Що за чорт, перепрошую?

 

Це був третій день полону. Що ж. Це дивний полон. Їх не катували, не допитували, та що там, навіть не говорили з ними. У перший день взяли тільки кров у кілька пробірок, аналізи калу, сечі та сперми (ось тут Ештон оторопів, але спробуй відмов у полоні), а ще поводили якимись датчиками по всьому тілу і, особливо прицільно, біля голови. І все.

Жили всі в казармах-камерах по 200 чоловік, годували тричі на день. Туалет і навіть душ були тут же.

Своїх хлопців Ештон не бачив.

Також Ештон підозрював, що їх чимось накачують. Яким чином він не розумів. Можливо аерозоль через вентиляцію, або в їжі підмішано… Річ у тому, що всі надто спокійні. І надто слухняні.

Коли Ештону наказували, навіть думки не з’являлось не послухатись. До нього доходило опісля…

Всі, кого він бачив (лікарі, і персонал, що приносив їжу) були без зброї. Охорони не було видно.

Один з солдатів спробував напасти на хлопця, що роздавав їжу (очевидно, просто для перевірки, бо іншого пояснення, чому він напав, Ештон не бачив. Надто ризиковано).

Спрацював горезвісний бар’єр і нічого в нього не вийшло. І добився він лише того, що на нього подивились, як на ідіота й протягнули миску з їжею.

На рахунок їжі – взагалі окрема історія. Таке враження, що вони на курорті, чи в ресторані, аж ніяк не в полоні. Їжа була дуууже смачна.

А ще їм роздали книги. Кожному по одній. Англійською. Різні (мабуть, щоб мінятися). Очевидно, щоб від безділля не дуріли? І вмикали їм на фоні звуки природи: спів пташок, звуки вітру, дощу і таке інше.

У Ештона це все викликало легкий істеричний культурний шок. “Тубільці”, чорт.

Але сьогодні частину з них кудись вивели. 53 особи, як порахував Ештон. Уже як 2 години назад. І це не могло не насторожувати. Ештон чекав.

Двері відчинилися вбік, наче в ліфті, або якось так. Зайшов якийсь чоловік у халатах із довгим волоссям, як з китайського серіалу, й підійшов до Ештона.

– Прошу слідувати за мною. – І тут не було, того що до цього. Зараз різниця була особливо помітна. Ештон чітко відчував, що його ніщо не глушить, чи що? Тобто все, як завжди – тобі щось наказують, чи просять (немає значення), ти чуєш, сприймаєш інформацію і робиш. Або не робиш, якщо маєш на це якісь причини… І так далі, як у всіх нормальних людей…

Ештон вирішив не робити сцен, встав. Мужик в халатах розвернувся і пішов на вихід. Ештон пішов за ним, продовжуючи думати.

А що це було раніше? Тобто за ці три дні? От порівнюючи з нормальним станом… Йому наказували й він робив, часто обдумуючи опісля що він зробив і як. Чорт, це все нереально дико. Може це і не наркота.

Ештона привели в якусь залу, окрім нього там уже були інші хлопці. Нікого зі своїх Ештон не бачив.

Тут і залишили. Тут був килим і купа подушок. Це все нагадувало якийсь химерний сон. Але Ештон просто сів на підлогу і чекав.

Коли набралася сотня, їх кудись повели. Наказали слідувати, а коли привели, поставили на коліна в п’ять рядів по двадцять чоловік. Ось тепер, стоячи на колінах, Ештон розумів, що на цей раз знову було те саме – без вибору, нахрін. Як в трансі, чи як там.

Ештон роззирнувся. Це було схоже на тронну залу. Хороше освітлення, колони вздовж стін і ця темно-коричнева палатка на підвищенні в кінці зали, посередині, над сходами, це враження посилювала. Ештон вирішив не рипатись і подивитись, що буде. Інші солдати, видно, теж нариватись не хотіли.

– Вас було відібрано в гарем Повелительки. – повідомив той мужик в халатах. Він стояв від них справа, напівобертом.

– Це як? – спитав хтось із солдатів. І Ештон його збентеження розділяв. “Що за чорт, перепрошую?”

– Ви напали на нашу країну. Вас полонили, зберегли життя. І Шазарія вашими життями вирішила розпорядитися саме таким чином. Тепер ви наложники Повелительки. – як ідіотам розтовкмачив мужик в халатах.

