Який до біса Китай?

Поспіхом відкриваються двері. У кімнату забігає Пак Чимін, злющий до чортиків, де зустрічає Чона. Той посередині кімнати, із сумкою у руках, збирає залишки речей, що лежать на столі.
— Що це за повідомлення, – показує екран телефону,- ти мені прислав?
«Треба терміново поїхати на місяць за кордон, відмажеш від шефа? Дякую.»
— Що з того ти не зрозумів, тільки швидко у мене немає часу.

****************************************************************************************************

Всім привіт) З вами САНЧОС. Хочеться сказати наперед, що це мій перший фф. Тому я буду рада не тільки коментарям, а й критиці також. Ідея появилась ще рік назад, тільки руки не доходили. Та і думала хто я, щоб писати. Є стільки крутих авторів, але як то кажеться треба пробувати. Може вам зайде. А і ще, ледь не забула. я швидко друкую на ноуті, можуть бути помилки. Якщо найдете кажіть(смайлик що сміється).

Імбирний чай, якщо ти знову почнеш читати цей фф, знай що ти був/була причиною того що я його не закинула. У мене теж спроба номер два!

****************************************************************************************************

Сьогодні така гарна погода, якої вже давно не було у Кореї. Постійні зливи вже надоїдали кожному. Тепленьке сонечко зустрічало людей, які рано поспішали на роботу. Можливо його прихід – хороший знак для когось? Хотілося вірити…
Місяць назад.
Поспіхом відкриваються двері. У кімнату забігає Пак Чимін, злющий до чортиків, де зустрічає Чона. Той посередині кімнати, із сумкою у руках, збирає залишки речей, що лежать на столі.
— Що це за повідомлення, – показує екран телефону,- ти мені прислав?
«Треба терміново поїхати на місяць за кордон, відмажеш від шефа? Дякую.»
— Що з того ти не зрозумів, тільки швидко у мене немає часу.
— Ах часу немає у тебе немає,- бере до рук палицю, що лежала біля вхідних дверей, і починає лупити його. – Нервів більше немає на тебе. Скільки можна.
Кидає палицю на підлогу. Вже спокійно дивиться.
— Сил на тебе немає.
— Та я туди і назад.
— А нічого що у тебе через тиждень виступ на відкритті нового стадіону. Тебе сам президент запросив на цей захід.
— Мені всеодно! Я їду у Китай. – кричить зі всього голосу Чон.
— Ти божевільний! Ти сам себе чуєш? Який до біса Китай? – відповідає йому Пак.
— Я скоро розірву контракт і переїду назавжди! Нічого більше не хочу слухати.
— Та що сьогодні з тобою? Ти нормальний взагалі? Дихни мені! Знову цілий вечір у клубі заливався?
Чон повертається до обличчя Пака, говорячи йому причину.
— Я його знайшов. – майже шепітом сказав Чонгук.
Той у свою чергу. почувши слова Чона, замовк щоб подумати над своїми словами.
— Та ну. Реально? – таким же голосом відповів йому Пак, одразу зрозумівши про кого іде мова.
— Так.
Тиша охопила всю кімнату, в якій вони знаходились….
— Ти розумієш що якщо зараз ти підеш, будуть наслідки яких просто не минувати? Що вся твоя праця піде під три чорти?
— Так.
— Добре, я розумію тебе, інші ж не зрозуміть! Що начальство зробить як дізнається. Ти подумав за компенсацію, яку повинен будеш сплатити після розірвання контракту. Сподіваюсь ти нікому не казав ще про це? – ледь не плачучи говорить Пак, у той же час тримає себе за голову руками.
— Ні, тільки тобі сказав. – перше “спокійне” речення, що пролунало із вуст Чона.
— Це добре. Що плануєш робити?
— Незнаю.
— Знаю не знаю, ромашка! Все він іде, все кидає. Так не правильно! Треба зробити все з розумом. Обдумано. Ти взагалі мене слухаєш зараз?
— Що ти пропонуєш..,- видав важко із своїх вуст.
— Їдемо до Китаю, є одна ідея.
Тиждень назад.
На вулиці сьогодні лєє як з відра… Хоча декілька хвилин назад, погода не давала натяків на те що буде злива. Може здаватися що вона хоче показати такий свого роду протест всьому світові. Чим не задоволена, або що їй не подобається ніхто незнає. Не хоче знати і слухати, всім всеодно і від цього їй ще більш стає сумно.
По середині вулиці йде чоловік високого росту, немаючи при собі парасолі. Його оточує мертва тиша, що дуже дивно, як для найлюднішого міста Китаю. Пекін! Воно пусте. Сьогодні Кім Техьон повертається додому після посиденьок із робочими колегами. Зараз він не звертає увагу що на вулиці сильний дощ, на те що він промок до останньої нитки. Всі його думки чимось зайняті. Алкоголь вдаряє по розуму, але й дощ старається рятувати його свідомість.
Я – Кім Техьон!

Вже як 3 роки переїхав з Кореї до Китаю, працювати в один із головних музичних офісів компанії  Yuehuі Entertainment. Чому так? Як так вийшло?
Спокійний хлопчик, який завжди мріяв стояти на сцені, стати однією частникою музичної епохи, зазнав поразки. Ось так просто зазвнав поразки. Тисячі ночей що були присвячені для покращення його вокальних здібностей, тисячі ночей тренувань у студії для хореографії пішли коту під хвіст. Те чим він жив відібрали. Вас цікавить що саме сталось, а все просто — його підставили! Під час виконання номеру на відбірочному шоу, увімкнули не ту пісню що готувалась. Взагальному був непоганий виступ, але не ідельний. Кім старався викрутися із ситуації, та прекрасно розумів, що у його сфері, слово непоганий – провальний. Доказувати щось та комусь не було сенсу, всі розуміють що отримавши такий шанс, другого не буде. Ніхто і не повірить. Люди знайшли його у всіх соц мережах. Іноді виникає таке відчуття, наче ці жахливі творіння лише сидять в інтернеті і чекають нагоди, щоб вилити свій бруд на зовсім незнайому їм людину. Коментарі, що вони писали робили тільки гірше. Можливо і були якісь хороші коменти із словами підтримки, та цей величезний сплеск перекривав просто все! У них не було шансу бути побаченими. Так довго не могло тривати, тому батьки вирішили відправити його до дядька у Китай. Кім і сам не був проти, він всеодно вже нічого не бажав.
Займатись музикою Кім більше не міг, вирішив більше не випробовувати долю. Йому вистачило однієї спроби, іншу ж просто не переніс би знову. Залишити все, серце теж не дозволяло. Тому він вже як 3 роки працює менеджером у музичній компанії з майстрами своєї справи. Тільки осторонь спостерігає, як інші піднімаються до вершин, там де колись теж хотів опинитись.
Сам того не помітивши, він дійшов до багатоповерхівки, де була його квартира. Не першого разу вийшло вставити ключі у двері, щоб їх відімкнути. Задуманий стан все ще був присутній. Зробивши все на автоматі, він опинився у своєму ліжку. Завтра рано знову на роботу.
*****************************************************************************************************************