Який цей пан, Сінтерел

Ні єдиного промінчика сонця, чи місяця. Неможливо зрозуміти  – день, або ніч. Єдиним джерелом світла був палаючий смолоскип, прикріплений до стіни за допомоги металевого листа, прибитого цвяхами. Він підгледів кожну деталь, бо залишатися у в’язниці навіть на хвилину – дуже нудне заняття. І хоча, в глибині душі юнак усвідомлював, що минуло, мабуть, лише кілька годин з тої миті, коли його закрили тут, душе ревіла від образи, а розум кожну секунду множив на десять, аби до гарячого ще приском сипнути. 

 Тканина його зеленого костюму з блискітками грайливо сяяла від вогню і ніби забавлялася: подивися, хлопче, я вільна і можу грати де хочу. Стомившись, накрив рукою очі та спробував заснути хоча б на короткий час. Сморід від плісняви, застарілої соломи на підлозі, яку не змінювали, скоріше за все з часів будівництва палацу, задуха через відсутність хоча б маленького віконичка – все це зводило з розуму молодого Сінтерела. Якби лише він міг знепритомніти, аби не відчувати все це.

 Скоріше за все, ще навіть не світанок. З гори аж в підземелля долинають звуки музики та сміх всього поважного прошарку королівства Зинія. Ще декілька годин тому і він був на горі, готовий насолоджуватися рідкою можливістю полінитися, послухати дивовижну музику, скуштувати розкішну їжу. Несміливий, стояв під стіною, дивився вперед та вишукував єдину в світі людину, яка могла його врятувати.

 Побачивши його в натовпі, він ледве не підстрибнув та, розводячи натовп руками, поспішив вперед, вигукуючи:

 – Пане Кіаране. Пане… Майстре! 

 Його ім’я знали всі в королівстві. По-перше, саме він надихнув жінок носити головні убори у формі хатинки, з довгим шлейфом аж до підлоги, що закривали голову, залишаючи відкритим лише обличчя. Вони дали можливість відмовитися від високих зачісок, які псували волосся молодим красуням, а також залишали більше простору для уяви, ховаючи красу. Сінтерел знаходив його роботи досить нудними. Особливо, довгі чорні мантії. Вони увійшли в моду серед ченців, та юнаків, які збиралися присвятити життя служінню в храмі На Скелі. Деякі міщани, переважно ті, хто заробляють розумовою працею, знайшли цю моду прийнятною та були раді асоціюватися з найчистішими та найповажнішими людьми в королівстві. Але, знов ж таки, Сінтерелу важко було це оцінити. Потайки він думав, що у цієї людини лише один талант – лестити королю та запевняти, що він відмінно виглядає в чомусь, що навіть не має форми. І він сподівався, що зможе надихнути майстра на зміни, показати іншу сторону творчості. Він був би радий потрапити до нього в учні, хоча б на найнижчу позицію, далі він би впорався, тільки б мати змогу залишитися тут.

 Поки біг до майстра, несподівано послизнувся та загубив черевик. Яскрава туфля злетіла з його ноги та відкотилася до стіни. Все більше людей звертали на нього увагу. Жінки закривали губи веєрами, аби посміятися з нього. Чоловіки хмурили брови. Більшість юнаків знали графського сина з дитинства, коли вони разом грали, але зараз більшість з них вдавала, ніби вони не знайомі. Справа не в юнакові, а у всебічному страху еліти королівства знову зазнати страшних втрат. Ніхто з них не любив виділятися та привертати увагу короля, тому інші люди, які брали на себе таку відповідальність, апріорі ставали відлюдника. Від Сінтерела кидалися люди. На цьому святі життя він, мабуть, був найяскравішою людиною в своєму темно-зеленому костюмі, який, мало того що був не чорний, так ще й дуже детально підкреслював фігуру юнака. Хай не кожен міг похвалитися такою стрункою та сильною постаттю, міцними та тонкими руками, прямою спиною, його врода не здавалася чимось надзвичайно прекрасним. Люди, що за останні роки перенесли дуже багато горя від їхнього улюбленого короля, вбачали в юнакові отруйну квітку, яка приваблювала жертву в капкан, аби поласувати нею. І замість того, щоб сховати це, він, навпаки, вчинив ще гірше, підкресливши всі свої переваги. Коричневе, трохи кучеряве волосся, ненабагато світліше за шкіру. Прямий, ровний ніс. Карі очі, такі темні, як беззоряна ніч. Тонкі, ніжні губи. Їм ще ні разу не доводилося нашіптувати чогось ніжного, та все ще попереду.

 Звісно, всі ці деталі не залишилося непомітними для придворного швеця. Звисока він оглянув юнака, який на голову був вище за нього, та задерши свій старий  гачкуватий ніс, промовив:

 – Що вам потрібно, юначе? 

 Він широко розвів руки, аби більше людей побачили, що він немає нічого спільного з цим лисом. 

 – Я… хотів…

 Вже напівдороги він побачив усі ці погляди і занервував. Та хіба в нього був вибір? Аби він так не вчинив, картав би себе до кінця життя…

 – Чи не могли б ви… Не могли б ви взяти мене… Взяти мене в учні? – Дуже невпевнено спитав Сінтерел, викликавши сміх всіх, хто стояв поряд. Який сором. 

 – Якщо б ти дійсно хотів стати моїм учнем, не одягався б так претензійно сьогодні ввечері. Краще йди звідси, поки я не розізлився.

 – Але, пане…

 – Йди. Не повертайся. Я дуже заклопотаний, аби ще й про тебе дбати.

 Серце Сінтерела розбилося. Яких зусиль йому вартував сьогоднішній візит, скільки тортур пройшов, аби побачити цього старого блазня і все марно. Ще й мачуха дивиться н нього вбивчим поглядом, обіцяючи страшну розправу, як тільки поряд не буде свідків. 

 Сховався за високою вазою з пахучими трояндами. Поряд лише стіл з закусками північного регіону Зинії, які є досить своєрідними та не знаходять достатньо відгуку в серцях гостей. Непогане місце, щоб перевести дух.