Якщо не зупинитися

// На основі серіалу

Усім, кому зайшла ця чудова в усіх аспектах адаптація, з неповторною атмосферною картинкою, музикою, пропрацьованими деталями, які хочеться розглядати на стопкадрах, таким вдалим кастом, та й загалом… зайдіть на savelockwoodandco, locknation та підтримайте петицію, чи просувайте ідею в мережах, переглядайте на нетфліксі, щоб додати години стрімінгу, залучайте друзів і родину, адже серіал практично не мав реклами, про нього просто не знають. Можливо він знайде свій шлях для відновлення…

Локвуд влетів за нею до будинку, не в силах стримувати гнів. Чи занепокоєння?

– Навіщо ти так ризикувала? Це було надто небезпечно! Ми про все домовлялися, жодної самодіяльності! І…

– Все закінчилось добре! А могло закінчитись погано! Якби ж я не зробила те, що зробила!

Рапіри з гуркотом полетіли у стійку.

– Навіть не думай…

І він замовк, усвідомивши, що стоїть практично впритул до Люсі, яка гнівно  блискала поглядом знизу вгору. Розчервоніла. Із щільно стиснутими губами. Дуже близько. Так близько, що дихання збилося, почастішало, думки просто неслися з голови зі страшною швидкістю. Що він хотів сказати? Або зробити? Або …

Усвідомлення накрило. Якщо зараз не перервати це… Якщо не зупинитися… І він, різко розвернувшись, вискочив із коридору.

————

– Друже, я, звичайно, все розумію, але чи не час їй прямо розповісти замість того, щоб виливати свої… праведні почуття в такій от формі? Ці сварки вже порядком набридають.

– Що розповісти?

Він стомлено дивився, як Джордж гримить посудом, намагаючись вивудити залишки їжі. Вічно голодний.

– Та припини вже. Мені нагадати, ким я працюю? Це мій коник, знаходити та помічати те, чого інші не бачать. Але повір, якщо на початковому етапі тільки я це помічав, то зараз навіть сусідський собака знає, як ти дивишся на Люсі.

Локвуд напружився і вже збирався вказати декому на його місце, але раптом відпустив. Доводити свою правоту, незважаючи на наслідки, – його коронна помилка. І час з нею боротися.

Машинально розв’язуючи краватку, наче та почала його душити, він зітхнув.

– Я знаю, що якось вона піде. Але зараз не можу її втратити, розумієш? Я не готовий…

Джордж чортихнувся, впустивши грінку, тут же підібрав і відкусив. Фу.

– Ну чому одразу втратити? Здається, вона приймає тебе, хм… з усіма твоїми тарганами… Справді, що Люсі знайшла в тобі? – той задумливо окинув поглядом Локвуда.

– Тебе вона теж приймає з усіма твоїми… тарганами.

Знайшов, хто говорити про тарганів.

– Ну, я просто друг.

– А я хто?

Що той хотів сказати?

– Ти справді не бачиш? Чи не віриш? Хоча так, у це важко повірити. Вона надто хороша для тебе.

Здається, щойно він почув свої ж думки. Але не обуритися було неможливо. З іншого боку, навіщо? Що, якщо зізнається, і це все зіпсує? І Люсі просто піде? Щоб не виносити напругу, яка виникне? Не зустрічати його щодня? Не відчувати вічну зніяковілість?

– Слухай. Я розумію твій страх. І розумію, що це не так страх відмови, як страх втрати. Але й постійно уникати цього не вийде. Відтягувати момент. Завжди є шанс залишитись друзями. Або бізнес-партнерами. Якщо не спрацює. – Через повний рот грінок слова звучали глухо і невиразно.

Друзі. Так. Як мінімум, друзі вибачаються за свої вчинки. І це те, що потрібно зараз зробити.

– Або розбігтися чужими людьми…

Останні слова Джорджа заглушив грюкіт дверей. Можливо, на краще…

————

Він стояв перед входом на горище, збираючись з духом постукати, прокручуючи в голові те, що хотів сказати. І від несподіванки буквально відскочив, коли ті відчинились.

– Локвуд?

Люсі завмерла розгублена в отворі, адже теж не чекала його побачити.

– Щось трапилося? Терміновий клієнт?

– Ні. Все гаразд. Просто… треба поговорити…

Поговорити… Де ж усі слова?

– Ем… – стомлений погляд. – Заходь.

Вона повернулася усередину, запрошуючи його слідом. На тлі яскравого, освітленого ранковим сонцем вікна її силует здавався темним, напруженим. Це його колишня кімната, наче нізвідки і незрозуміло, чому виникала думка в голові. І в ній мешкає дівчина, на шиї котрої виблискує подарований ним кулон. Подарований не просто так…

– Я хотів вибачитись.

Слова. Просто слова. Чи розуміє вона, що за ними ховається насправді? Це слова, які вони промовляли один одному вже стільки разів, що не злічити, та щоразу знаходиться привід повторити їх знову.

– Не потрібно. – Її погляд пронизав, викликаюче болюче стискання в грудях. – Нам усім складно. І… страшно. Втрачати… близьких…

Чорт! Як? Як вона дізналася? Чи відчула? Ні! Вона про себе… Про ту дівчину… Про нього та Джорджа. Про те, що вони друзі і їй також страшно втратити їх…

Підкоряючись пориву, підійшов. Хотів її втішити, переконати, що подруга отямиться. Що з ними все буде гаразд. Що він поряд. І хоче бути поряд. Хоче не залишати. Не відпускати. Давати впевненість.

Обличчя її так близько. Вона, звісно, ​​зрозуміє, що зараз відбувається. Бо навіть він вже це розуміє. І вона має час. Щоб піти. Або відвернутися. Або просто сказати ні. Але вона все стоїть. І дивиться. І її подих точнісінько як його. Нехай все летить до біса.