не можна!

Витягнула з однієї шафки кружку, з іншої — чайний пакетик, який і поклала всередину. Ледь чи не пританцьовуючи на місці від нетерпіння, гіпнотизувала поглядом нещасний чайник, благаючи закипати швидше, адже на мене чекає така смаконятина!

За вікном неквапливо сідало сонце, спрямовуючи в мою кухню свої останні промені.

Я чого про вікно згадала-то…

Та тому, що як тільки чайник вимкнувся, і я зраділо потягнулася до нього за гарячою водичкою для мого чайку, це саме вікно раптом вибухнуло мільярдом уламків! І на мій стіл з моїми улюбленими і довгоочікуваними тістечками, на пречудовий смак яких я чекала цілий день, звалився якийсь хлопець!

Я завмерла, як дурепа, з чайником в руках, з очима по два блюдця та щелепою десь на підлозі.

Мої тістечка…

І тут прийшла злість. На цього хлопця, який так і продовжував лежати на столі. Точніше, прямо на моїх нещасних тістечках, які пали смертю хоробрих. Ах ти негіднику! Ти не міг звалитися сюди трохи пізніше, коли я б уже закінчила трапезу?! Чому обов’язково зараз?!

Під вікном почувся шум та крики:

— Шукайте всюди! Він не міг далеко втекти!

Я зараз зла, тому мене бісять усі підряд!

З цим злощасним чайником в руках я підбігла до вікна, відкрила те, що від нього залишилося, поглянула вниз, побачила якихось поганців у масках і зарепетувала:

— А ну валіть звідси до дідька лисого! Чого горлати під вікнами у чесних людей?! Через вас мої тістечка загинули! — я знаю, що мелю відверті нісенітниці, та коли я зла, то себе не контролюю, так що це ще дурниці.

— Заткнися, дівко! — розсердився один з цих типів.

— Дівки в колгоспі! — гаркнула у відповідь і давай їх усіх поливати кип’яточком з чайника.

А раніше так не було. Раніше я була тихою та слухняною дівчинкою, яка боялася слово наперекір сказати, здавалася слабкою та безхарактерною. Та що робить з людьми автокатастрофа… Я дивом залишилася живою, а от батьки та старший брат, якого я неймовірно любила, загинули на місці. От тоді у мене, як би це сказати, трішки так поїхав дах. Травма психічна, во. Тепер мені стало начхати на думку людей, на свої дії та вчинки… На багато що начхати, якщо не на все. Життя — штука нещадна, але жити далі треба, тому і переїхала сюди, подалі від усього та всіх, а особливо – спогадів.

Так от…

— Ненормальна! — відстрибнули всі в різні боки.

— Пішли геть звідси! Як я тепер чай буду пити?! — журилась я, вимахуючи чайником у різні боки. Хотіла навіть запустити його в цих ідіотів, але пожаліла. Чайник. Мені він ще знадобиться.

— Ходімо звідси. Не бачиш — чокнута баба. — сказав один. Інший сплюнув і вони зі своїми дружками нарешті забралися куди подалі.

Типу ви кращі.

Відійшла від вікна і з зітханням поклала чайник на місце. Кружку з пакетиком поклала в шафку — навіть чаю перехотілося. Поглянула на місце аварії.

Хлопець лежав спиною на столі і не рухався. Помер, чи що? Підійшла, прислухалась. Дихає. Слабко, але дихає. Якийсь на ньому одяг дивний — щось типу синьої форми і… меч збоку? Цікаву пташку до мене занесло. Я б його побила за свої тістечка, та, бачу, йому й без мене дісталося. Від тих придурків? Можливо. Він типу рятувався від них і залетів на вогник до мене? Точніше, на тістечка.

Блін. Типова я. Тут людина помирає, а я все про своє.

Дістала телефон і зібралася дзвонити в лікарню, та мене раптом схопили за руку і ледь чутно прошепотіли:

— Не треба… дзвонити… Знайдуть… уб’ють…

Так? А тут тебе не знайдуть і не вб’ють? На перший раз я їх відлякала, та що буде далі — не знаю, не екстрасенс.

