1

— Лягайте, будь ласка.

Два акуратних білих дивани стояли рівно посередині кімнати. Чоловіки сіли на них майже одночасно, спинами один до одного. З глухим стукотом на землю опустились недбало скинуті сандалі Техьона; ледь чутно торкнулися підлоги ідеально випрямлені кросівки Чонгука.

Обоє поклали голови на невеликі подушки, випрямили ноги. Дивились у стелю — таку ж лікарняно-білу, як і все інше в цьому приміщенні.

— За складеним договором ви повинні були почистити місця проживання, робочі місця та інші прописані у списку приміщення.

Чонгук напружив живіт, виштовхуючи тухле повітря з легень. Краєм ока помітив, як після кивка зісковзнули вбік чужі кучері, відкриваючи широке чоло. Чон прикрив повіки. Кулаки стиснулися мимоволі.

— Усю системну інформацію очистив наш відділ. Зараз ми зробимо вам ін’єкцію і проведемо генну терапію. Детальніше з процедурою ви могли ознайомитись на нашому сайті.

Швидко зашелестіли сторінки.

— Зверніть увагу на стелю.

Вони і так дивляться. Ідеальний білий квадрат перетинали тонкі, сірі лінії. У центрі — такий ж ідеальний шматок матового скла, за яким, ймовірно, лампочка.

— Коли скло стане зеленим, ви повинні відтворити у голові спільні спогади, починаючи від знайомства і до сьогодні. Ми розуміємо, що це не завжди можливо, особливо у пар, які провели разом справді багато часу. Тому вам додатково введуть стимулятор пам’яті. Не турбуйтеся, зітреться абсолютно все.

Це і турбувало.

«Зітреться абсолютно все».

Пів життя, наповненого Техьоном, просто викинуть, як сміття. Зітруть краще, ніж олівець ґумкою. Форматують пам’ять, наче дрібну, непотрібну флешку. Що лишиться?

Але рішення ж виважене, обдумане. То була помилка, а помилки треба виправляти. Виривати із коренем.

(Чонгук добре вміє сам собі брехати).

Двері відчинилися і в приміщення зайшов ще один чоловік у білому халаті. Чонгук не повертався, просто скосив очі. На грудях у лікаря висів невеликий глянсовий бейджик.

Мін Юнгі.

— Я керівник експерименту, — голос чоловіка звучав глухо і байдуже-сухо. Під очима розлилися чорні тіні. Декілька дрібних зморшок різали чоло, коли він уважно оглядав протягнуті лаборантом папери.

Мін Юнгі облизав сухі губи і підійшов до пацієнтів впритул.

— Хочу попередити — ви повинні згадувати не лише образи. Намагайтеся відтворити відчуття, кольори, запахи, звуки. Все, що можете. Цьому експерименту вже більше десяти років і поки що не було жодного негативного результату, тож я не особливо переживаю. Але все ж таки… — він хрипко видихнув і Чонгук вловив легкий аромат м’яти.

— Постарайтеся, якщо вже пішли на такий крок. А тепер підкотіть, будь ласка, рукави.

Техьон недбало підтягнув легку тканину, зовсім не переймаючись зовнішнім виглядом випрасуваної кофти. Чонгуку навіть не треба було дивитися, щоб вималювати ці рухи перед очима.

Сам він обережно розстебнув флісову сорочку, акуратно загнув рукав у кілька разів, ретельно вирівняв. Збоку почувся тихий сміх. Так, один одного вони знали ідеально.

Лаборант по черзі протер зап’ястя антисептичним розчином. Той швидко висох, неприємно стягуючи шкіру, і Чонгук невдоволено скривився.

Коли шприц піднесли до Техьона, чоловік ледь помітно здригнувся. Боявся.

Він завжди боявся уколів. Впевнений, надійний, а мав такий дитячий страх.

—Можна мені першому? — Чонгук не думав, просто випалив на видиху. Лаборант знизив плечима, повертаючись. Йому точно все рівно.

На Техьона Чонгук не дивився, але його погляд на собі відчував. Ці неможливі очі з дрібними, золотистими крапинками навколо зіниць. І кліпає, мабуть, швидко-швидко, нервово. Може, кусає губу, хоча… Це його, Чонгука, погана звичка.

Чон здригається, коли голка рве шкіру. Фізично не боляче, а зсередини все валиться.

