Як все почалося

Чим старшим стаєш, тим більше проблем на тебе звалюється. Дива зникають, надії потухають, а майбутнє вже не здається повним надій. Кожного нового року було диво, а що зараз? Спочатку карантин, дистанційне, булінг в школі, обезцінювання проблем, та війна. Життя вже не буде іншим. Іноді хочеться просто наковтатися всіх можливих таблеток, вскрити собі віни, залізти в петлю, або взагалі вистрибнути з вікна дев’ятого поверху, але ця депресія настільки сильна, що навіть це зробити-непосильна праця. Можливо все почалося тоді? Чи раніше? Я вже навіть не пам’ятаю, але знаю точно, що з початком війни на Україні моє життя стало нестерпним. Постійні повітряні тривоги, звуки вибухів, дізнавання новин іноді навіть не по своїй волі, збирання тривожної валізки і такіж тривоги на душі. Я вірила в перемогу Українців, вірю і буду вірити, ніщо не змусить мене змінити свою думку, але…іноді просто хотілося втікти з цієї реальності. Я знайшла, куди мені втекти. Продума всю свою історію до деталей, все своє життя там, всі варіанти розвитку сюжету і ще три провсяк випадок зверху. Думаю ви вже зрозуміли, що це набуло ненормального захоплення і якоїсь маніакальності, але контролювати небуло сил, та й бажання. Поки воно мені не шкодить це сприймайлося на рівні гри, розваги, таке “відлучення” стало буденністю.
Можете уявити радість, коли  прокидаєшся, там де уявляла? Ні? Це просто незабутнє відчуття, відкриваєш очі, а там незнайома стеля, незнайома кімната, але через кілька хвилин розумієш-це те, що ти вигадала. Твоя реальність.
Звідси і почну розповідь.
Як це все сталося пам’яталося погано. Ніби після важкого дня я просто втратила свідомість, у себе в кімнаті, уявляєте? Ще й перед Новим роком… А прокинулася вже тут, в своєму додуманому світі “Патриотизму Моріарті”. Запитаєте, як я це зрозуміла? По-перше візуально це не було схоже на реальність, по-другу це англія 19 століття, ну а по-третє сумніваюся, що в реальності я та і всі люди ходили б в таких незвичних для нас вбраннях. Незвичних, але відмічу, дуже красивих. Розкішні муслинові сукні, мереживні жабо, суворі чорні костюми, капелюшки. Якщо ви подумали: “ну ще одна людина, яка уявляє собі ідеальне та розкішне минуле лондону”,- то ні, ви помиляєтеся. За весь час перебування я встигла побачити і забруднені нетрі на околицях міста, і побачити хворіючих холерою та туберкульозом, якого вважали аристократичною хворобою, тому замість надання лікування людина просто насолоджувалася блідістю шкіри та кривавою хустинкою, а заодно і останніми тижнями, якщо не днями життя. Та й запах на вулицях був не з приємніших, все щоб бути максимально наближеними до справжнього минулого столиці Великої Британії.
Звали мене там Карделією Остарі(хоча я і не хотіла змінювати свого імені, але не важдиво), в усякому разі покоївки називали мене саме так. Років було мені з 19, а зростом все така ж маленька, 1 метр 58 сантиметрів, хоча можливо це і не так мало, але на фоні інших я виглядала карликом, але зате з цього можна було зробити висновок, що тут я не з самого народження, як хотілося б. В маєтку, який повинен стати моїм домом на невизначений час, проживала тільки я та декілька приближених людей, які виконували всю роботу. В цілому жилося не погано, але я хотіда діяти, не в звичку мені сидіти на місці, коли те, чого я так мріяла прямо передімною, не в думках, а тепер в реальності.
***
Знала ж, що бути дамою вищого світу-то не легко, спеціально корсет не втягувала дуже міцно, сукні вибирала зручні, але це все-одно було не легко особли з моїми то справами. Зранку я відсипалася і придумувала плани, а ввечері доводилося вирушати на бали, а між ними і втілювати придумані махінації. Діло в тому, що я розділяда погляди головних персонажів, а будучи дівчиною не з дурних можна було працювати для їх втілення, не тільки благодійністю, якщо ви розумієте про, що я. Для того часу, на диво, інформацію будо не важко знайти, ото ж так я і почала жити подвійним життям.
