Фанфіки українською мовою

    Ти.

    Найгірша помилка мого життя. Найгірше, що колись зі мною ставалося.

    Ти можеш думати, що це не так. Але все абсолютно правильно.

    Я гадала, що ти мене любиш, як подругу любиш. Я була наївною і дурненькою дівчинкою, яка довіряла абсолютно усім, але ніколи не довіряла собі. І мені здавалось, що це правильно. Моя душа – ніжна і крихка, як кришталева статуетка прозорого рожевого серця, яку ти колись мені подарувала – привезла, здається, зі Швейцарії, – ніколи б не сказала мені нічого путнього, бо варто лише її торкнутись – нею поповзуть чорні тріщини, з’явиться темна пляма, яка розповзається всюди і не залишає нічого цілого, а перетворюється у одну велетенську помилку. Мабуть, я і стала цією помилкою. Бо ти зробила мене такою.

    Така неможлива, гарна. З густим золотим волоссям до талії, яке найчастіше розсипалося твоїми плечами не згірше, ніж у Рапунцель. Здається, заспіваєш – і почнуть світитися, дарувати кожному своє сяйво, показувати шлях. З пухкими, рожевими вустами, часто вкритими темною, яскравою або ніжною помадою, що так палко просили мого поцілунку, але я постійно трималася, клала на них пальчик і з усміхом казала «Нє-нє». З блакитно-сірими очима, глибшими, ніж моря, у яких тонули мої кораблі, і я з ними на борту; у які я готова була дивитися вічно, вишукуючи в них срібні іскорки, досліджуючи тріщини на райдужці й іноді помічаючи, як від невеликої втоми проступають у їх кутиках сльози, затьмарюючи собою червоні тонкі судини. В різноманітних вбраннях різних кольорів і форм, у яких я бачила тебе на різних концертах і на купах фотографій – зазвичай вони напоказ відкривали твої пишні форми, а глибоке декольте і невеликий бюст допомагали тобі мати вигляд, сексуальніший, ніж у будь-якої сучасної американської актриси. І голос… О, голос – то окрема історія. То голос птахів і звірів, квітів і польових трав, голос неба, янголів білих… Голос, як у блядської гіпнотизерки.

    Познайомитися з тобою було моїм найгіршим рішенням. Хоча багато років я думала, що це не так. Ми з тобою – веселі, кумедні, кожна має свою історію за плечима, мішки радісних і нещасних моментів. І довгу співочу кар’єру, яка, мабуть, нас і об’єднала. Якби я знала, що через свій голос зустріну тебе – їй-богу, краще б стала танцівницею. На проєкті «Танці з зірками» я зрозуміла, що в мене б точно вийшло. Але я стала співачкою. І через це зустріла тебе.

    Наша перша взаємодія – талант-шоу для молодих людей. «Я дуже вражена. Ти супер просто» – сказала тоді ти. Відтоді ти за 18 років повторила цю фразу в різних варіаціях 376 разів. Так, я рахувала. В мене є записничок, у який я записую всі компліменти, які мені казали знайомі люди. Твоїх там – найбільше. 376.

    Ми бували всюди – на концертах, у студіях, на сценах нагороджень, конкурсів, благодійних виступів. Всюди, де б ми не стояли разом, ти казала мені комплімент. Іноді це потрапляло на камеру і ставало всеукраїнським анекдотом. А іноді ти казала мені це особисто, подалі від усіх. Один з таких моментів я пам’ятаю найкраще у всьому своєму житті.

    Вечір у Лос-Анджелесі. Ми заходимо до твого готелю і піднімаємося сходами на другий поверх до твого номеру. Відчиняємо двері і разом сідаємо на диван. Передивлюємося фото з концерту. Усміхаємось, побачивши відео своїх обіймів. І тут ти вимикаєш телефон і встаєш.

    – Що сталося? – запитально вигинаю брову я.

    – Нічого. – кажеш ти.

    Я напружена.

    – Мені не подобається твій тон.

    – А мені подобається твій.

    – А що з моїм? Я нормально говорю, здається…

    – А з моїм що?

    – Ти якась знервована. Та ще й піднялася.