Місце ін’єкції пече, але боже, це зараз так неважливо. Речовина по венах мчить прямо до серця. Чонгук чує стукіт, чує, як воно божевільно барабанить по ребрах. Боляче.

Рука німіє і зісковзує з дивану, зависаючи в повітрі. Єдине, на чому Чонгук концентрується — чуже глибоке дихання. Мимоволі рахує всі вдихи та видихи. Навіть інтервал знає напам’ять.

Здається, повертає голову. Вихоплює поглядом чужі заплющені повіки, гостру лінію щелепи — Техьон стиснув зуби.

Лаборант підходить до нього, набирає шприц.

— Зачекайте! — може, надто голосно, бо смикаються всі. Техьон зовсім трохи повертає голову, відкриває очі. І Чонгук, боже, за стільки років знову підвисає. Губиться під цим його поглядом, і вже нічого не хочеться, чесно. Але мовчить. Прокушує щоку зсередини і мовчить. Це їхнє спільне рішення і таке треба поважати.

— Можу я… — він намагається ковтнути, але в роті страшенно сухо. На язику тільки сіль від власної крові.

Техьон дивиться, не відвертається. Немов знає. Чекає?

— Можу я його за руку потримати? Він уколів боїться… — зовсім тихо, ледь чутно. Позаду Мін Юнгі голосно хмикає.

— Можете, але ж ви сюди прийшли, щоб забути один одного. Чи бажання не взаємне? — у голосі тільки сухий інтерес, ні краплі насмішки. Чонгук ще раз ковтає, відчуваючи в’язку рідину в горлі. Так сильно прокусив?

— Ні, все правильно. Просто… Нехай це буде останнім, що я зроблю для нього.

Не називає імені. Боїться. Так сильно боїться вимовити вголос всього кілька літер.

— Пане Кім, ви не проти?

У Чонгука пальці холодні, вологі, а всередині буря, ураган п’ятої категорії — серйозні пошкодження, руйнування незворотні.

Чон чіпляється поглядом за будь-яку емоцію, намагається знайти на чужому (рідному) обличчі найменший відгук. Техьон ховати почуття вміє найкраще, це їм обом відомо. Тільки як ти сховаєшся від того, хто крізь стіни давно проліз? Хто вже під шкіру вічним кодом занесений?

Чонгук бачить. І такий неприродний блиск в очах, і тремтячу нижню губу — все бачить. Тягне руку, хапаючи чужу долоню. Переплітає пальці, замикає у замок. Рука у Техьона тепла така, широка, надійна. Чонгук знає — на мізинці маленька родимка. Гладить її легенько, майже невідчутно. У відповідь його руку стискають, але в очі вже не дивляться.

Чонгуку здається, що він чує, як лопається чужа шкіра під натиском голки. Вже неминуче, так?

Через кілька хвилин перед очима спалахує тьмяний зелений.

— Починайте.

Чонгук заплющує очі, але долоні не відпускає. Вони надто довго були разом, закінчать це теж разом.

Спогади миготять кадрами старої плівки.

 

Йому десять. На столі невеликий торт із дрібними, шоколадними крихтами та одна майже догоріла свічка. Очі сльозяться, але дорослим хлопчикам не можна плакати. Чонгук бездумно стирає ганебну вологу з підборіддя, а вона так само наполегливо заливає щоки. Батьки в іншій кімнаті кричать один на одного і навіть крізь товсті, дерев’яні двері чути зовсім не дитячі, такі образливі слова.

Чонгук ще не розуміє, але відчуває — це неправильно. Не можна таке казати, коли любиш.

Свічка догорає, залишаючи на колись гарній поверхні потворний, кольоровий віск. Чонгуку вже не важливо. Він зістрибує зі стільця і плететься у свою кімнату. Вікно виходить прямо на чужий будинок і там, навпроти кімнати, звично темно. Сусіди виїхали ще минулого року, тож будинок точно порожній. Чонгук відкриває вікно, вилазить на підвіконня та сміливо стрибає на товсту гілку старого горіха. Спритно перебирається на інший бік, до чужого будинку. Залишеною ще на початку літа лінійкою підвантажує гачок, і вікно легко відчиняється, відкриваючи порожні стіни дитячої схованки.

У Чонгука перед очима пливе, і він падає на підлогу, підбираючи коліна до грудей. Тут можна плакати, тут ніхто не побачить.