Звичайно зустрітися з сім’єю Моріарті було б не погано, але признаки мого інтровертизму залишилися і тут, тому покищо в цей бік рухатися не буду, хоча…думки до цього були, але важко було б це провернути так, щоб саме вони вийшли на мій слід, а не неприклад Холмс, хоча, як я зрозуміла зараз 1863 і до остновних подій аніме ще три роки.
***
І ось я у вечірній сукні, світлого відтінку персикового, затянутому корсеті та зібраним волоссям. Сьогодні ніч перед Новим роком. Якщо різдво ще проводиться з сім’єю, то останній день року-тільки у світському колі, що мені аж ніяк не подобалося по багатьом причинам, а основною була звичайно ж розмова з аристократами, які навіть цінностей не мали. Це було жахливо. Весь день натягнути на себе несправжню посмішку, бути стриманою, не показувати свій розум бо ти жінка і якщо б була можливість прибрати всіх гнилих аристократів то і половини людей в залі не лишилося, але серед них виділявся особливий гість, граф Гілберт Кроулі. На його рахунку безліч невинних смертей простого люду, згвалтувань неповнолітніх з того ж класу, та крадіжки великих коштів з пожертвувань на дит-будинки. Вердикт був очевидним-ця людина не повинна дожити до кінця вечора.
***
Діло наближалося до півночі, гості були вельми підвипившими(а точніше чоловіча частина гостей, так, як жінка повинна проявити ціломудреність і не випивати надмірну кількість алгоголю навіть у свята), а у вітальні стояв страшенний галас та задушливе повітря, навіть не дивлячись на привідчинені вікна і сніжну, морозну погоду за вікном. Від цього всього у мене заболіло в голові, хоча я свідомо не випила ні краплини вина чи ще чогось такого. Лише сам чай. Але вийти на свіже повітря мені було необхідно. Взявши накидку я відправилася в бік балкону з ще однією чашечкою чаю.
Спершись на перила, оформлені в стилі неокласицязму, я почала вдивлюватися до зірок. Морозний вітер грудня підхоплював випавші пасма волосся з  зачіски, пар виривався з роту і розлітався на всі сторони. Небо сьогодні будо настільки яскравим, що навіть не здавалося справжнім, місяць був повним і освітлював пейзажі будинків навпроти. А якщо подумати, то мене з дитинства вабили зірки, планети так космос вцілому. А як я вночі гуляла на вулиці доки не було світла і тільки цей місяць освітлював шлах… Цікаво, а що зараз в іншому світі, світі де я народилася і виросла? Як мої рідні, подруги, що зараз відбувається на Україні? Якось і не звично не знати, що з ними. Аж сумно якось…
-Пані, до вас можна приєднатися? -почувсі ззаду голос, який вирвав з роздумів.
-Так, звичайно, але я вже повертаюся, -і тут я повернула голову. Переді мною стояв високий чоловік в темно-сьоньому костюмі, хоча може він таким тільки здавався через освітлення. Цю людину я знала, але неочікувала зустріти його тут.
-Ах, вибачте, я не відрекомендувався. Уільям Джеймс Моріарті. -він зробив невелики поклін, а я розгубилася, але якимось чином зібрала себе в руки.
-Карделія Остарі, приємно познайомитися, -руки вз’яли поділ сукні та я зробила невеликий реверенс, думаю не даремно я читала правила по етикиту в минулому, -вибачте, мені потрібно відкланятися, гарного вам вечора.
-Не смію більше затримувати, Вам також гарного вечора.
Так, а тепер потрібно швидко йти, не знаю наскільки це було не ввічливо, але найголовніше питання- це просте сувпадіння чи можливо вже відомо про мої плани? Що ж, сьогодні було б краще залягти на дно, але якщо я вирішила, то вирішила. Йду до кінця не дивлячись ні на що, до того ж сьогодні найвдаліший момент для цього. Але потрібно  підгадати час.