    Ти знизала плечима і сіла назад. Глибоко зітхнула і пронизала мене своїм глибоким поглядом. У темряві, де єдиним джерелом світла є вуличні ліхтарі, я бачу в твоїх очах своє відображення. Тілом бігають мурахи, коли я розумію, що зараз щось станеться. Щось важливе, дивне, неочікуване. Щось точно буде…

    Ти поклала три своїх середніх пальці на моє підборіддя і притягнула моє лице ближче до свого. І тут я раптом перестала розуміти, чи це я в твоїх очах тону, чи ти в моїх. Здавалося, ще трохи – і твоя райдужка почне обертатися, перетвориться у безкінечну спіраль і загіпнотизує мене – або, можливо, вже це зробила. Мені було дивно. І я не знала, чи це страх, чи мені подобається…

    – Юля. – раптом мовила серйозним тоном ти. – Скажи «Я кохаю».

    – Я кохаю. – немов робот заведений повторила я.

    – А тепер додай «тебе».

    І це прохання ніби витягло мене з глибин власної свідомості. Я кліпнула кілька разів, ледь помітно труснула головою.

    – Що?

    – Додай «тебе».

    – Навіщо?

    – Мені треба.

    – Треба що?

    – Почути, як ти скажеш цю фразу.

    Мої руки затремтіли. У твоєму голосі не було й нотки агресії, а навіть навпаки – ніжність і скромне очікування. Але я чомусь розуміла, що, якщо я скажу ці слова, вони, мов магічне заклинання, зроблять щось дивне і непідвладне поясненням.

    «Ти казала це купу разів. – заспокоїла я себе. – І зараз скажеш. Це неважко».

    Я нервово вдихнула і чітко сказала:

    – Я кохаю тебе.

    Кутики твоїх вуст ледь помітно підстрибнули вгору, а в очах з’явилася та сама улюблена мною пустотлива іскорка. Ти нахилилася ближче до мого обличчя, і звукові хвилі твого голосу принесли до моїх вух коливання, що склалися в слова:

    – Я тебе теж. І навіть більше.

    А тоді твої губи залишили червону помаду спочатку на моїй щоці, а потім – і на моїх власних вустах. Пізніше я думала, який смак та помада мені нагадувала, але не змогла згадати жодного продукту, який був солодший, ніж твій поцілунок на моїй шкірі. Я подумала, що так цілує Смерть, аби людина не була налякана і розчарована тим, що її час закінчився. Ти теж, ніби вона, намагалася заспокоїти мене, вселити надію, що все буде добре. Я не опиралася, але й не відповіла на поцілунок – почувалася лялькою, що дозволяє своїй власниці робити з нею все, що заманеться і просто віддається їй на поталу.

    Я віддалась.

    Ти “гралася” мною хвилин п’ять, але потім, на моє здивування, відпустила. Поглянувши в твої очі знов, я побачила, що тепер сіро-блакитна течія затуманена справжньою водою. Сльози, я впевнена, блищали й на моїх щоках.

    – Це сон. – раптом сказала ти. Твій голос ледь чутно тремтів. – Це не реально. Ти спиш, Юля. Цього не відбувається насправді. Коли ти повернешся до свого готелю і ляжеш спати, він закінчиться, і наступного ранку ти прокинешся бадьорою і сповненою сил та енергії для нового дня. А про цей сон ти будеш пам’ятати лише як про теплий спогад, що навіяла тобі твоя туманна підсвідомість. А зараз тобі варто рушати додому. Стережися машин.

    Я відхилилася від тебе і кивнула. Ти сумно всміхнулася і показала на вихід. Кивнувши й собі, я повільно і в роздумах попрямувала на вулицю.

    А наступного ранку Вал повідомив мені, що я плакала уві сні.

    Я могла б забути про це, як ти й казала. Але нещодавно ти нагадала. І саме тоді я зрозуміла, якою ти була помилкою.

    Шосте червня. Нещодавно ти допомогла мені записати джазову пісню, а також перемогла зі мною на розважальній програмі. Тепер же у мене перший сольний тур і перший з початку війни. Другий концерт у Києві, і сорок сьома «Вільна» дуетом. Так, це я теж рахувала.

    Ти одягнена в білу довгу сукню з плісированої тканини, підперезану атласним поясом, яку потім будуть порівнювати з весільною. Раніше ти казала мені, що ця сукня коштує ледь не 2 тисячі євро. Пізніше я з’ясувала, що так і є.

    Я ж, у свою чергу, вдягла блакитну асиметричну сукню з довгими рукавами, що прикривають мої руки. Недавно мене подряпала Бусінка, тому я не хочу поки що показувати свої шрами. Тому, стиснувши в руках мікрофон, привітно посміхаюся тобі назустріч.