— І що мені з тобою робити? — поцікавилась, ховаючи телефон у кишеню.

Не відповів — свідомість відлетіла. Ти ба…

Ну що зробити? Будемо лікувати! Лікар з мене просто ніштяк, залікую до смерті і не помічу, але зробимо що зможемо. У мене на столі ти, голубчику, точно не помреш. Ти мені ще тістечка винен!

***

Брюнет отямився на другий день. Ну, з моїм лікуванням я очікувала його пробудження десь за тиждень… Жартую. Спробував щось роздивитися, та нічого в нього не вийшло, тому що його окуляри я саме начепила собі на ніс і сама намагалася в них щось розгледіти. Фігово виходило, до речі. Та я же не очікувала, що він так швидко отямиться. От і вирішила подуркувати трішки.

— Тримай. — простягнула йому окуляри, які він швидко начепив на ніс. — І не ображайся. — сказала, коли він хотів щось сказати. — Ну погралася трохи, з ким не буває?

— Ти хвора. — з зітханням мовив він і поморщився. Вірно, тут тобі не лікарня, а я не лікар. Сам відмовився.

— Всі ми дещо хворі. — мирно погодилась я, присідаючи поруч з ним на крісло біля дивану у вітальні. Я не дурна селити його у своїй кімнаті. — Розкажи краще на якій роботі видають таку прикольну синю форму та ще й меч на додачу?

На мене поглянули, як на безнадійно хвору на всю голову, а тоді спитали:

— Ти нетутешня, чи що?

— Ага. Тільки вчора переїхала, як тут ти мені на голову звалився. До речі, з тебе боржок.

— Що?

— Не «що», а чотири тістечка. Вони стояли на столі, на який ти звалився.

— Тц… Ото ще. Гей, ти що зробила з моєю формою? — він тільки зараз помітив відсутність одягу.

— Попрала. — знизала плечима. — Вона вся була в крові. І кексах. Та ще й подерта. Але це вже твої проблеми — шити я взагалі не вмію. До речі, я Найна. А ти? — я схилила голову і з цікавістю поглянула на хлопця. Відповість чи ні?

— Тц… Фушимі. — відповів так, наче величезну послугу мені зробив, а сам розвалився на подушці. — Ти годувати мене будеш, чи як?

Яке нахабство! Якби він не був побитий, я сама б його прибила.

— Ага, вже, піду якої труйки куплю.

— Я, між іншим, хвора та поранена людина — май повагу.

Я примружилась і дивлюся на нього. Це жарт? Та наче ні — фізіономія серйозна, погляд теж. Типу, це так і має бути! Ну взагалі… Хмир очкастий.

— А я, між іншим, тобі не доглядальниця. Сьогодні так і бути, погодую. Але завтра як хочеш — або сам собі готуй або забирайся до дідька лисого.

— Кажу ж, хвора…

***

В очкастого хмиря виявився неприємно-ядучий характер — так що ми разом дружно вправлялися в єхидності. Поки що була нічия.

Та крім характеру у нього виявилася не менш хороша регенерація тіла — на наступний день він сам устав і зробив сніданок. Правда, тільки собі. Кажу ж — хмир очкастий.

Досаджував він мені ще два дні, а потім, на ранок наступного просто зник. Чому я була щиро рада. Бо дістав уже по саме не хочу!

Хмир очкастий.

***

Я весело наспівувала під носа якусь приставучу пісеньку і йшла з кондитерської. Так-так, зрозумівши, що від цього хмиря ніякого пуття, я плюнула на все і вирішила сама купити тістечка. Адже тоді я так і не спробувала їхній смак! Та на цей раз я купила цілих шість пречудових смаколиків і плавала в рожевих мріях від щастя. Фігура? А що їй зробиться? Вона в мене ні в який бік не міняється — перевірено, і вже не раз.

З рожевих мрій я випала, коли мене збили з ніг. Твою маму, та скільки можна ж?!

От уявіть собі: на мене звалився мій недавній хворий і знову роздавив мої тістечка, тому що вони виявилися затиснуті між мною та ним!