– Є міжнародні правила ведення війни. Ви не можете так чинити з військовополоненими. Це сексуальне рабство! – викрикнув ще хтось. Ештон уже зрозумів. Вони нарвалися на незрозумілу, високотехнологічну країну. Їх вважають ідіотами, і ледь чи не дикунами. Та Ештон і сам себе так відчуває, коли порівнює себе з ними.

 

Себе й армію, в якій служив… І що вони навряд вернуться додому. Ну, принаймні зараз. А зараз йому доведеться торгувати тілом. І, що найцікавіше, він проти навіть смикнутись не зможе, якщо з ним робитимуть, те що перед цим. Транс оцей їхній… На душі стало тоскно.

– Не Вам, містере Рікардо Дік, говорити нам про гуманність поводження з полоненими. Нагадати Вам, як Ваш взвод і Ви особисто чинили з полоненими у В’єтнамі? Та й не лише з військовополоненими, містере Рікардо. А й з цивільними, у тому числі. Й не лише у В’єтнамі, власне. – на цю репліку мужика в халатах Ештон оторопів. Ясно. Вони мають доступ до федеральних серверів. І ще хрін знає до якої кількості закритої інформації. Він сумно подумки хмикнув – а й справді, чи їм щось комусь казати?

– Я так розумію це всі запитання? – уточнив мужик в халатах. – У такому разі прошу роздягнутися й покласти речі перед собою.

У Ештона стислося серце. Ось так і закінчується його служба? Та й тих, хто з ним тут зараз. А що з іншими? Що зроблять з його хлопцями? У них тут все дуже прагматично, як можна зробити висновки. На органи пустять? Це для цього у них аналізи брали? Чи якась рабська праця? Експерименти, як під час Другої Світової? Не треба було сюди їхати… Ештон не знав, як він зможе допомогти своїм хлопцям, сидячи під замком в гаремі. Та він взагалі нічого не може. Ніхто з них. І якесь таке безсилля накотило, розпач, і туга за хлопцями. На цей раз не вберіг…

А тим часом інші роздягалися. Ештон їх розумів. Він і сам мошкою почувається, проти них. Ще й минулим пригрозили. Багато хто краще здохне, аніж допустить, щоб рідні дізналися про їхні “подвиги”.

Та й жити хочеться. І хтозна, скільки у них терпіння аби возькатись “гуманно” з ними…

Але сам Ештон не хотів нічого. Що він уже зможе? Може пощастить, і тих хто не послухався просто швиденько пристрелять? Або “трансом” накажуть? Так легше буде. Не треба буде переступати через себе. Гордість? Та ні. Якщо треба, то Ештон зробить… Просто для чого тепер щось робити? Щось Ештон зовсім розклеївся. І склеюватись назад не хотілося.

– Білизна теж. – скомандував мужик в халатах. Багато хто зі злістю зривав з себе труси. Дехто зціпивши зуби. Хтось червоніючи. Ештон опустив очі в підлогу. – Йдіть за мною. – голос прозвучав так само, але разом з тим інакше. Ештон здається вловив якісь невагомі зміни. Здається на цей раз це той самий наказ-транс.

 

То що? Їм дали можливість вибирати коритися чи ні, коли наказували роздягатись. А далі вже й так зійде – щоб проблем менше. Ештон гірко усміхнувся. Він не шкодував, що зробив такий вибір. Він скосив очі та побачив, що залишився тут не сам. Вставати з колін не хотілося. Сумно. Паршиво на душі. Може так і треба? Заслужив, мабуть?

З’явилася прислуга. І прямо перед носом у тих, хто залишився, швидко позбирали одяг.

Ештон помітив, що в палатку хтось зайшов, а потім швидко вийшов і направився до них.

– Всі окрім тебе, – вказав він рукою на Ештона. – ходімо за мною.

І всі покірно встали й пішли.

Зала опустіла. Ештон залишився тут сам. Стояти на колінах перед палаткою.

 

***

 

Хааах… Як же нудно. З разу в раз одне і те ж. Повелителька не слухала і не слідкувала за цією сценою й ліниво курила довгу трубку. Щільні вуалі, що нашаровувались одна на одну, ніяк не заважали. Рука з трубкою легко розмістилася між прорізами.

Коли Повелителька втратила будь-який інтерес до нових наложників? Хм… дуже давно…

Ну, хіба що… От трофейні наложники на крапельку цікавіші. Хтось впирається… Але навіть впираються всі однаково… Що там? Семеро лишились. Хех… Гооордість, впееертість… Від прісності всього навколо Повелителька зітхнула. Страх, переконання. Печаль. Хм. Ворухнувся слабкий інтерес. Якось печаль не в’яжеться з ситуацією. Повелителька знову зітхнула. Може хай цей наложник їй компанію складе? Негативні емоції, звісно не поживні… Зате цікаво. Трішки. Ну, добре.

