Хвороба в фіалках

Хоч ми і зустрілися не так давно, але мене не залішає відчуття, що ми знайомі з малечку. Наш комікс полюбляє все більше людей, ти пишеш лише краще. Ти залишаєшся таким ж сором’язливим, і, о чорт, наскільки привабливим я знаходжу це в тобі. Мені так приємно бачити тебе таким, яким ти є, але ще приємніше усвідомлювати, що всю цю лагідну красу досягнути можу лиш я єдиний.

Марк…

Можливо, це й порочно — подобати хлопця — але хіба я вибирав тебе? У світлі всіх обставин я був би неймовірно радий, якби мав можливість нічого не відчувати до тебе.

Я знову кричу, ллю сльози, обрізаю тендітні фіалки, що проростають з-під шкіри. Це боляче, як і усвідомлення того, що мені ніколи не вистачить сил промовити до тебе заповітні три слова. Фіалки летять на смітник, на їх місці з’являються численні пластирі та бинти. Єдине рішення – прикрити шрам щільною тканиною об’ємної кофтини, яку ти постійно нахвалюєш і нарікаєш найкращою частиною мого «нового іміджу».

Однак безліч бутонів, що пишніли то там, то тут, справді були лише квіточками. Незабаром я почав кашляти… кашляти фіалковими пелюстками.

Одного разу я прокинувся від різкого болю, що сковує горлянку і геть-чисто перекриває дихання. Відбутися довелося відчайдушним відхаркуванням одного суцвіття за іншим, тіло ламало, проте впоратися з несамовитим нападом вдалося, і мені стало значно легше.

***

— Новий день — нові звершення, — втішно промимрив я й закинув приладдя для малювання в рюкзак, куди заздалегідь упереміш із речами в поїздку були складені пластирі, ножиці та бинти. Закинув сумку на плече і вийшов із дому, попрямував у бік школи. Сьогодні шкільна подорож за місто, до лісу, до озера. Я розумів, що поплавати мені не вдасться, проте відволіктися від метушні і нескінченних переживань на свіжому повітрі мені в такому стані вже точно не завадить.

– Вітаю! — привітався Марк і сів на сусіднє місце. Я вже досить довго чекав його в автобусі, щоб в голову влізли думки, що він не прийде.

— Привіт, — мій голос помітно охрип через чергову болісну ніч, але я все одно щосили намагався здаватися радісним. Щоправда, ці кепські фіалки все псували. 

– З тобою все добре? – Я знову змушую тебе хвилюватися. Хоч ах, здається, це того коштувало, адже в такі моменти ти особливо гарний зі своїми палаючими занепокоєннями очима і трохи зморщеним носиком.

– Так, просто трохи застудився, – я відчайдушно намагався говорити якомога недбаліше.

– Ну тоді добре. – Через кілька хвилин Марк уже дістав навушники, поспішно приєднав до телефону і ввімкнув якусь пісню. Один із навушників він устромив собі у вухо, другий простягнув мені. — Пробач, я просто ще сонний, — він ніяково усміхнувся, трохи збентеженний якимись своїми думками, — тому, ти не проти поки що просто послухати музику? Думаю, мене не вистачить на тривалі розмови.

Я мовчки кивнув, злегка посміхнувшись у відповідь, і відвернувся до вікна, віддаючись спокійній мелодії та легкій дрімоті. Ох, пам’ятаю, він довго не хотів говорити, що слухає, соромлячись буквально всього за своєю натурою. А коли виявилося, що ми слухаємо одне й те саме, просто засяяв, як зірочка на небі, і відразу скинув мені з сотню складених особисто затишних плейлистів під настрій або заняття. Здається, поточний був складений за пару днів до подорожі і дбайливо названий в її честь. Незабаром те, що я спав від сили годин п’ять, дало знак, і я остаточно поринув в сон, встигнувши помітити краєм ока, що Марк вже спокійненько примостив свою голівоньку у мене на плечі і тихо сопів.

Прокидатися через бутон у горлі і пару фіалок під рукавами кофти вже практично увійшло у звичку, але все ж, чорт, як невчасно. Різко розплющивши очі, я побачив чорнобрового, який так само мирно спав. Я швидко дістав серветку і не без болю виплюнув туди квітку. Бутон був закривавлений, і хоч я й встиг побачити безліч дивацтв, що вивергалися моєю потерпілою ковткою, подібне явище було для мене новинкою.