З мене злізли й хотіли кудись бігти (точніше, до когось — он там стоїть якийсь хлопець на скейтборді), та я чіпко схопила його за руку і як гаркну:

— На цей раз ти так просто не скараскаєшся!

На мене, нарешті, поглянули і сказали:

— Тц… Це ти? Відпусти і відвали. У мене справи. — і спробував утекти.

Та хто ж йому дасть?

— Почекають твої справи! Зараз ти йдеш зі мною і купляєш мені тістечка, які ти знову зіпсував! — і тягну його в бік кондитерської.

Ах, який жаль, що я не хлопець! Сила не та. А так то мене скрутили, послали в далекі далі і втекли до своїх справ, які й самі встигли вже кудись звалити.

Негідник! Падлюка! Але ти все одно купиш мені ці тістечка, інакше я буду не я!

***

Через декілька днів я поверталася додому з повними руками продуктів, примудряючись при цьому всьому жувати мигдальне печиво. М-м, обожнюю його. А я вам не казала, що я жахлива солодкоїжка і що кондитерські після мене отримують немалу виручку? Ага… Брат завжди казав, що я за солодке душу продам, причому задешево. Втім, добре.

Роботу я знайшла, в квартирі обжилася, з друзями складніше. Я завжди погано сходжуся з людьми, але що зробити? Характер у мене такий.

Так от, я йшла і думала як мені спіймати цього очкастого хмиря і здерти з нього мої законні тістечка. Виходило, що ніяк, тому що я його не знаю і поняття не маю ким він може бути і де працювати. Але, судячи з усього, роботка у нього небезпечна.

Думала б я так і далі, жуючи при цьому печенька, але не судилося, як то кажуть. Тому що з якогось провулку, повз який я мала щастя проходити, вискочив цей самий мій знайомий очкастий хмир і наштовхнувся на мене. Від несподіванки я охнула і впустила печиво. Воно впало на землю, і на нього тут же наступив Фушимі, що відсахнувся від мене. Твою наліво… Це вже просто якась карма.

Вилаявшись крізь зуби, він нервово поглянув у провулок, звідки вже долинали якісь крики, що ставали все ближче й ближче, тоді на мене. Я саме збиралася відчитати його за печиво і все-таки потягнути за тістечками, але в нього щодо цього була своя думка.

Він швидко позбувся свого синього піджака-не піджака, скрутив у якусь незрозумілу грудку й тицьнув її мені в руки до пакетів з покупками. Та ж участь посягла й меч, а окуляри він просто начепив мені на ніс. Поки я дивилася на нього в усі очі й намагалася зрозуміти чи то я з’їхала з глузду остаточно, чи то він здурів, цей хмир притулився до стінки найближчого магазину, притягнув мене до себе і почав цілувати.

І саме в цей час з провулку вибігли ці самі громадяни в масках і з якимись штуками в руках. Було їх дуже багато. І всі вони однозначно і дуже сильно когось розшукували.

Може, я дещо ненормальна, але не дурна. Зрозуміло кого вони шукають. Я ж бо майже одного росту з цим хмирем, а він іще й зняв свій примітний піджак, відчепив меча, стягнув окуляри, затулився мною і для інших постала найзвичайнісінька картина — закохана парочка захоплено цілується. Нічого незвичайного.

Здати б його цим милим хлопцям… Та жаль. Істота я добра. Іноді буваю. Краще стукну по його тупій баньці — раптом розуму трохи додастся. Хоча…

Хлопці все обшукали, нікого не знайшли, на нас уваги не звернули і втекли шукати далі.

А я… А що я? А я взяла та й огріла цього хмиря ногою в пах, начепила йому його окуляри на шию, поки він скакав і тримався за своє дорогоцінне, накинула на голову піджак, кинула меча кудись під ноги, фиркнула, розвернулася й гордо пішла.

Та це не поцілунок був, а одне суцільне знущання!

***

Я його шукала. От чесно. Повсюди, але не могла ніде знайти. Зате обзавелася знайомими, які й пояснили мені значення синьої форми очкастого хмиря. Так я дізналася про Королів, клани, Дамоклові мечі та багато ще про що. Та більш за все мене зацікавив Скіпетр 4, тому що саме там видавали таку синю форму, у якій вештався цей хмир.