Зайшов слуга, прикликаний волею Повелительки.

– Ось той наложник, другий зліва нехай складе мені компанію.

– Слухаюсь, Повелителько. – вклонився слуга. Попрямував до наложників і забрав зайвих. Хлопець залишився стояти на колінах, похмуро спостерігаючи, як інших забирають.

– Зайди. – Повелителька вирішила поки що не використовувати жодного ментального впливу на цих нових людях з Зовнішнього Світу. Нібито дослідження дали хороші результати, та й для неї відібрали сильніших, але краще цього не робити. Якщо вони мруть, як мухи від простого впливу, то… не хочеться ненароком вбити. Та і не цікаво так…

 

Хлопець витримав паузу, напружено вдивляючись в сторону трону. Потім зітхнув. Встав, піднявся по сходах і зайшов за балдахін. І здивовано й насторожено став розглядати Повелительку. Їй сподобалась реакція. Та й солдат зупинився прямісінько за тканиною, ніби налякане зайча. Хоча страху, він не відчував. Швидше… Не бажання бути тут. Цікаво. Усміхнулася Повелителька і посмакувала люльку. Хороший тютюн. Найкращий. От тільки приївся вже давно… Вона випустила клубок диму з-під вуалі, все ще розглядаючи хлопця.

Солдат же роззирнувся довкола, затримав погляд на ширмі, очевидно оцінюючи видимість. Помітив, мабуть, що тканина непроникна ззовні для погляду, а от зсередини все видно чудово.

В залі почалися приготування до чергового рауту. Занесли вже готові столи з посудом й усім іншим. І стільчики… Поставили напої.

За ширму зайшов все той же слуга і поклав біля трону з правого боку напільну подушку, таку, як завжди – довгу теплу і зручну. На ній можна лягти, можна сісти. Й швидко вийшов. Повелителька знову впустила в легені дим з трубки.

Хлопець подивився на подушку, скривився і перевів погляд на Повелительку. Як кумедно. Зрозумів, що для нього. Він явно не в захваті.

– Прошу. – жестом запросила Повелителька. Солдат знову скривився. Хвильку так постояв. Зітхнув. Підійшов і сів, спершись спиною об трон.

Повелительку його зітхання веселять, треба визнати.

 

***

 

“Як тварину, якусь посадила біля себе. До чого ж бридко.” – думав тим часом Ештон.

 

***

 

Як мило – злиться, усміхнулась Повелителька.

В тронній залі почалася церемонна зустріч письменників, науковців, лаборантів, ботаніків й інших митців, які успішно в цьому році завершили свої проєкти, і тепер діляться новинами про досягнення.

І вдаватися в їхні розмови Повелителька не бажала.

А тим часом наложник все накручував і накручував себе. Повелителька вирішила відволікти його, трішки подразнити. Зняла рукавичку зубами й занурила кігті у волосся. Солдат не став протестувати, але що почалося всередині у відповідь на цей маленький жест! Злість, навіть лють, роздратування, відторгнення, огида. Повелителька здивувалась. Завмерла на мить і забрала руку. Ні, так ні. Що ж. І пригубила трубку знову.

 

***

 

Стоп. Що це було? Ештон ошаліло завмер. Вона забрала руку, через те що він подумав? Тепер ясно, чому їх не допитували… Як не думати? Без паніки. Спитає в неї. Вона все одно його думки читає, а він її – ні. Значить, нічого ж не втрачає, так?

– Ви мої думки читаєте? – обернувся Ештон і з підозрою поглянув на цю жінку. Принаймні, все говорить що це жінка. Хоч вона і замотана у незрозумілу купу одягу і на голові зі шляпою пасічника, тільки замість сітки, очевидно, така ж тканина, як вся ця будка – все видно тільки зсередини. Це навіть жорсткіше ніж паранджа. Кошмар. Інші ж жінки тут нормально ходять. Нащо вони свою королеву так замотали?

 

– Ні. – він і не сподівався, що вона відповість. Але вона відповіла. І усміхнулась. Він не бачив, але готовий був поклястись, що вона усміхнулась. З чого він це взяв – чорт його знає. Жопою чує. – Я тільки відчуваю емоції. – точно усміхається. По інтонації чути. – Хоча я знала тих, хто вмів читати думки. Але вони вже мертві.