 — Чорт, — я тихо вилаявся і швидко сховав фіалку в рюкзак. 

– Хм? – Марк заворушився.

— Спи-спи, — погладив його по голові і поклав назад. Не вистачало мені ще розповідати, що зі мною.

Ми дісталися до пункту призначення лише пізно ввечері. Я розбудив сусіда і з лютим дискомфортом попрямував у виділену нам кімнату. Заселення пройшло несподівано швидко, тому й позбавився нових фіалок я досить скоро. Тільки переодягнувшись у піжаму я зрозумів, наскільки складна ніч мені видасться, адже мало того, що треба буде сподіватися, що уві сні я не відкашлюватиму квіти, так ще й встати потрібно раніше, щоб їх зрізати. Сподіваючись, що нічого поганого не станеться, я з неспокійною душею ліг спати.

– Нат! — хтось наполегливо тряс мене за плече. Розплющивши очі, я побачив Марка зі стурбованою фізіономією, який схилився наді мною. Я не відразу зрозумів, що сталося, але потім мене осяяло.

— Ма… — і тут кашель упереміш із кривавими бутонами. Легені стискало. Нові фіалки обвивали тіло. 

– Що з тобою?! — Марк починав плакати, а я все більше боятися. 

– Я все поясню, – мій голос звучав як ніколи хрипко. – Подай рюкзак. 

Він швидко простягнув мені сумку, з якої я з такою ж швидкістю вийняв  ножиці та бинти. Я випив води, щоб горло не так боліло, і відчув смак крові, що не було дивним.

Марк уважно дивився на мене, його очі блищали від виступаючих сліз, але він наполегливо намагався не заплакати остаточно. 

Я повільно задер рукав. У той момент, я готовий посперечатися, Марк не просто здивувався, він впав у справжнісінький ступор. Я вже за звичкою намацав місце проростання і почав обрізати, зчепивши міцніше зуби. Бідолашному хлопцеві залишалося лише тихо спостерігати за повсякденним мені процесом. 

Ми просиділи в тиші ще кілька хвилин після того, як я закінчив. 

— Ханахакі, — після довгої тиші, що тільки більше розігрівала тривогу, мені вистачило сил вимовити лише це.

– Що? — у його очах читалося непідробне здивування, погляд висловлював домішку моторошного переляку, страху і хвилювання, а губи, через півсекунди вимовивши це коротке запитання, страшенно тремтіли. 

Глибоко вдихнувши, я почав розповідь:

 – Це хвороба. Хвороба, коли людина страждає від сильних почуттів до іншого. На початковій стадії проростає лише пара квіточок, які характеризують того, в кого закохана людина. Потім квітів стає дедалі більше, по всьому тілу. Людина починає кашляти. Спочатку просто, потім пелюстками. На останній стадії квіти перетворюють людей на квітник, а з рота виходять закривавлені суцвіття та бутони. А потім… — я здавлено проковтнув, — людина вмирає.

— І яка стадія у тебе? — Тихо, тільки губами вимовив він.

—Остання.

По його щоках потекли тонкі струмки води. З кожною секундою жах і розпач на його обличчі стрімко наростали, і незабаром він уже здригався в судомах і безмовних криках. Сльози стрімкими ріками стікали на щоки, шию, плечі, підлогу, і мені стало настільки начхати на все, що я одним ривком притис його до себе і зробив невмілі спроби його заспокоїти.

— Але ж мають бути ліки?! — я ледве зміг розібрати цю фразу серед тисячі схлипів та стрімчастих вигуків. 

— Тільки якщо кохана людина відповість взаємністю, — гіркоти було надто багато, щоб її можна було приховати від чутливих вушок Марка. 

Він, нарешті, почав заспокоюватися, тому потім на кілька тягучих секунд настала тиша. Я дав йому час прийти до тями перед тим, як він спробував видавити з себе щось очевидно дуже важливе, але, мабуть, дуже бентежне. Нарешті, зібравшись, він здавлено пробурчав: 

— У кого ти закоханий?

Ох, чорт. Ні ні ні! Саме цього я боявся!