    Концерт минає прекрасно. За кулісами мене також чекає Діма Монатік, але між вами я, як і п’ять років тому, обираю тебе, навіть не зважаючи на те, що ти прямо на сцені (знову) забула слова. Після виконання «Вільної» стискаю тебе у м’яких обіймах, які тривають щонайменше 20 секунд, але нічого теплішого я не відчувала за весь тур узагалі. Ти, допоки губи не біля мікрофону, шепочеш мені на вухо:

    – Зустрінемось завтра ввечері на Майдані.

    Я ледь помітно киваю і відхиляюся. Головне не забути. Ще половина концерту попереду.

    Наступного вечора зустрічаєш мене на Майдані, сидячи під вимкненим фонтаном, який я жартома називаю “кульбабою“. Ти одягнула свою білу футболку з написом «Троянди», світлі штани і джинсову курточку. Я ж нап’яла чорний топ, який прикрила бірюзовою спортивною жилеткою, а на ноги натягла блакитні лосини. Ми вітаємось, обіймаємось і йдемо в підземку. Сідаємо на метро, старанно ховаючи обличчя і підсміюючись одна з одної, допоки нарешті не доїжджаємо до твого будинку.

    У вітальні на другому поверсі розсунуті фіранки, через них я бачу чарівних кольорів захід сонця. На столі вистигає заварений, мабуть, перед виходом, чай, а сам стіл накритий, ніби в ресторані перед вечерею – видно, що ти готувалася. Ти береш мене за руку і садовиш на свій білий диван, кажучи, що я можу пити і їсти все, що захочу. Сама відлучаєшся в іншу кімнату. Я беру в руки ще на диво теплу чашку, роблю ковток і впізнаю малиновий чай. Це не мій улюблений вид чаїв, але один з них. Беру з пластикової коробки заварне тістечко зі згущеним молоком і з задоволенням наминаю. В тій же коробці помічаю “горішки”, один з яких тут же також ховаю в кишеню спортивної куртки.

    В цей момент ти повертаєшся, несучи у руках пляшку червоного вина. Я запитально вигинаю брову.

    – А це ще в честь чого?

    – Скажу тост – збагнеш. – загадково посміхаєшся ти.

    Я знизала плечима і зробила ще один ковток чаю. Ти жестом наказала мені поставити чашку з ним назад, а сама витягла з-під столу два келихи. Я вже хотіла заперечити, але раптово і здивовано зрозуміла – я й справді раптом до смерті захотіла вина.

    Посудина наповнилась трохи нижче половини. Я ще не зрозуміла, чому так мало, але крутити носом не збиралася – якщо захочу, то краще потім налию собі ще. Ти наповнила свій келих такою самою дозою, а тоді урочисто піднялася зі стільця.

    – За твій тур, – всміхнулася, – за волю, сольну кар’єру… – ти ледь помітно затнулася, – і кохання.

    Я посміхнулася у відповідь, і ми урочисто цокнулися. Ти зробила невеликий ковток, а тоді витягла з кишені запальничку і запалила вогонь на свічці посередині столу. Нас огорнуло тепле, романтичне світло.

    «Ну романтика» – одночасно весело і схвильовано подумала я, пригубила своє вино…

    І раптово ним похлинулася. Воно було терпке, настояне і міцне. Я абсолютно не звикла пити подібне, та ще й сильний запах винограду, що аж, здається, залетів мені в очі. Я почала кашляти, перед очима все попливло. Я щосили вдарила себе в груди.

    – Боже, як ти це п’єш? – невиразно промовила я. Чомусь почувалася так, ніби починаю п’яніти. Або ніби хтось щосили вдарив мене по голові. А це ж, чорт забирай, лиш один маленький ковток!

    Ти підскочила і вже за мить опинилася під боком у мене.

    – Вибач, будь ласка! – знервовано вигукнула. – Я просто взяла терпке, десять років тому зроблене… Мабуть, не варто було…

    – Ні, ні… Все нормально… – досі очі запливали, і я не розуміла, чи це я плачу, чи це в мене в них двоїться. Я протерла їх пальцями і кліпнула. – Ох. Гадаю, мені варто повертатися додому. А завтра разом ще посидимо.

    На твоєму обличчі з’явився невідомий мені досі вираз. Ти була ніби стомлена, але я побачила також якесь очікування.

    – Не йди від мене. – раптом жалібно сказала ти. – Чорт, невже ти досі не збагнула?!