Я думала-думала-думала… Згризла всі запаси солодощів удома, ледь не довела до нервового зриву сусідів, навіть зайнялася прибиранням, а потім плюнула й вирішила діяти навмання, як я і люблю.

Пішла я в цей самий Скіпетр 4. З кам’яним обличчям попросила провести мене до їхнього короля, мовляв, справа невідкладна є. Йти геть не хотіла ніяк. Їм довелося змиритися з нахабною мною і все-таки провести.

По дорозі виглядала знайому пику очкастого хмиря. На очі не траплявся. Ну-ну…

В кабінет начальника мене відмовилися впускати, мовляв, зайняті вони, не велено. А коли це мене зупиняло?

Нахабно увірвалася і побачила знайому пику. Побачила і кровожерливо всміхнулася. А цей, побачивши мене, однозначно подумав «Твою наліво! Знайшла все-таки…» Он як перекосило від радості зустрічі.

Якась блондинка з величезними цицьками та майже голою дупою, що стояла досі біля столу, за яким сидів ще один тип в окулярах — це, я так зрозуміла, і є король та найголовніший начальник у цьому Скіпетрі, почала обурюватися моїм нахабством і спробувала спровадити мене геть. Цим самим так само займалися хлопці в формі: один, який привів мене сюди, і другий, який заявив, що не можна мені туди. Фушимі стоїть стовпом і в мій бік навіть не дивиться. Цей самий король склав руки під підборіддям і зацікавлено за цим усім спостерігає. А я як заволаю (поки мене звідси ще не вишпурнули):

— Якщо ви тутешній король, накажіть своєму підлеглому, щоб відкупив мені десять тістечок і пачку мигдального печива за порятунок його життя!!! — і головою, як можу, вказую на Фушимі.

Якби поглядом можна було вбивати, я б тут же й преставилась на місці — так на мене дивився цей хмир в окулярах.

Зате мене припинили випихати з кабінету начальника. Сам же начальник поглянув на хмиря і вже серйозно спитав:

— Фушимі, те, що сказала ця дівчина, правда? Вона дійсно врятувала тобі життя?

— Тц… Так. — і бурує в мені поглядом не малу таку дірку. — Краще б і не рятувала… — пробурмотів невдоволено.

Та я почула. І мене понесло!

— Що означає «не рятувала»? Дякую, але труп на моєму кухонному столі мені не потрібен! Крім того, ти вів себе просто жахливо — спершу звалився на мої тістечка, потім у бійці їх же розчавив, а потім узагалі розтоптав моє печиво! І мало того, що завжди ігноруєш мене, то ще й я не дочекалася навіть елементарного «Дякую» за порятунок твого царського заду!

Блондинка навіть ахнула обурено, а тоді почала сварити хмиря, якому, схоже, все було попри тапки, тільки, судячи з обличчя, мене він мріяв придушити голими руками:

— Фушимі, це правда? Та як ти міг? Вона врятувала тобі життя, а ти їй навіть не подякував за це! Ще й вів себе так огидно! Та ці самі тістечка — мала частина того, чим ти можеш віддячити їй!

Я втихаря хіхікаю над цією ну просто офігенною моською очкастого хмиря, хлопці, що тримають мене, здивовані й шоковані, а король цього всього кавардаку спокійно заговорив:

— Якщо така справа, — миттєво запала тиша і всі втупилися в нього, крім хмиря, який повважав за краще дивитися в бік, — то, думаю, буде правильно, якщо Фушимі купить цій дівчині все те, про що вона говорила, подякує за порятунок, ну і вибачиться за всі доставлені неприємності. — і у хмиря втупився, а в самого легка така, майже непомітна посмішка в кутиках губ сховалася. І блондинка у нього втупилася осудливо, і хлопці, що мене тримали, ну і я за компанію.

Цей хмир цикнув роздратовано і буквально виплюнув:

— Дякую і вибач. — а тоді різко підійшов до мене, схопив за руку (підозрюю, скоро там буде цвісти синяк) і потягнув на вихід.