 

Повна відповідь. Що сказати. Читає емоції. Ештон облизав нервово губи. Запитати ще щось? Інформація не завадить. Поки в настрої. Що спитати? Ештон ковтнув. Що ж…

– Що з іншими? – він розумів, що вони тут не самі, тому говорив доволі тихо. Ештон збагнув, що їй глибинно не цікаво, що там за столом відбувається. І їй цікавіше з ним поговорити, чи що вона там з ним робитиме. Він чомусь сумнівався, що ця жінка захоче з ним трахатись. Не той рівень у нього. Не дотягує. Але розважитись не проти. Для чого ж він тут ще?

– Запитуєш щодо інших солдат? – уточнила вона.

– Так. Тих, хто не в гаремі. – вже зовсім вирішив уточнити Ештон.

– Маленька частина з тих, хто в полоні – залишаться. Решта буде передана на батьківщину в обмін на ресурси.

Ештон переварював інформацію. “Залишаться”, “тих, хто в полоні”. Так…

– І… для чого вони залишаться? – нахмурився Ештон. .

– Хм. – хмикнула королева. – Почнуть нове життя. Кожен буде приставлений до окремої сім’ї спочатку. А потім, коли пройде адаптацію – переїде у власне житло. Вчитиметься, працюватиме. Знайде власну сім’ю. Все так, як у звичайних людей.

Ештон не вірячи покосився на те місце, де мало б бути лице. Щось не вірилось. Але, з іншого боку, вони взагалі в рамки звичайного суспільства не вписувались. Але нащо це їм?

– Нащо їх тут залишати жити?

– Хм. – задумливо хмикнула жінка і піднесла руку до обличчя. На секундочку майнув її манікюр – довжелезні загострені чорні нігті. Ештон не дуже розумів таких вивертів моди, але щодо цієї жінки поняття моди взагалі застосувати важко. Вона на секунду задумалась: – Ти знаєш що таке генофонд?

Генофонд? Ну, типу велика кількість різних генів в людей на одній території. Якось так? Це типу важливо.

– Ну… Приблизно. – не впевнено протягнув Ештон.

– Ну ось. – ніби це і має пояснити все, сказала королева. – Ми ж на острові живемо. Потрібно збагачувати генофонд.

Ну… Припустимо. Ештон потім уточнить що до чого в когось іншого.

– А Ви що їх не випускатимете звідси? – намагався все скласти один до одного Ештон. Країна секретна. Закрита, це точно. Значить маму провідати на Різдво їх однозначно не відпустять. І що це нормальне життя? – Живучи тут вони не матимуть права покинути це місце? ..

– Як і кожен в Шазарії. – підтвердила вона.

– Шазарія? Це Ваша країна?

– А ти що навіть не знаєш проти кого поїхав воювати? – насмішкувато хмикнула жінка. Чорт, Ештона кольнув сором. Але зараз він не має часу виправдовуватись. Потрібно ще дещо дізнатися. Але жінка, здається не збиралась його тюкати носом у лайно. Затягнулася зі своєї довжелезної трубки. Вона виглядає, як з якогось фільму жахів.

– А… – Ештон ковтнув. – Хто не потрапив в полон? З ними що?

– Загинули в бою. – рівним тоном відповіла королева. Беземоційно.

– Скільки… Скільки загинуло? – Ештон був не впевнений, що готовий почути.

– 2554 солдати з тих, хто зійшов з кораблів на острів. І 35 045 людей, що залишались на кораблях, які ввійшли в наші морські кордони.

Ештон був не готовий. Кошмарні жертви. Він замовк. Надовго.

 

З-за завіси долинули звуки застілля. Ештон перевів погляд на цих людей. Вони жваво щось один одному розповідали. І хоч все було чути не надто розбірливо, Ештон вловив, що це не знайома мова. Дуже милозвучна…

– Мої хлопці? – якось тоскно, без надії, безбарвно спитав Ештон. Швидше звертаючись до себе, аніж до неї. Хто він такий, щоб вона йому звіт давала? Він не дивився більше на неї. Вона й не відповіла. Та й звідки вона знає, зрештою?

– Так, Повелителько? – зайшов той самий слуга з поклоном. За хвилину, мабуть, може менше.

– Принеси списки солдат, що потрапили в полон. – віддала наказ королева.