    Я витріщилася на тебе.

    – Не збагнула що?

    Ти встала, зробила одне коло кімнатою, зсунула фіранки, а потім повернулася до столу і загасила пальцями свічку. Нас огорнула невиразна напівтемрява, в якій світло давала тільки прикрита напівпрозорою тканиною вулиця. Ти підсунулася ближче до мого обличчя, і тепер наші погляди були на рівні одне одної. Лише тепер я збагнула, що мені нагадує колір твоїх очей. Зів’ялу волошку.

    – Юля. – тихо сказала ти. – Саніна. Відоме ім’я на всю Україну. Або, точніше, відомо лише твоє Hard.

    Невже ти це скажеш?

    Але я хочу твій kiss.

    Я мовчала. Мовчала і дивилася в твої очі. Потонула в них. Як завжди. Їхня синя глибина закрутила мене, затягнула мою свідомість в себе. Я почувалася слабкою. Слабкою і зовсім не захищеною…

    – Я сплю? – запитала я.

    В твоїй блакиті майнула іскорка усмішки.

    – Цього разу ні.

    І тут я пригадала Лос-Анджелес. Пригадала, як ти цілувала мене, як я перетворилася на ляльку у твоїх руках, як твої губи випили мою душу, ніби вино. Як я забула в них, що я Юля, що я маю минуле, що я взагалі існую. Цього разу я почувалася по-іншому. Я знала, чому – ти була готова діяти.

    – Чого ти хочеш? – не ховаючи тремтіння в голосі, запитала я.

    Ти сумно всміхнулася.

    – Я просто хочу, аби ти пригадала…

    Час зупинився, і ти поклала два своїх пальці на мої очі, опустивши мої повіки донизу. Я опинилася в непроглядній темряві, а крізь вату у моїх вухах почула раптом знайомі слова:

    Раз на сто років… Небо народжує двох людей з однією душею… І відпускає їх у вільний політ… Нам… Нам пощастило. – я почула, як ти глибоко зітхнула. – Я кохаю тебе.

    Смерть знову торкнулася моїх вуст, заспокоюючи. Твої пальці з очей перемістилися на мою щоку, а інша, вільна рука обхопила моє тіло і притиснула до свого. Повільно ти рухалася по мені, сплутуючи моє волосся і думки під ним. Кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю…

    Тоді я і збагнула: я теж тебе кохаю, більше за весь світ.

    І це і є моя найбільша помилка…

     

    Що сталося далі, ти знаєш. Відтоді минув уже місяць, а ми нормально так і не поговорили. Тур закінчився, зараз я подорожую Європою і готуюся до міжнародних концертів. Але досі, згадуючи той вечір, на серці відчуваю жахливий щем і тугу.

    Ти. Найгірша помилка мого життя. Найгірше, що колись зі мною ставалося. І найгірше, що я не можу виправити цю помилку. Серце завжди буде проти, навіть якщо я захочу забути усе. Завжди буде одне й те ж саме – сіро-синя райдужка твоїх очей, що блищить не гірше того серця зі Швейцарії, яка втягує мене і змушує забути про всі негаразди. Я переглядаю твої фото в Інстаграм, особливо обкладинку до альбому «Троянди», де твої очі видно найкраще, але ніщо, ніщо не зрівняється з тим моментом, коли ці очі були просто навпроти мене.

    Безкінечні повідомлення, які я досі боюся читати. Я розумію, що зараз не готова. Іноді помічаю у фонових сповіщеннях з ними слова зі своїх пісень.

    Обійми гарячі… Чому ж без них так холодно?

    Може ти колись згадаєш про одну мою весну

    Напевно, краще нам піти у свої світи

    I навiть, якщо Жовтень розiб’є серце важкими дощами, якщо доля роз’єднає нас, кохатиме тебе вічно у своїх снах

    Я тобі дякую, стрілися просто ми на біду, на біду… Як велика Антарктида

    Я тебе прошу, що б там не було, дочекайся мене о дванадцятій

     

    А я… А я відчуваю, що я тепер не Жоржина…

    Я тепер Прірва…

    Я тебе боюсь, та з тобою бути хочу…

    Можливо, колись я прочитаю ті повідомлення.

    Колись я згадаю тебе.

    Колись я знову помилюсь.

    Але помилка не буде марною.

    Колись…

    Але то буде колись.

    Колись я збагну, чи то було правильне рішення…

     

    0 Коментарів

    Note