— Дякую, кеп! — відсалютувала я королю, перш ніж зникнути з кабінету. Здається, блондинка на наступний раз мене точно вб’є. Якщо побачить.

Мене кудись тягне дуже й дуже злий очкастий хмир. Я меланхолійно роздумую – приб’є зразу чи доведе до якогось темного провулку і вже там… того. Може, меч у нього відібрати?

Покосилася на меч, на дуже злого й дуже рішучого хмиря і зітхнула: нє, сама цим же мечем і огребу.

А якщо чесно, то мені цікаво чи купить він усе ж мені тістечка й печенька чи ні? Як-не-як, це ж наказ його короля, а накази короля не можна ігнорувати і не виконувати. Хоча прикольний дядько той король. На вигляд суворий, але цікавий, справедливий, во. Блондинка противна трохи. А може й багато… І всі в однакових костюмах. Так, кудись мене не туди понесло… А почалося все з тістечок.

І тут я зрозуміла, що хмиря в окулярах немає. Тобто, він мене більше не тримає за руку і взагалі його ніде не видно на горизонті. Не зрозуміла… Втік, гад, і кинув мене саму? А як же мої обіцяні тістечка й печенька? Вирішив, що обійдусь? Ну постривай, хмир ти очкастий! Та я тобі зараз…

Але хмиря не було ніде. Я вже все оббігла, всіх попитала, всюди подивилася, та його не було! Втік, негідник!

І спершу я його шукати вдвічі активніше, ніж раніше. Адже не міг він випаруватися! Значить, десь тут вештається. Значить, знайду і…

Не додумала, тому що забігла в якийсь глухий провулок, де якісь амбали методично били якогось хлопчину. Хлопець цей дрібний, бідний та нещасний, і мені його щиро жаль, та в цю мить я думала тільки про те, як би непомітніше і тихіше забратися звідси, щоб мене не помітили, і навіть почала обережненько й тихенько так розвертатися і повз стіночку дуже тихо крокувати у світ білий, на люди, може, нарвуся навіть на Фушимі…

Не встигла. Мене зцапали і заштовхали назад у цей самий провулок, де почали трясти за грудки й репетувати, що свідки їм не потрібні і що прямо зараз я помру, щоб про них не дізнався Скіпетр 4. Я тільки хотіла заперечити, мовляв, навіщо мені бігти в Скіпетр 4, якщо я щойно звідти, та мені засадили в живіт і стало не до розмов. Хлопця цього напівживого залишили у спокої, зате взялися тепер за мене.

Ні, я, звісно ж, намагалася вирватися, кричати, чинити опір, давати здачі, але я не хлопець, а всього лиш слабка дівчина, тому лупцювали мене славно.

Свідомість почала відпливати від мене, але раптом я зрозуміла, що бити мене припинили, що палає щось синє і вже майже у відключці почула знайомий буркітливий голос:

— Та що ж ти постійно лізеш куди не треба?!..

***

Отямилась я від пречудового аромату свіжої випічки. Невже це ..?

Різко розплющила очі і сіла. Так! Прямо переді мною було ВОНО! Апетитне, свіже й неймовірно смачне на вигляд ТІСТЕЧКО!

В одну мить воно потрапило в мої загребущі ручки, а тоді я відкусила зразу половину й опинилася в раю! Боже, до чого ж смачно! Нарешті я насолодилася цим неймовірним смаком! Дожила до цього дня! А то вже й не думала…

— Ти дійсно готова заради цієї солодкої погані на все? — почула знайомий голос. Ледь не подавилася від обурення і гнівно втупилася у цього очкастого.

Я вдома, у своїй кімнаті, у своєму ліжку. Цей сидить он поруч, дивиться на мене з самовпевненою посмішкою, від якої мені хочеться задавити його чимось і швидко. Біля мене на тумбочці лежить відкрита коробка з рештою тістечок (ням-ням!). Навіть питати не буду як вони тут опинилися. А то ще накаркаю. Або виявиться, що мені все наснилося. Чи ще щось типу того.