***
Без десяти дванадцять, думаю кращої години вже не буде. Отрутою краще не користуватися, бо підозри в першу чергу потраплять на жінок, а ось використавши якийсь доволі важкий предмет було кращим варіантом. На щастя таких речей було повно в маєтку, найважчим було виманити його в те місце де ніхто не помітить, але і це вирішилося. Непомітно в його праву кишеню я покладу раніше підготовлену записку, нібито від якоїсь з покоївок, що так і так, і спрямувати його на другий поверх в один з коридорів, там на нього падає голова оленя, яка слугувала декором в цьому маєтку, а роги цієї голови зачеплюють свічку, граф будучи непритомни невстигає відреагувати. Ну в планах все виглядала цілком логічним і просто, але як буде направді? На обдумування, що може бути, а що ні часу немає, потрібно починати.
***
Користуючись скупченістю людей непомітно вклала записку та відійшда ніби прогулятися надворі, а сама з-за темного кута почала спостеріготи за графом. Через кілька хвилин він потягся до сегарет, які лежали в правій кишені, на це і був розрахунок. Такс, записку він знайшов і вийшов на балкон, залежно від його реакції і залежить успіх плану, але очікувати, коли він вийде я не стала, замість того пішла на другий поверх підготувати голову оленя.
Кріпилася вона міцно, але завдяки нехитрим маніпуляціям зараз вона ледви висіла і один рух за нитку, яку я прикріпила виведе її з рівноваги.
Чекати на прихід графа Гілберта довго не довелося, він вже прямував, як я вказала на записці “чекайте мене під головою благородного оленя”, а той навіть нічого не підозрював і якось зверхньо посміхався. Ну нічого, зараз ця посмішка зникне назавжди.
Я була вже готова смикнути за мотузку, як раптом почулося щось схоже на свист, граф Кроулі опустився наколіна і впав з ножем у спині. Кривава плямо розтеклася на його костюмі, її були видно навіть в освітлені тільки однієї свічки. Цей ніж не міг просто нізвідки взятися, а отже той, хто його кинув ще тут і дуже поблизу. З моменту вбивства Гілберта Кроулі пройшло секунд п’ять, але втікти не лишилося часу, біля свого горла я вже відчувала холодне лезо ножу.
-Доброго вечора, знаєте, ще на балконі хотів запитати Вас, то це ви винні в смерті тих декількох десятків аристократів? Хоча можете не відповідати, я вже і сам в цьому переконася.
-Не очікувала, що ми ще раз перетнемося сьогодні, -на диво мені вдавалося залишатися спокійною, хоча серце стукотіло ще й як, а знайома мені постать пройшла повз тіло і попрямувала блище до мене.
-Скажіть, навіщо ви це робите? -почав Уільям.
-А Ви ще не здогадалися? -мої губи спромоглися на посмішку.
-Хм, якщо чесно кажучи, то здогадки є, але я б хотів почути причину з Ваших слів.
-Чому я повинна розповідати свої причини? -сама здивувалася, звідки стільки хоробрості вз’ялося, як би ніж з шиї ніхти не прибирав, але будь, що буде.
-Не розумію, Ви не боїтеся смерті, чи просто не розумієте, не приймаєте того факту, що вам можуть запросто перерізати сонну артерію?
-Ні те, ні інше, -своїми словами я явно зацікавила Уільяма, -думаю Ваші цілі, якщо не такі ж, то точно схожі на мої і доказ цьому тіло, яке лежить в метрі від Вас. -точніше я не думала, а знала це, але ж не розкривати такі цінні карти.
-А Ви дуже спостережливі та розумні, раз здогадалися про цілі.
-Давайте одразу, що ви хочете?
-А ще нетерпеливі… Тож одразу до справи. Не хотіли б приєднатися до нас?
-Для чого?
-Не здається Вам, що Лондон з його аристократією прогнив? Рамки класової системи занадто чіткі, аристократи дивляться зверхньо на простолюдин і дозволяють собі за багато, а у нас є сила, щоб протистояти цьому, а Ваші навички були б доречними. -мені було приємно, що мої навички визнали, в минулому світі такого можна було і не чекати, а тут… Все-таки добре, що я так багато працювала над собою.