Ештон підняв на неї похмурий погляд. Жінка продовжувала палити. Слуга вийшов. Здається тютюн якийсь особливий. Пахне чудесно. Ештон рішуче не розумів для чого їй це. Вона зараз сиділа спираючись на руку, іншою тримала трубку. І, судячи з траєкторії та повороту голови, дивилася на застілля. Ештон теж перевів туди погляд. Легкий шум долинав з–за завіси. Люди не звертали увагу на них. Ніби й не знають, що він і королева тут. Як за склом під час допиту. Моторошно. Він відчув себе… Привидом. Він не належав до тієї компанії. Але був присутній.

Кошмарне відчуття. Чому вона тут сама? Тож може і собі влаштувати свято, чи що воно. Зябкувато, якось. Ештон рішуче не розумів.

– Ось списки, Повелителько. – як ні звідки озвався слуг, Ештон від несподіванки пересмикнувся. Чорт, цей біс безшумний, як партизан у засідці. Слуга підійшов і з поклоном дав правительці планшет. І вийшов.

Вона мовчки передала його Ештону.

Ніби й планшет, але щось не зовсім… Ніяких кнопок. На доторки не реагує. Ештон відчув себе, як в кам’яному віці.

– Подумай до нього. – дала пораду жінка.

– Що? – ошалів Ештон. Це певно жарт.

Жінка зітхнула:

– Спробуй. Зосередься, і звернись до об’єкта подумки.

Ештон нервово усміхнувся. Він з ножем на одного з них пішов. Ештон різко відчув себе мавпою, в порівнянні з цими… Шазарійцями?

“Подумай”, так?

“Ввімкнись”. – і планшет, мать вашу, засвітився. Одразу відобразились списки. Ештон переборов здивування.

“Знайди солдата Вілліам Картер” – Ештон затамував подих. Відобразилась сторінка досьє Картера. Чорт, не треба йому це все знати. Живий чи ні? І планшет сковзнув по сторінці вниз і виділив ліловим кольором слово “Статус” – полонений, знаходиться під наглядом в Шазарії. Віднесений до продуктивної групи.

” Продуктивна група” це що? ” – Планшет видав визначення. Ештон пробігся очима. Типу група відібрана для розмноження. Ештон розчаровано–саркастично хмикнув. Як биків для запліднення відбирають. Бридко.

Але, не про це зараз. Ештон запхнув свої почуття якомога далі. І пройшовся по всьому списку. З двадцяти дев’яти його солдат загинуло двоє. І десь п’ятдесят на п’ятдесят їдуть додому і лишаються тут.

Він прикрив очі й потер. Не так було просто справлятися з новим планшетом, але зручно, якщо приноровитися, головне думати чітко і не відволікатися на побічні думки.

– Хм. Як щодо оплати? – з хитринкою озвалася королева.

Ештон і забув, що не сам. Оплата, значить? І що вона хоче? Ештон похмуро поглянув з–під лоба в її “лице”. І його чуйка знову підказала йому, що жінка усміхається. Та як він знає? Вона ж замотана!

– Що ж Ви хочете? – треба заплатити. Це не остання інформація, яка йому знадобиться.

Жінка взяла двома пальцями рукавичку і простягнула Ештону. Він її взяв рефлекторно, а потім все ж спробував зрозуміти нащо вона йому.

– Одягни. – простягнула королева руку. – Мені не зручно. – вона продемонструвала йому трубку в іншій руці, що все ще диміла.

Ештон став одягати. Акуратно. Не хотілось би зробити жінці боляче, чи зламати ніготь. А її пазурі, напевне, можна примудритися зламати. Як дитині – кожен пальчик окремо. Одягнув. То що там з оплатою?

– То що Вам потрібно від мене?

– Ти про що це? – запитала жінка.

Ештон не зрозумів: вона знущається чи що?

– Ви сказали, що хочете оплату за інформацію.

– Ааа, – жінка коротко засміялась. – Рукавичка. – покрутила вона рукою перед ним. – Твоя оплата.

Ештон покосився на неї. Але сказати нічого не встиг. Зайшов слуга.

 

– Піди з ним. І переодягнись у що дадуть. Гаразд? – вона сказала це таким тоном… Це прозвучало “не створюй проблем” або “не роби дурниць”. При чому у м’якій формі. Він інколи сам так говорив з підлеглими. Знав це відчуття. Коли повинен наказати, для їхнього ж блага, наприклад, але образити не хочеш. І щоб без пояснень.

Ештон і не бачив сенсу впиратись:

– Гаразд.

– Тоді, до зустрічі. – і він знову відчув її усмішку.

Слуга вклонився і вийшов. Ештон пішов за ним.