Що ми робимо..

Я знову прокинувся раніше Жені і швиденько вибіг з кімнати. Сподіваюсь він не згадає свої вчорашні слова. Його можна зрозуміти, але я хотів бачити інший сенс в його словах. Два дні. Сьогодні ми маємо лишатися вдома. Години так через дві Янович теж прокинувся та вийшов на кухню.

— Доброго ранку..

— Бачу в тебе він не добрий. Не хвилюйся. Ти цим нічого не зміниш, на жаль.

— Розумію, але тяжко.

— Ми впораємось.

— Спартак..

— М?

— Можна тебе обійняти? — я кивнув. В його очах знову замерехтіли святкові вогники, він достатньо тактильний і реагує на дотики сильніше, ніж на слова. Я міцно притягнув його до себе, не дивно, мені завжди казали, що я обіймаю усіх так, наче це моє єдине кохання на цьому світі і я так боюся його втратити. Хоча, чесно кажучи, я хотів би закохатися. Відчути як це. Дивним зараз здавалося те, що я думаю про такі серйозні речі в обіймах Жені. Згодом він все ж розірвав наші обійми. Висуватися на вулицю бажання не було, знову дощ, природа наче знущається з нас.

Мабуть більш розумного рішення я не знайшов окрім як сидіти постійно біля Жені. Все ж вчорашній день показав, що це важливо. Ми дивилися разом фільм, але десь на середині голова Яновича плавно перелягла мені на плече. Він не спав. Але мабуть це і був цей комфорт, я ж легко міг прибрати плече і виразити невдоволеність, але я далі сидів не рухаючись взагалі. На вулицю нам все ж треба було виповзти. Спершу пішли в кафе поблизу щоб не готувати і не витрачати сил, а потім вже у супермаркет за продуктами на вечерю. Ось саме це потрібно було готувати. Але, знаючи себе, я можу сказати, що я точно готувати не буду. Нєа. Та я краще з голоду помру, аніж піду і приготую собі щось. Через півгодини я вже стояв на кухні і шинкував капусту. Життя — суцільна каторга. Як я взагалі на це погодився. В мене на такі справи немає бажання. На фоні Жені я здавався якимсь хробаком, що не може собі яєчню нормально посмажити, коли в той час Женя набагато більше знає про кулінарію і вміє готувати смачно. Хоча це справа кожного, хтось хоче і готує, хтось ні. На фоні грала приємна та спокійна музика. Підспівування Жені та просто його присутність — все це здавалося ідеалом щасливої сімейної вечері. Але якщо його уявляти з дівчиною. Не те, що мене бентежить що скажуть оточуючі на це. Зовсім ні. Саме думка Жені на цю тему була цікавою. Але спитати я так і не наважився. І знову я думаю не про те, що варто. Але мабуть так треба.

— Спартак.. Ось що для тебе спокій?

— Щось схоже на те, що відбувається у цю секунду. Тиха музика, приємна для мене людина і їжа. Не знаю чого ще можна хотіти.

— Таке саме відчуття. Ми досить дивно познайомилися, але це не означає, що наше спілкування не йде добре. Я радий, що взагалі розмовляю зараз з тобою і маю цю можливість. Дякую тобі за все, що ми вже пройшли за цей тиждень. Так, ми знайомі всього тиждень! Але побували в різних місцях, що взагалі не пов’язані.

— Тобі також дякую. Ти змусив забути мене про самотність і це приємно. Я давно не відчував себе так. Справді, — він широко всміхнувся та подивився на мене якось інакше. Було в цьому погляді щось, що змусило посміхнутися у відповідь.

Смажена курка, салат і картопля. Все вийшло достатньо смачним. Якщо усвідомлювати, що я також приймав участь у приготуванні. Женя ввімкнув новини, але нічого цікавого всеодно не було.

— В мене знову є шалееена пропозиція.

— Я уважно тебе слухаю.

— Тут недалеко є пляж. І як ти розумієш..

— А знаєш що.. Пішли! Аж захотілося туди піти, — він посміхався як мала дитина, але мені це подобалось. Спочатку я не придавав ніякого сенсу таким думкам. Але це перетворилося не в прості думки.

І ми дійсно пішли. Було прохолодно, тому я накинув якусь шкіряну куртку наверх, аби не мерзнути.