-Це дуже вигідна пропозиція для обох сторін, але що буде у випадку відмови?
-Нічого, це не похитне наші плани, але будуть вони без вашої участі.
-З мого боку, думаю, буде краще погодиться… Добре, я приймаю Вашу пропозицію.
Його уста розтягнулися у посмішці і він поглянув на того, хто стояв за моєю спиною, в той момент ніж прибрали від моєї шиї, аж дихати стало легше.
-Дуже радий вітати Вас Карделіє, відрекомендуюся ще раз, я -Уільям Джеймс Моріарті, а це мій брат Луіс і ми хочемо змінити Лондон накраще.
-“Звичайно я знала, що це Луіс, ніхто б інший і не міг бути, але віжчувати біля шиї ніж від того, хто тобі ще в минулому житті подобався, якось не дуже”-промайнуло в голові.
Через ввічливість, а може й просто так я нахилила трохи голову, а Уільям взяв свічку, яка стояла на підносі і рівно під бій годинника кинув її на мертве тіло зі словами, -А цей рік буде цікавим.

***
З того моменту пройшло вже не більше, не менше два роки. Цілих два роки. Я вже повністю призвичилася до життя, чи то до “виживання” в цьому світі. Не скажу, що в команду мене прийняли дуже швидко, але користуючись своїми знаннями, я змогла вписатися в колектив. Можливо відмінницею я раніше не була, але це мені аж ніяк не заважало жити тут та зараз. Іноді я сумувала за минулим, але розуміла, що якщо повернуся то можу не прийняти це. Я намагалася бути гарной в усьому і виконати всі плани, які придумала давно. Душа моя лежала до малювання, картинам, хотілося змінити тенденції моди, хоч це було і важко, але леді вищого світу дослухалися до мене. Також допомогти в медицині була моя мрія, хоч хімія то не моє, але про хвороби та їх лікування знала багатенько, це і стало моєю візиткою.
Ще я дуже зблизилася з братами Моріарті, в деякі моменти мені навіть здавалося, що Луіс все ж відчуває щось до мене.
З Фредом я токож спілкувалася вільно, а ось з Мораном спочатку було важко, але йому довелося тільки змиритися.
В цілому жилося мені не погано, але нині настав 1866, рік великих змін, а я цього так не хотіла. Часто смуток оволодівав мною, але я намагалася не показувати його, та і часу на це було мало. Постійно то якісь прийоми, то нові завдання. Сьогодні перше січня, але місія була розпланована. Вона не була важкою, ні, просто поспілкуватися з одним аристократом і дізнатися де потрібні нам папери, їх треба знищити. Не важко, ні? От і я так думала…
***
-Міс Кардедія, Вам лист, -я стояла в оточені різних леді, які були в захваті від придуманою мною навих сукень, зручних і теплих для зими, навідміно від муслинових, але по виразу обличча покоївки, мені здалося, що лист доволі важливий. Я вибачилася переда дамами, вз’яла лист і відійшовши почала читати:
Міс Карделії Остарі.
Лжесвідок не залишиться не покараним, а хто говорить не правду-помре. Притчі 19:9
Приходьте на дах будинку. Наодинці. І нікому не розповідайте, це у ваших інтересах.
Взагалі чудесно, чому не можна написати як є, а обов’язково загадками? Я не переймалася, що ця особа знатиме, що я не з цього світу, про це не здогадається ніхто бо я нікому не розповідала і ніде не записувала, але це могли бути секретні документи, тому піти провірити було необхідно.
***
І знову прохолодний вітер дме прямо в обличчя, тихо чути гамін людей етажем нижче і ніхто з них не здогадувався, що на даху планується вбивство. Моє вбивство.
Коли я прийшла сюди, тут вже лежали папери, ті самі, які потрібно було знищити. Зрозуміло, що я не пішла одразу їх забирати не перевіривши нічого. Все було чисто, ні душі, ні пастки, тому я і забрала їх. Уільям не казав, що їх не можна читати, а що не заборонено- те дозволено.
