Що сталося с Дмитром Богровим

Люди, що від природи наділені живим та допитливим розумом, весь час намагаються опанувати найглибші таємниці світобудови, дізнатися, що ж відбувалося на Землі на початку часів. Іноді, не вдовольняючись відповідями на це питання, які відкриває перед ними сучасна наука, вони починають власні пошуки — пропадають в бібліотеках, в антикварних магазинах, їдять на розкопки, звідки повертаються, густо обсипані кам’яним пилом та з палаючими очима. І чим більш активні їхні пошуки, тим швидше знаходять те, чого знаходити було зовсім не варто. Навколо заборонених знань звито товстий кокон мовчанки, а завіса людського всезнання, що дбайливо зіткана вченими допомагає утримувати якнайдалі надмірно допитливих. Але коли чиясь думка, подібна до сяючого леза, проникає крізь цю завісу углиб часів, в ту епоху, коли планета була ще молода, а її поверхня не встигла охолонути, починають розгортатися події жахливі та непередбачувані. Тому що наша хвалена цивилізованість і освіченість — це лише тонка скоринка, що вкриває звірячий розум, і вона легко тріскається, поступаючись місцем споконвічному жаху перед невідомим.

Дмитро Богров був дуже переспективним молодим чоловіком. Виходець із хорошої сім’ї, він, після закінчення Першої київської гімназії, вирушив вивчати юриспруденцію у Мюнхенському університеті. Не дивлячись на бажання батька бачити свого сина юристом, Дмитро за своєю природою був пристрасним натуралістом. В Німеччині він товаришував з багатьма видатними біологами того часу, але, не збираючись обмежувати себе самою наукою, пізнавав також окультні таємниці. За деякими даними, він вів листування з Папюсом, Семюелем Мазерсом та Гвідо фон Лістом, і навіть був членом ордена мартіністів. Втім, перебування Богрова за кордоном не було довгим — рік потому він повернувся до Києва, щоб продовжити навчання в Київському університеті. Саме з цих пір його друзі та однокурсники почали говорити про дивні зміни, які з ним сталися. І без того худорлявий, Дмитро наче ще сильніше витягнувся і зблід, а в його очах за круглими скельцями окулярів час від часу пробігали маніякальні іскорки. Юнак віддалився від людей, порвав майже з усіма гуртками, які відвідував до свого від’їзду, і ще більше часу, ніж зазвичай, став просиджувати в бібліотеках.

Якийсь час потому характер його пошуків привернув увагу таємної поліції, що було не дивно — в київських окультних колах казали, наче Богрову майже вдалося відшукати оригінал “Книги Ейбона”, забороненої інкунабули, яка приховувала мерзенні таємниці про справжнє похождення нашого світу. Відразу після початку примусового співробітництва юнака з охоронним відділенням вся інформація про нього опиняється під грифом “цілком таємно”. Але деякі чутки та натяки дозволяють зробити висновок, що вся підпільна діяльність Дмитра Богрова, спрямована проти київських анархо-комуністів, продовжувала бути пов’язана все з тією ж книгою, і з таємницями, які вона приховувала.

В небагатьох листах та розрізнених сторінках, що лишилися від щоденника Богрова, він зізнавався, що став відчайдушним неврастеніком, однак, не уточнюючи причин цього стану. Його останній лист, адресований батькам, був сповнений натяками на якісь жахливі таємниці, і закінчувався наступними словами: “…я все одно закінчив би тим, чим закінчую зараз”. Григорій Григорович, його впливовий батько, після отримання цього листа переполошився, вдарив в усі дзвони, але так і не встиг задіяти всі свої зв’язки — чотири дні потому перші сторінки київських газет повідомили про зухвале вбивство голови Ради міністрів Петра Столипіна. Свідки рокового пострілу в опері розповідали, що коли до вбивці кинулися жандарми та агенти у штатському, він навіть не чинив опору, лише очманіло реготав, закинувши голову.

Суд був на диво швидким. Адвокати навіть не намагалися захистити свого клієнта, звернувши увагу судді та прокурора на очевидне безумство юнака. Менше тижня знадобилося судовим чиновникам на те, щоб вислухати свідчення очевидців, винести обвинувачувальний вирок та засудити вбивцю до страти. А потім справу так само швидко закрили за дорученням самого імператора Миколи, обґрунтувавши це туманним висновком, що “цим злочином керувала якась інша, невідома нам сила”.

Чутки про останні години життя Дмитра Богрова здебільшого дуже суперечливі, але відомо, що на протязі цілої ночі з його камери смертників у Лисогірському форті долинало впереміш з вибухами реготу незв’язне бурмотіння невідомою мовою, в якому можна було розрізнити слова “Тсаттхогуа” та “Уббо-Саттла”, та блимали спалахи неземного світла. Посивілі від переляку охоронці заперлися в караульному приміщенні та всю ніч читали “Отче наш”. А коли Богров вже стояв на ешафоті, з накинутим на шию зашморгом, він подивився в далечінь, де під промінням вранішнього сонця золотом сяяли бані київських храмів, і раптом, затремтівши, підняв руку до міста і закричав: “…Воно йде! Господи, воно йде, помилуй нас, бо Змій уже близько!.. Змій поглине місто і всіх нас!”. В цей момент кат натис на важіль, і тіло, здригаючись в агонії, загойдалось на мотузці.

Найцікавіше за все те, що всю цю історію намагалися якнайскоріше зам’яти і відволікти увагу суспільства від персони вбивці. Єврейський погром, який планувався в Києві, був рішуче придушений міською владою. Жодна політична партія не взяла на себе відповідальність за вбивство Столипіна, і дотепер ця справа рясніє недомовками та білими плямами. Лише в колі людей, які посвячені в окультні таємниці Києва, з уст в уста передається історія про мерзенні магічні пошуки студента Дмитра Богрова, які позбавили його спочатку розуму, а згодом і життя. Історія ця покликана слугувати пересторогою для надмірно цікавих людей, але кожен, хто розповідав і слухав цю історію, ламав голову над останніми словами вбивці: “Змій поглине місто і всіх нас”.