Як главі ордену спати заважають

Summary:

Дзян Чен кожного разу хоче відмовити Вей Вусяню та Лань Вандзи, проте кожного разу піддається.

Чому він взагалі на це погодився? Дзян Чен глибоко вдихнув та повільно видихнув, борючись з бажанням зірвати пов’язку з очей. Мостини зправа скрипнули, він повернув голову в напрямку звуку, прислухався. Шурхіт тканини. Ще один скрип, видих… Напевно необережний рух зробив Вей Вусянь. Лань Вандзи, якщо хотів, рухався безшумно.

Чому він погодився? Чому погоджувався кожного разу, коли до Пристані приїздили Лань Вандзи й Вей Вусянь? Він кожного разу хотів йм відмовити, виставити геть, заборонити навіть наближатися… Та завжди втрачав волю, лише глянувши у вічі Вей Вусяня. Цілковито безсоромні вічі Вей Вусяня.

— Зніми Дзидянь, — попросив Вей Вусянь трохи раніше, ще до того, як Дзян Чен дозволив зав’язати собі очі.

— Нащо? — спитав він та стиснув кулака.

— Не хочу, щоб все скінчилося, як минулого разу, — відповів Вей Вусянь, вдаючи стурбованість. — Мені не сподобалося.

— Сподобалося, — безжально спокійно сказав Лань Вандзи.

Вей Вусянь обернувся до нього.

— Серйозно, Лань Чжань? — ображенно протягнув він. — Ти маєш мене у всьому підтримувати?

Лань Вандзи відповів йому максимально не читаємим виразом обличчя.

У той самий минулий раз Вей Вусянь навалився зверху на Дзян Чена, його сильні та глибокі поштовхи були відчутно неприємним крізь післяоргазмену негу. Він не звернув уваги на пряме прохання припинити: чи то не почув, чи то віршив, що Дзян Чен з ним грає й, як сам Вей Вусянь, просить пощади, якої не бажає? Незрозуміло. Проте друге прохання так само упірнуло наче монета в бездонний вир. На третій раз Дзян Чен використав Дзидянь.

Він пішов, лишивши Вей Вусяня з Лань Вандзи наодинці, а ранком не побив його лиш з жалості. Незважаючи на задоволену посмішку й затьмарено-мрійливий погляд, виглядав Вей Вусянь втомленим, а за кількістю синців на блідій шиї під коміром можна було вирішити, що він повернувся з нічного полювання на особливо небезпечних потвор.

— Або я дозволяю зав’язати очі, або знімаю Дзидянь, — вирішив Дзян Чен. — Проте не одночасно.

— Ти що, нам не довіряєш?! — у Вей Вусяня ще було бажання кепкувати.

— Не довыряю, — чесно вдповів Дзян Чен.

Так він і опинився тут. Очі зав’язані, сам прислухається й намагається вловити рухи будь-кого з двох свої… друзів? Супротивників? Коханців? Він сам ніяк не міг зрозуміти.

Ще скрипіння зправа, ближче… Дзян Чен крокнув назустріч й відчув, як одна рука лягла йому на плечо, а інша — на стегно. Гмикнув, впізнавши дотик та запах сандалу.

— Ханьґвань-Дзюнь, втратили хист? — спитав Дзян Чен. — Думав, ви вмієте рухатися беззвучно.

Замість нього відповів Вей Вусянь, його голос пролунав біля самого вуха:

— Вміє, якщо хоче. Він просто відволікав тебе, я правий, Лань Джань?

— Мгм.

«Ві чого відволікав?» — хотів спитати Дзян Чен, проте Вей Вусянь притиснувся до нього й крізь тканину нижнього убрання було відчутно, що він встиг роздягтись.

— Ми тебе спіймали, — розсміявся Вей Вусянь, штовхаючи його ближе до Лань Вандзи. — Не втечеш.

— Та я й не збирався, — завірив його Дзян Чен, навпомацьки зтягаючи одежу з Лань Вандзи та рвано видихнув, як відчув дотик холодних рук Вей Вусяня.

Раніше той завжди був гарячим, навіть коли винирював з води, зтискаючи річного гуля, навіть після декількох діб нічного полювання посеред зими. Проте його новому тілу не вистачало чи то духовних сил, чи то гарячої крові, що б приливала ближче до шкіри.

Цей холод був незнайомим.

А ось дотики — навпаки.

Дотики Лань Вандзи останнім часом також стали знайомими.

Пізніше, набагато пізніше, вони втрьох лежали на збитых сростирадлах. Пов’язку Дзян Чен зірвав ще в той момент, коли Лань Вандзи потягнув його до себе на коліна, знімаючи з пальців Вей Вусяня. Дзян Чен міг би обуритися, чому це майже завжди так, проте на той момент йому вже було все одно. Бо, як там пишуть в трактатах? У парному удосконаленні важливий результат, задоволення та техніка. перших двох було чимало, а третє з часом підтягнеться. Враховуючи ще й те, що в них не парне, а потрійне.

Якщо Дзян Чен правильно визначив час, а він доволі рідко помилявся, ніч вже перейшла за половину. В них ще було кілька годин на сон, до того як Лань Вандзи, підкорюючись прийнятому в Ґусу Лань устрою, підніметься та займеться ранковою рутиною.

— Ченчен, — Вей Вусянь покрутився між ними. — Ти спиш?

Дзян Чен промовчав, сподіваючись, що він засне. Даремно.

— Дзян Чен? Дзян Ваньїнь? — знову спробував Вей Вусянь і після короткого мовчання непевно проговорив: — Шиді?

— Чого тобі? — огризнувся Дзян Чен, не розплющуючи очей. — Й не смій так мене називати. Ми більше не в одному ордені.

— От уяви, ми з Лань Джанем тебе просто поцілували, а не заговорили, ти б нас розрізнив?

— Авжеж, — буркнув Дзян Чен, та натяг ковдру, що з’їхала від крутіння Вей Вусяня. — Ви пахнете по-різному, по-різному торкаєтеся. Твої кривляння я навіть в іншому тілі впізнав.

— А-а-а… — Вей Вусянь знову зрушився, задів його ногу своєю, холодною наче у привида. — А якщо…

— Заборонено заважати сну інших, — перервав його спокійний голос Лань Вандзи.

— Ми не в Ґусу! Ці правила тут не діють! — відповів Вей Вусянь, Дзян Чен трохи розплющив очі, щоб побачити, як він притираєтся до Лань Вандзи, затягає того у поцілунок, та отримує таку пристрасну відповідь, наче дехто не проти, щоб його сну заважали.

— Запроваджу власну скелю з правилами, — видихнув Дзян Чен та відвернувся від них. — Та першив впишу: «Глава ордену має право спати не менше ніж вісім годин на добу. Хто заважатиме — буде покараний».

Вей Вусянь гмикнув.

— А яке саме покарання за… порушення?

— Ганебне потоплення, — відповів Дзян Чен не замислюючись.

— Не боїшся, що ми з Лань Джанем станемо дуже злими гулями?

— Гулі кращі за вас двох, — Дзян Чен збирався вилізти з ліжка та піти до себе, коли Вей Вусянь схопив його та притяг ближче.

— Не йди, ми будемо вести себе тихо, — промовив він йому на вухо. — Ти чув, Лань Джане? Спробуй влаштувати все так, щоб не будити глав уордену, бо інакше він нас покарає.

— Мгм.

Дзян Чен заплющив очі. На щастя, більше вони не говорили, а на вовтузіння за спиною можна було й не звертати уваги.