Сльози вже встигли залити весь комір гарної, святкової сорочки, коли двері відчиняються і в кімнату заходить високий, незграбний підліток. У коротких шортах та великій білій футболці з виразними слідами трави.

Вони дивляться один на одного рівно хвилину. А потім голосно, на пару, кричать. Чонгук уже і про сльози забув, схопився на ноги, міцно стискаючи підвіконня позаду себе.

— Ти хто? — незнайомець раптом замовкає і спокійним, хрипло-ламаним голосом задає цілком правильне у цій ситуації питання. Чонгук теж затикається, швидко кліпає вологими віями і голосно дихає через рот.

— Чонгук.

— Я — Техьон, — підліток розпливається у широкій усмішці і в цей момент для десятирічного хлопчика всесвіт звужується до однієї конкретної людини. Чонгук відчуває, як жаром пашіють щоки і радіє, що хвилину тому ревів, а отже цю ніяковість можна буде скинути на сльози.

— Ти чого плакав, малий? Хіба таким гарним хлопчикам можна ревіти?

Чонгук вже не просто червоний, йому навіть дихати стає важко. Але це все від сліз, точно.

— Не розмовляй зі мною, як з дитиною, — бурчить для вигляду, насправді просто хоче приховати ніяковість.

— Добре, добре, дорослий Гу, — Техьон знову розтягує непомірно великий рот у посмішці і піднімає долоні показуючи, що здається. Чонгук розуміє, що від цієї усмішки у нього починає крутити живіт.

— Що ти тут робиш? — Чонгук більше не хоче продовжувати тему свого віку, забуває про батьків. Хлопчик, який Техьон, вилітає з кімнати і повертається з величезною коробкою, щільно обклеєною скотчем.

— Так ми сьогодні переїхали, — він кладе ношу на підлогу і всередині щось скрипить. Техьон хмуриться, а у Чонгука серце заходиться переляканим горобцем, коли кінчики тонких губ опускаються вниз.

— І це моя кімната, — Техьон урочисто розводить руки в сторони. Чонгук відлипає від підвіконня і ніяково тупцює на місці.

— Вибач. Я не знав, — очі в підлогу, бо насправді соромно. Ось так от вдертись…

— Та не парся, я радий. Ти навпроти живеш, так? — новоявлений сусід заглядає йому за спину, киваючи у вікно спальні.

— Ага. Моя кімната.

— Тоді дружитимемо? Ми тільки приїхали у місто, і я ще ні з ким тут не познайомився, — Техьон знову усміхається, сонячний який, протягує руку. Чонгук хапає широку долоню своїми ще зовсім маленькими пальчиками. Друг — це добре.

 

Його долоню стискають міцніше, майже до болю. Чонгук хмуриться, звично гладить чужу шкіру, заспокоюючи.

 

— Знову сваряться? — Техьон розвалився на власному ліжку, звісивши голову вниз. Його кучері розсипались по ворсистому килимі і смішно підстрибували від кожного руху. Чонгук угукнув, зістрибнув з підвіконня і швиденько сів на підлогу, прямо біля чужої голови.

— Знаєш, якщо дивитися на тебе догори ногами, можна уявити, що ми з різних планет, а? Просто дуже близьких один до одного. Прикольно було б?

Чонгук усміхається і тицяє пальцем чужу щоку — впалу, не таку пухку, як у нього самого. Але Техьон і з цього приводу вже заспокоїв — його Гу ще маленький. Ось почнеться перехідний вік, тоді і підросте, і щоки ці пропадуть, і долоні теж стануть більшими.

— Ну серйозно, Гу, — Техьон сідає, сяючи червоним обличчям.

— Просто уяви… — Те підхоплює пошарпаний альбом і відкинувши вбік ковпачок від ручки, швидко починає щось креслити. Чонгук слухняно залазить на вузьке ліжко, сідає навпроти і теж схиляється над альбомом. Йому б на малюнок дивитися, чути, що майже на вухо балакають, а він може думати тільки про ці завитки, що лоскочуть лоб. Не витримує — тягне долоню і обережно провалюється пальцями прямо у густе волосся. Техьон на мить завмирає. Лише на мить. А потім знову продовжує бубніти, знову малює і майже непомітно горнеться до руки, що так приємно його гладить.

 

Чонгук вже не відчуває чужої долоні. Йому жарко, хочеться стягнути сорочку, але тіло не слухається. Хочеться розплющити очі, але повіки важкі, а під ними техьонтехьонтехьон.