— Жень, ти живеш на неймовірному місці. Так багато прекрасних місць..

— Насправді з самого початку війни коли я приїхав сюди я часто ходив саме до моря. Саме на це місце. Шум води заспокоював. В холодну погоду рідко можна когось зустріти. Зазвичай тут ходять коли ще світло, зараз майже нічого не видно. Але саме ввечері ти сидиш тут і розумієш, що тільки ця вода створює шум навколо, ти один. В моменти коли я переживав не дуже хороші події це місце допомагало. Не важливо чи промовляєш ти свої проблеми вслух у цьому місці, важливо лише те, як ти себе відчуваєш після приходу до моря.

— Ти самотній, Женька. В тебе немає коханої людини до якої ти можеш звернутися з проханням вислухати та підтримати. Проявити тактильність.

— Можливо й так, але ти такий самий.

— Я далеко не та людина по стопах якої варто йти, — я почув гудки телефона. Женя підняв слухавку з занепокоєним виглядом.

— Так..? — його обличчя показувало, що новини не втішні. — Зараз буду.

— Куди б ти не поїхав, я теж поїду. І я так розумію нам в лікарню.

— Так.. Дякую..

— Не дякуй за таке, не хочу, щоб по дорозі з тобою щось трапилось.

Знову цей маленький коридор очікування і ходіння Яновича з однієї сторони в іншу. Напруга лише зростала.

— Женя, сядь. Я тебе прошу. Не мучай самого себе.

— Я не можу..

В дверях з’явився лікар. По очам все було зрозуміло.

— Це трапилось знову. Мені шкода, але нам не вдалося її врятувати.

— З-зрозумів.. — він почав запинатися в словах. Лікар вже зник десь. Ми знову лише удвох. Він повернувся до мене з очами в яких вже стояли сльози.

— Чш.. — я теж підвівся на ноги, розуміючи, що Женька не вгамується і майже прошепотів йому на вухо. — Все буде добре. Обійняти? — в його очах читалося ясне “так”, але він соромився сказати це прямо. Не вимагаючи від нього жодного слова я притягнув його до себе настільки сильно як тільки міг. — Ми маємо прийняти це як данність. Це мало статись.

— Це все так боляче.. Ось-ось наш час мине.. В нас навіть дня немає на прощання.. Ще й бабця.. І я залишуся один.

— Женя, — я взяв його обличчя в свої долоні. — Ти впораєшся. Повір, я сам хочу залишитися, але не можу.. Але зараз я стою перед тобою. Тому просто дозволь мені насолодитися цією миттю та запам’ятати тебе.. А краще поїхати додому.

Вже сидячи в будинку Євгена я не знав як буде правильно вчинити. До 00:00 лишилося лише 20 хвилин.

— Спартак.. Я благаю тебе, нікуди не йди.. — мої очі вже були на мокрому місці. Я вперше бачу його таким..

— Сонечко, зараз я тут.. Я розумію, що це ненадовго. Але тим не менш.. — я знову підійшов близько до нього. — Дякую, що я нарешті відчув себе вільним і у той же час залежним від чогось. В нашому випадку від наших прогулянок та розмов, твоєї посмішки і цікавих пригод, — зараз він дивився на мене занадто серйозним поглядом.

— Можна.. Я тебе.. — слова давалися йому важко, але намір був зрозумілий. Окремих слів не потрібно було. Ми хотіли цього.. Сталося те, чого не сталося в тому коридорі. Я наблизився до його обличчя і просто затягнув у поцілунок. Мої руки самі потягнулися до його тіла та блукали по невідомому тілу. І Яновичу це подобалося. Ми перемістилися на диван і він просто заліз на мене. Ми не переступали через межу доторків та поцілунків. Цього було цілком достатньо. Перший і прощальний поцілунок. Навряд чи доля знову зведе нас в одному місці. Відірвавшись від поцілунку через потребування кисню мої руки так і залишилися на його талії.

— Навіть якщо це помилка, то хочу запевнити, що це найкраща помилка якої я допускався. І головне те, що я готовий допускатися її хоч кожного дня.

— Або на тебе діє ситуація.

— Повір, Спартачок, це було бажання.

Поцілунок. Ще один. Багато поцілункив та мало повітря. В кімнаті ставало гаряче, але час минав надто швидко. Чи усвідомив я коли потрапив до своєї кімнати..? Ні..