Яке майбутнє на смак

— Такемічі, а яке воно, майбутнє?

Майкі дивиться кудись угору, здається що на небо, але по очам його видно, що безкрайній простір над головою він навіть не помічає, не бачить впритул. Думки його вже давно не тут.

— Я поки і сам не знаю, — Такемічі зітхає, потуплюючи погляд і якось сором’язливо посміхаючись. — Кожного разу все по-іншому.

— Я не про Томан, не про нас усіх. Взагалі, яке воно? — голос приглушений, майже мрійливий — на межі смутку. Зовсім не схожий на командира.

— Ну… Велике, — сміється Такемічі, не знаходячи більш вдалого слова. Як взагалі можна описати майбутнє без конкретики? Яке воно? Далеке, невпіймане, ледь чутне.

Дуже швидке. Наздогнати його легко, а от піти нога в ногу… Треба мати незмінну жагу до життя.

— Метушливе та спритне. Дуже важко ухопитись, — Такемічі посміхається, але посмішка ця — болісна, втрачена. Так посміхаються, коли тужно на серці.

— Який у нього запах? — Майкі так і не повертається в сторону Такемічі, наче відповіді його не цікавлять. Лишень мрійливі дивні питання.

— Запах? Не знаю… — Такемічі чомусь такому питанню не дивується, але на секунду завмирає, не знаючи, що сказати. — Щось їдке, міцне, напевно. Як дим. Може це тому, що я не зустрічав абсолютно щасливого майбутнього, завжди щось… Немов задимлене.

— Не буває абсолютно щасливого майбутнього, Такеміччі. Це навіть я знаю, хоча й не подорожую часом, — очі, темні та глибокі, нарешті дивляться на Такемічі. Від таких очей неможливо відвернутися. — А який у майбутнього смак?

— Смак, він… Я… Смак… — Такемічі губиться, лише й може, що відкривати рота, як дурень.

Ну який у майбутнього смак? Розчарувань? Перемоги? Смерті? Кохання? Старості? Та чого завгодно, та ще й побільше. Суцільний безлад ароматів.

— Я не знаю, — зізнається Такемічі честно. — Я не…

Закінчити йому не дають. Майкі, все ще дивлячись в очі, нахиляється різко, владно, немов лише цього і чекаючи, та торкається губ Такемічі своїми. Поцілунок виходить різкий, вибагливий, палючий. Так цілуются на прощання.

— Зате тепер знаю я, — говорить Майкі, нарешті відриваючись, затримуючи свій тягучий погляд на чужому розгубленному обличчі ще на декілька секунд, і знову відвертається.

Дивиться кудись угору — і тепер, нарешті, бачить небо над головою.