Падає знову.

 

Коли Чонгуку чотирнадцять, він усе розуміє. Сидить на чужому ліжку, стискає в руках подарований кактус, бо «Гу, він схожий на тебе. Такий ж колючий ззовні і м’який усередині» і розуміє.

Техьон дивний. Притягує з найближчого секонд-хенду костюм черепашки-ніндзя і йде в ньому до школи. Називає комп’ютер паном Ханом, бо старенький, подушку Дорі, а шафу — Себастьяном. В автобус заходить тільки з боку задніх дверей і сідає завжди на те саме місце. Якщо зайнято, тоді «Гу, чекаємо наступний».

Ненавидить взуття, зате любить кокосове морозиво з картоплею фрі. Малює чужі галактики, вигадує планети і в нього на цілу стіну колекція фотографій сходів.

Для Чонгука, у якого одяг під лінійку, книги з медицини і рівно дві ручки на столі Техьон сам, як інший Всесвіт.

Але Гук все рівно розуміє. Копається в собі цілий рік, читає психологію і вже у чотирнадцять знаходить єдину правильну відповідь — він просто закохався.

І це все насправді пояснює, і чомусь навіть не лякає.

 

Коли Чонгуку п’ятнадцять, Техьон загорається божевільною ідеєю побудувати на їхньому горіху будиночок. Чонгук зітхає, фиркає, але покірно забиває дошки, пробує на міцність і навіть валиться з дерева, ламаючи праву руку. Проте це нічого, йому навіть не прикро, тому що Техьон допомагає переодягатися, тому що годує і щовечора пробирається до нього в кімнату. Залазить під ковдру і, притискаючись холодними стопами до чужих стегон, тихо читає свої улюблені фантастичні книги.

 

У шістнадцятий день народження Техьон притягує до їхнього будиночка пляшку соджу і вони вперше напиваються до міцного запаморочення. Лежать на старих, дірявих подушках, грають у правду чи дію. І правда виявляється надто відвертою, коли в крові блукає алкоголь. І дії несподівано виливаються у зовсім невмілий поцілунок, але від нього світ перевертається, від нього кричати хочеться і надовго закутатись у ті відчуття, пірнути в них з головою.

Потім таких цілунків буде ще вічність і трохи. Будуть й інші — від яких по ребрах віддає вібрацією серце, від яких не хочеться дихати, не потрібно. Будуть ліниві, палкі, пристрасні, чуттєві, повільні, швидкі… Чонгук кожен розкладе по поличках своєї бібліотеки, стерегтиме драконом, як найдорожчий скарб.

 

Потім Чонгуку сімнадцять і йому вкрай ніяково. А Техьон сміється, щипає за щоку, вже не таку пухку, не таку м’яку, і тицяє пальцем у рухому картинку, зверху якої миготять червоним ганебні три ікси. Техьон вчить не соромиться, тому що природньо і має бути приємно.

Вони пробують, і це теж у пам’яті до скарбів. Тому що Техьон, виявляється, більший за нього, а Чонгук, виявляється, не так вже й виріс. І долоні у друга широкі, талію його кільцюють міцно, повно. І по ребрах наполегливо, і язиком по ключицях. Який там сором, коли на старому пледі в твоїх руках саме життя хлюпочеться? Стогне твоє ім’я, пальцями стирає весь страх?

А коли штовхається всередину, щоб єдиним цілим, тоді Чонгук вже й у планети ці дивні, і в галактики починає вірити.

 

Коли Техьону двадцять і вони вперше за півроку зустрічаються, він все ще такий же дивний, такий рідний, і це топить вічну мерзлоту всередині, що покрила кіркою льоду всі органи, варто було кімнаті навпроти спорожніти. Стоїть у клумбі біля вокзалу, босий, у широчених штанах і такій самій сорочці, посміхається цією своєю неможливою посмішкою, і Чонгук вперше за стільки часу почувається вдома. Кидає речі і мчить уперед, не звертаючи уваги на людей. Хьон вчив — начхати на всіх, Гу, поки ми є один у одного. Навколо нас, Гу, завжди буде щільна кулька і це наш з тобою Всесвіт. А решта — неважливо. І Чонгук вірить, вірив. Вірить…

 

«Що ми робимо?»