Добре…

Доїла тістечко, нахилилася до хмиря й повільно сказала:

— А ти — свиня! — і стягнула окуляри, щоб відразу ж начепити їх собі на ніс.

— Віддай мої окуляри, хвора! — кинувся він до мене у спробі відібрати законне майно.

Регочучи, як ненормальна, і намагаючись тримати від нього подалі окуляри, я спробувала втекти з ліжка хоча б на підлогу, та безнадійно заплуталася в ковдрі і все-таки гримнулась на злощасну підлогу. Разом з дуже злим Фушимі, який теж заплутався у постільній білизні, коли я намагалася втекти від нього.

І зараз ми дружно лежимо, обмотані цією самою злощасною ковдрою у найнесподіваніших місцях, притиснуті один до одного, моя рука стирчить десь наді мною разом з цими самими злощасними окулярами, його рука міцно тримає в захваті мій зад, інша моя рука притиснута до його спини, інша його рука тримає мою у спробі відібрати окуляри, а ноги наші переплетені, як у найпристрасніших коханців.

Найбезглуздіша із ситуацій!

Фушимі злий і дивиться так, наче приміряється як би забити мене краще. Поцілувати його, чи що? Раптом забуде про окуляри і вбивство моєї скромної тушки? Та й ситуація доречна… А я жити хочу.

Так і роблю. А хто сказав, що я нормальна? Забудьте!

Хмир тетеріє від моєї чергової ненормальної витівки, а я подумки підленько хіхікаю. Тоді відриваюся й невинно так дивлюся на досі ошелешеного хлопця.

— То що? Йдемо пити чайок з тістечками? — і очима кліпаю, типу так, дурепа повна, надіюся, ти вже забув про моє вбивство?

А цей гад раптом усміхається… ну так, як може усміхатися тільки очкастий хмир у такій ситуації! Паскудно так, ага… Стискає своєю рукою мої сідниці і каже:

— Ні. У мене з’явилась інша ідея. — і тепер уже сам лізе до мене цілуватися.

Тепер у шоці я. Негідник! Тирити мою фішку! Так можу робити тільки я!

Цілую у відповідь. Ммм, а знаєте, в цьому щось є…

Наші руки вже опущені, про окуляри благополучно забулося, як і про ковдру, з якої ми незрозуміло як змогли виплутатися, і так само незрозуміло як опинилися на ліжку, звідки я намагалася втекти. А тепер навпаки — рвуся назустріч йому за дозою задоволення.

Ні, ну ти поглянь які справи робляться. А все почалося з тістечок…

***

— Віддай!

— Не віддам! Досить уже!

— Віддай негайно! А то тобі ж гірше буде!

— Тц… Ото ще. Буду я слухати твої погрози.

— Будеш! А то я знову щось як відчебучу!

— Валяй. Та все одно не віддам.

— Ти негідник! Відбираєш найдорогоцінніше!

— Так, так… Мрія дантиста.

— Неправда!

— Правда. Годі вже жерти стільки солодкого. Ти скоро в жодні двері не пролізеш, а ще…

— Знаєш, що?

— Що?

— Ти мені більше подобаєшся, коли мовчиш. — і затикаю йому рота поцілунком. Він охоче відповідає. Ще би ні! Краще цілуй, ніж заводь свою улюблену шарманку про солодке і його шкоду для мене.

Наші невербальні переговори перервало якесь хрипіння, що долинало звідкись збоку. Е?

Фушимі відірвався від мене, поглянув кудись у бік і почав шкіритися. Я теж поглянула туди з цікавістю. О! Це ж той скейтбордист, з яким колись бився мій хмир. А чого це він очі лупить і пальцем некультурно в мене тицяє, наче привида побачив?

Спитала у Фушимі. Той хмикнув і повідав про те, як його заклятий друг Місакі ледь чи не панічно боїться всіх дівчат, а може й усіх осіб жіночої статі на світі. І, відповідно, такого від свого заклятого друга вже ніяк не очікував.

Хм…

— Його проблеми. — знизала я плечима байдуже, притягнула до себе свого очкастого хмиря і продовжила перерване захоплююче заняття, тим паче, що він був геть не проти.

А то ходять тут усякі, заважають.