На паперах була інформація про одного з палати лордів, який був за рівноправ’я простолюдин та аристократів, захищав права жінок та був за надання права іншим расам в країні, але текст цих паперів вказував на інше. Якщо дивитися на ті рядки з листу, який мені відправили, то можна було зробити висновок, що це все не правда, ось чому їх потрібно було знищити…
-Знав, що Ви прийдете, -попереду стояла людина в чорній накидці з капюшон, тому лиця видно не було, він говорив спокійно і чітко, тому навіть сильний вітер не завадив його почути, -Вже прочитали зміст документу? -замість відповіді просто хитнула головою, а незнайомець продовжив, -Думаю Ви знаєте цю людину і розумієте, що все написане тут-не правда.
-Кажіть чітко, що вам потрібно. -кутики його губ, які було трохи видно, піднялися.
-Ви розповідаєте, на яку організацію працюєте, а я відпускаю Вас з документами.
-Що буде, якщо я не погоджуся? -він не відповів, а просто наставив на мене револьєр.
-Хочете перевірите?
-“Розказувати не можна, але і документи віддавати не можна. В будь якому разі він захоче мене застрелити. Що робити?”
– То що Ви вирішили? – я не знала, що відповісти тому зробила крок назад. Папери з рук точно не відпущу. -Значить ось ваша відповідь… Що ж, шкода.
Пролунав вистріл. На щастя мені вдалося ухилитися, але сукня точно не давала повних можливостой руху, а ще мить і мене б точно зачепило більше.
І тут пролунав другий вистріл.
Збоку.
В очах різко потемніло. Куди потрапила пуля? В живіт ніби.
-“Хах, у мене немає шансів вижити. Потрібно хоч щось зробити. Головне не випустити з рук…”
Я почала відступати назад. Крок за кроком, важко але цілеспрямовано і ось я на самому краю, ще один крок і…
-Такий приємний вітерець. Цікаво, а Вони будуть за мною сумувати? -сказала я це тихо, а сльозо виступили на кутиках очей, документи притисла до рани, якщо не зможу знищити їх то хоч замараю кровю і ніхто не дізнається змісту.
Я лежала на вкритій снігом землі, знову повний місяць, як і в той день…
-“Так боляче… Видно так і пройде моє друге життя, а воно було цікавим. Як мене знайдуть цікаво, про що всі подумають? А як я буду виглядати? Може хоча б посміхнутися… Якщо подумати, то я і не сказала всього, що думала їм…”
Так напевно і знайшли мене, в снігу, з раною на животі на якій лежали папірці, з сльозами на очах, але з посмішкою…
***
Я відкрила очі. Незнайома біла стеля. Точно незнайома. Встати було важко, але це мені вдалося. Я була в якійсь палаті, а помітивши зерколо- підійшла до нього і… Я виглядала точно так, як в реальності.
***
Коли медсестри побачили, що я встала, то повідомили, що перед Новим поком, я втратила свідомість і пропустила свято, але через день, тобто другого числа вже прийшла до тями.
-“То це було не по справжньомв? Я провела там два роки, а насправді тідьки два дні…”
Помітивши мій стан до мене відправили психолога, не знаю, як вона здогадалася про мою проблему, але довелося все розповісти повністю.
Ескапізм, ось що зі мною.
***
Вже пройшов деякий час. Весна була в розцвіті, а я намагалася прийти до тями. Все ще. Весь цей час мені потрібно було ходити до спеціаліста і з ним вирішити проблему. Ескапізм це не страшно, всього-лиш захисна реакція, але те, що під втратою свідомості я бачила щось подібне- це було незвично. Скоріше за всього це не зовсім була втрата сідомості, бо чому ж мене не привели до тями нашатирем? Але мені лікарі нічого не розповідають. В цілому зараз мені краще, я вже не думаю, про неіснуючий світ, хоча іноді мені ще бачуться сноведіння пов’язані з “Патриотизмом…”, але психолог каже, що це нормально. Я не очікувала, що після консультаці з ним мені стане настільки легше і простіше.
А зараз я пишу цю історію і звертаюся до тебе читачу, якщо ти також, як я любиш втікати від реальності в свій придуманий світ, то знайди можливість, поговори з кимось, не тримай в собі.