У нього паніка, думки мерехтять надто швидко, надто різко. Хоче розплющити очі, закричати, заперечити. Зупинити. Вони всесвіт руйнують, їхній Всесвіт!

Але повіки ще важкі, тіло все ще чуже. А спогади далі. Сильніше, болючіше.

 

Коли Чонгуку двадцять, вони винаймають першу квартиру на двох. Вперше фарбують приміщення у спільні кольори. Чонгук акуратно розставляє книги з медицини, Техьон заліплює всю стіну своїми сходами.

 

Кадри миготять швидше.

 

У шафі рівна чорно-біла купка та різнобарвний хаос. У ванній — дві щітки та розмазана по дзеркалу паста. Біля входу ідеально вирівняні кросівки і лише один пошарпаний кед з погнутим задником. Два стакани — чорний і з галактикою, два стільці — дерев’яний і притягнутий зі смітника, оббитий салатовою тканиною. Книги з медицини мішаються з науковою фантастикою, прості сережки з цілою жменькою біжутерії. У них все тепер по два, все парне, все спільне. Всесвіт знайшов прихисток.

 

— Не можу повірити, що ти п’єш цю гидоту, — Чонгук морщить ніс і отримує дзвінкий поцілунок у самий кінчик. Техьон кривляється і все одно кидає у візок смородиновий з базиліком чай.

— Це смачно і корисно, пане лікарю. А ваша кава незабаром покладе вас на лікарняне ліжко, так що задумайтеся, — професорський голос у нього завжди виходив чудово, і Чонгук добродушно хмикає, притягуючи цього дивного до себе.

Їм добре так, добре.

 

— Ми ж візьмемо собі песика, Гу? Візьмемо? — на ньому виснуть ось так при всіх, не соромлячись, і Чонгук тільки «бо треба» фиркає. Тому що приємно. Тому що давно ці довжелезні пальці не стискали так міцно, надто багато всього навалилося.

 — Візьмемо. Колись.

 

Чонгуку двадцять чотири, і у них нова квартира. Більша, яскравіша. З величезним полотном прямо посередині світлої вітальні та високим столиком, заваленим смердючими фарбами. Тут всі поверхні вже позначені намішаним ДНК, всі випробувані й у рейтинг записані. Але який там рейтинг, коли треба прямо тут і зараз? Коли дихання вже, здається, і не розділяється, а тіла знають одне одного до ідеалу?

І все так добре, так чудово.

 

— Я в клуб хочу, підеш?

— Пробач, мені треба багато займатися.

 

— Я піду гуляти, ти як?

— У мене практика в лікарні.

 

— Гу, я на танці.

 

— Гу, я пішов.

 

— Гу…

 

А потім трапилася перша серйозна сварка. Така, як у фільмах — із криками, звинуваченнями та биттям. Не посуду, ні. Ноутбука. Тому що Техьон, виявляється, ревнивий.

— Хто та дівчина?

— Моя колега.

— І що ви робили вночі у кафе?

— Боже, Те. Вчились. У нас завтра практикум.

Чонгук вперше бачив його таким. Злим.

Вперше очі не мерехтіли, палали, але не тим звичним теплом, ні. Обпалювали вогнем, знищували зсередини.

Потім миряться, звичайно миряться. Гучно і палко, обіцяючи більше не робити боляче.

А пізніше знову сваряться. І сваряться, і сваряться.

— Мене задовбав твій медичний. Задовбали твої практики, екзамени, чергування. Ми навіть разом майже не спимо. Ми навіть не бачимося, Чонгук, — і це точковий удар прямо в ціль. Тому що Техьон його жодного разу за весь час їхнього знайомства не називав повним ім’ям. Тому що Техьон ще ніколи не мав таких тьмяних, матових очей. І Техьон ніколи поспіхом не збирав речі, щоб зникнути на тиждень і навіть не відповідати на дзвінки.

І цей тиждень, сім днів, тривав довго. Насправді довго. Миготів перед очима стрілкою годинника, і кожна секунда додавала краплину пекучої кислоти у кров. Роз’їдало зсередини.

Чонгук чекав. Покірним собакою чекав господаря, чекав руки у волоссі та теплу посмішку. Але всередині, ха, всередині його майже не було. Ті залишки, які ще тепліли, склеїти могли лише золоті крапинки рідних очей. Зацілувати, поставити мітки, щоб трималися, не розпадалися знову.