 Я робив судомні вдихи та видихи, відводив очі в якусь невидиму точку і втискався колінами в груди. Голова мимоволі закопалася кудись подалі від чужого пропалюючого очікуючого погляду, а щоки напевно вже залилися недозволено червоним рум’янцем, адже іншого результату від мене очікувати неможливо. 

Що мені відповісти? Я ж на межі смерті, мені ніби нічого втрачати, але з іншого боку я боюся, страшенно боюся, що він мене зненавидить. Але раптом усе взаємно? Маячня. А може, все-таки варто? Не знаю…

– Нат? — спитав м’яко, терпляче, трохи торкаючись моєї долоні, намагаючись побачити моє обличчя. 

– Так? — наполегливо спробував усе зам’яти, закрити таку неприємну й лякаючу розмову, змусити її відступити або хоча б перекласти тему. 

– Хто це? 

А він наполегливий. Гаразд, була не була.

Я тяжко проковтнув, набрав у легке повітря і сказав лише одне слово: 

– Ти, – у цей момент моє серце забилося з шаленим ритмом, а пауза перед тим, як Марк відповів, здавалася вічністю. Я вже був готувався до неминучої загибелі, представив сотні варіацій кінцівок цієї історії, але…

– Дурненький, – він обійняв мене з такою справжньою ніжністю, ледь присівши на коліна, що все, на що мене вистачило, це застигнути ось так, з викривленим обличчям і руками, що упираються в ліжко. Як тільки він відсторонився, я зазирнув у його великі блискучі очі. У цьому погляді, спрямованому прямо на мене, чітко ясний був весь спектр пережитих ним за такий короткий час почуттів. Тут і страх, і жалість, і непідробне здивування, захоплення, полегшення, турбота, збентеження і ще щось, зовсім мені непідвладне. Від цих заплаканих очей, обрамлених незмитою тушю, що потекла, виходила така теплота і любов, що я готовий був зробити що завгодно, аби ось так, добро і ніжно, вони світилися завжди. Його губи розпливлися в якійсь змученій подобі посмішки, одягненої мимоволі і через величезні зусилля. Лише через кілька хвилин я виявив, що наші обличчя були на одному рівні, а його права долоня тепер міцно стискала мою.

— Рано ти збирався вмирати, — тихо прошепотів він. 

Одного мого запитального погляду вистачило на те, щоб він трохи знітився, забігав очима туди-сюди на моєму обличчі і почав нерівно дихати. Він, здається, встиг усвідомити всю інтимність нашої пози і свого становища, і почервонів так густо, що мені стало аж ніяково. Я трохи доторкнувся до його плеча, намагаючись привести до тями, проте ця дія передбачувано залишилася без уваги. Він просидів так ще з півхвилини, плутано зітхаючи і пропалюючи поглядом підлогу, як раптом несподівано скоротив відстань між нашими обличчями до кількох сантиметрів і на одному видиху прошепотів:

– Я теж тебе кохаю.

 І все. Прірва. 

Я не усвідомлював нічого, зовсім-зовсім нічого, все навколо попливло і загуло, а десь у районі грудей різко щось ніби зістрибнуло і зачовгалося

 – Т-ти це серйозно? – Видавив я, відверто не вірячи і не усвідомлюючи. 

У відповідь лише коротке «угу» та легкий кивок. 

— Це не марево? 

– Ні, – впевненіше.

– Точно? 

– Так! 

— Тоді поцілуй мене, щоб я повірив, — здоровий глузд, здається, остаточно помахав мені ручкою на прощання. Чорт забирай, серйозно? Що я витворяю?

 Я думав, сильніше за мене вже не шокувати. Але немає нічого неможливого, так? Ось і Марк просто взяв і налетів на мене, вбиваючись губами кудись у перенісся. Тут же усвідомивши свій промах, він зацвітів ряснішим, проте відсторонюватися від мене зовсім не став. Усвідомлюючи всю незграбність і незручність, я просто цмокнув його приблизно в вилицю і затяг у свої обійми, навіть не намагаючись навчитися нормально цілуватися так швидко.

Що ж, наміри були зрозумілі і попри провальну спробу. Все ще не до кінця усвідомлюючи це, я глибоко видихнув, радісно помітивши, що це далося мені куди вільніше ніж зазвичай, і закопався носом у темну маківку, тепер уже однозначно рідну та кохану.

 – Я кохаю тебе…