Якби я був поетом

Сонце повільно котилося обрієм,
Кількість надії зростала з кожним ковтком.
Наша з тобою негадана зустріч відчувалася повенем,
Гідне оформлення нашим серцям забезпечить твоє ремесло.

Якщо довго дивитись на воду – вона сколихнеться,
Якщо поглядом жерти вогонь – він уста опалить.
Чуєш, сонечко, ввечері повагом в’ється,
Через хмари і вітер свій путь прокладає умить.

Якби слово могло ту динаміку серця не зжерти,
Й осягнути метал твого потягу честі й душі,
Якби ті проклятущі незгоди, що гинуть без гідності й месті,
Помогли усвідомить весь жар непоступної гри.

Ти питаєш мене, раз у раз, та не маю причини,
Із якої могла б відказати: “Це винен Господь”.
Я пишу ці рядки опираючись на валізи,
Які зібрані були з тобою в перерві повітряних тривог.

Моя проза просякнута димом й сирени звуком.
Я втрачаю реальність життя, як втрачають слова ці свій сенс.
І шукаючи риму поміж дивацькими рядками поеми,
Пригадаю той час, як не було у мене ніяких проблем.

З кожним разом тріщить голова усе більше й нестерпно,
Я включаю пісні Жадана і готуюсь до сну,
Прочитавши хоч раз “Інтернат” – поміркуй над контекстом,
А тоді виступай за позерних і мутних бандюг.

Я колись, читаючи Бродського разом з тобою,
І його неповторний, “двойний” заповіт,
Розмірковувала над поняттям ненависті й страху під тиском гарячої злості,
І дійшла до висновку, що все це не варте пігулок, випитих протягом часу у них.

Я мінятиму текст у залежності стати Франком.
І страждатиму від задухливої пащеки міста,
Якби мала резон утекти на Кононівські пасовища,
Якби мала своє піаніно, понищене клятим кацапом, та що б він вже здох.

Пам’ятаєш, отой перший вірш на початку війни?
Переписували ми його з тобою тоді часто.
І ця фраза, якби ж, написала її на своєм рюкзаці,
Але мама побачила й змусила стерти, бо побачать і вб’ють.

У мене вже немає рими,
Але скажу я накінець.
Хто мав, та й хто не мав, родини,
Не знає, що робити коли всім кінець.