якщо любиш, стріляй!

абрикоси цвітуть, наче вперше. місяць гладить високу траву. твої пальці рожеві, мов персик, натягнули тугу тятиву.

мої губи сміються жорстоко, я кричу: «якщо любиш, стріляй!»

ти підходиш невпевненим кроком, під підошвами стогне земля. «що з тобою, кохана, зробили?» — пахнеш страхом солодким, як мед.

я хутчіш вибираюсь з могили, вітер в груди розхристані дме, вітер гладить розірване плаття там, де золотом вилось шиття, а на шиї печеться розп’яття…
«у мені не лишилось життя, тільки спрага — безмежна, кривава, — я все ближче і ближче, — тікай!»

«я достатньо від тебе тікала», — опускається з луком рука. пахне сутінь жасмином і потом, пахне сталлю кіраси й меча. ти шепочеш: «скажи мені, хто ти? — усе тіло тремтить, мов свіча. — хто образив тебе, моя люба? я помщуся, ти тільки скажи!»

я тобі видихаю у губи: «хто образив, своє вже віджив. ти за цим відшукала мій сховок? натягнула зі срібла стрілу? хто я? смерть і кошмар, тінь і морок. не дивися, а краще цілуй».

твої губи голодні, гарячі, обладунки спадають до ніг. ти кохаєшся так, як і плачеш…

«твоя шкіра на дотик, мов сніг», — посміхаєшся, сповнена болем.
місяць гасне, і я — вслід за ним. моє тіло, холодне і голе, летить в пекло, у дім сатани.

«повертайся, — кричиш мені в спину, — я чекатиму тут кожен смерк! бо любов навіть смерть не зупинить!»

ти забула, що я — і є смерть.

засинаєш у трав стоголоссі, я лягаю в могилу без снів.
бо життя у тобі розрослося і навіки зів’яло — в мені.

2022