Він встиг з десяток разів виставити себе винним. Ще разів п’ять — Техьона. Раз припав на обставини та лайнове життя.

Встиг перевірити телефон на повідомлення десь півтори тисячі разів, зателефонувати без відповіді — чотири сотні.

І їв, жер себе зсередини, вихаркуючи в білий унітаз блювотиною всі переживання.

Техьон з’явився на восьмий день. Не сам, ні. Скинув посилання і попросив до вечора прочитати.

Чонгук слухняний, Чонгук прочитав. І вперше за чортових чотирнадцять років за дурною, дитячою звичкою забився в кут і розплакався. Не так, як у дитинстві. Тихо, ледве чутно, ковтаючи сльози. І це було страшніше, справді. Бо трясло, бо майже напад. Панічний чи як там. Медицина з голови вилетіла геть-чисто.

Бо там, у тому посиланні експеримент. Ха, експеримент виблядський. Зі слоганом «Забудь все». Фантастика якась, майже з дурнуватих книг. Чонгук вчитувався кілька разів, доки усвідомив написане. Зрозумів, що Техьон пропонує.

Стерти один одного з пам’яті. Абсолютно. Назавжди.

У нього навіть слів не було. Як так — забути? Усі роки, спільні моменти, радості? А плани, а собака ця дурна? Взяти та стерти?

Коли відчинилися двері, Чонгук продовжував сидіти у своєму кутку. Щоки, мабуть, почервоніли, припухли, і навряд чи навіть модні татуювання робили ситуацію кращою. Ні, він просто розгублена дитина, і на цьому все.

Техьон тихо пройшовся по квартирі, озираючись. Ніби не він тут жив. Наче чекав, що з їхнім Всесвітом щось трапиться. Хіба не знав, що Чонгук ніколи? Що рука не підніметься навіть найменшу статуетку посунути?

Техьон його помітив, підійшов ближче. Сів навколішки і підняв голову. Такий самий вимучений, такий же розбитий. І у Чонгука всі залишки почали сяяти яскраво-яскраво, шепотіли повернути назад цю його неможливу посмішку.

Чонгук хотів почати першим. Хотів накричати, змусити передумати. Обізвати в крайньому випадку і пояснити, що він не зможе жити. Хотів пообіцяти змінитись, можливо навіть забрати документи, зруйнувати всю свою роботу. Аби все залишилося, як раніше.

Тільки мовчав. Тому що вони завжди відрізнялися повагою один до одного. До рішень, вибору, слів. Слухали. Чули. І Чонгук був готовий свою гордість на вівтар поставити, своє життя був готовий, аби зрозуміти і повернути.

— Я думаю, ми просто поспішили, Гу, — Техьон випрямляється, ховає долоні під стегнами. А Чонгук на нього дивиться відданим цуценям, очима величезними, майже скляними. Що каже? Поспішили?

— Ми надто довго разом. Надто. Не знали інших, навіть не бачили. Може, ми не підходимо один одному? Звідки знати? А так… Так, як зараз, я вже не можу. Просто не можу. Не хочу тебе зненавидіти.

І він каже далі. Говорить довго, багато. І кожне слово гострою голкою прямо в серцевий м’яз. Наскрізь, переплітаючись із іншими. А серце не кам’яне. А йому треба битися, ганяти кров, розносити життя. А як жити з такою кількістю заліза всередині?

— Давай просто спробуємо. Якщо забудемо одне одного, не буде боляче. А я не хочу, щоб тобі було боляче, Гу.

Так йому вже, хіба ж не видно?

Він із даху пригнути готовий, якщо хтось скаже, що в його житті більше не буде Техьона. Що його нікому буде зустрічати пізньої ночі на зупинці. Що не буде кому готувати яєчню і стабільно її спалювати. Не буде поцілунків, обіймів, усмішки неможливої, зоряного пилу в очах. Планет, книг. Всесвіту в нього не буде. Як тоді жити?

І він хоче сказати, дійсно хоче. Але чомусь… мовчить. Чужі очі такі холодні, такі каламутні та розгублені. Такі… втомлені. І Чонгук киває. Просто киває, вже наперед знаючи — робить фатальну помилку. Тільки хто ж його зупинить?

 

Спогади зліпилися в одну купу, мішалися, перекривалися. Залишили поверх останній погляд розмитих зіниць, заплямованих шаром води.

І все зникло. Чонгук просто заснув.