Що трапилось?

В кімнаті Зеніцу знову щось розбилося. Так, він знову пошкодував про те, що наважився поговорити з братом.

— Що тобі треба?! Невже не достатньо того, чого маєш? Чому мовчиш?! Зеніцу ж в нас такий ідеальний, такий бідний-нещасний. Тільки й вмієш що тікати від власних проблем, постійно робити з себе жертву!

Руки Агацуми тремтіли.

— Ой ну не починай знову. Ти справді жалюгідний, молодець що хоч розумієш це.

Старший брат знову пішов з дому. А Зеніцу втратив свідомість. Прокинувшись, почував себе вже краще. Заспокоюючи себе намагався на щось відволіктись. Біла сорочка була дещо пом’ята. Волосся розсипалось по плечах. Тремтячими руками Зеніцу приводив себе до порядку. Вийшов на кухню і здригнувся, коли його кіт вчепився зубами в його зап’ястя.

— Ну ти чого? Я тебе не чіпаю, дивись… Я просто роблю чай і все.

Кіт зістрибнув зі столу і вибіг на вулицю.

— Чорт візьми, двері хоч зачинив би… Я ж не один тут живу. Правду каже Незуко, не вчить тебе життя, анікі.

Тримаючи в руках чашку з чаєм, він вийшов на вулицю.

…

Зеніцу дивно себе поводив останнім часом. Він все рідше розмовляв з Кайгаку. Він частіше бував на самоті, навіть уникав компанії Танджиро… Що дуже лякало, як самого Танджиро, так і Незуко. Його голос ставав все тихішим, шкіра набула нездорового блідого відтінку…  І дотики його були більш ніжними, ніж зазвичай. Але останньою краплею стала їхня з Танджиро розмова.

— Танджиро, скажи… Якщо я загину, ти плакатимеш?

— Зеніцу, ти дуже лякаєш мене останнім часом, припини це… Звичайно я буду сумувати.

Зеніцу промовчав.

— А Незуко-чан?

— Звичайно вона також. Зізнайся, в тебе щось трапилось? Тебе нічого не болить?

— Ні, все гаразд. Дякую що ви з Незуко хвилюєтесь за мене…

Танджиро не вірив йому.  Голос Зеніцу звучав так, ніби він плакав… Тихий і тремтячий. Думки про смерть друга не давали Танджиро заснути. Він не спав, власне Зеніцу також. Тому вони стали бачитись доволі часто, але в основному вночі.