Що за опера, док?

tw: панічна атака

Наступний тиждень проходить для Едді суцільною плямою часу, що проноситься повз, ніби розмиті пейзажі на швидкості, яка критично межує з законом. Годинник на руці, дивом не втрачений у Вивороті, допомагає рахувати дні та відрізняти прохолодний ранок від мрячних сутінок, а книга, що перечитана вже двічі, відволікає від замкненої в чотирьох стінах реальності; однак з кожним днем Едді все більше губиться у в’язкому та неприємно тягучему плині незвично похмурих для квітня весняних днів.

 

Робін приїжджає двічі — чужа присутність стає для Едді свіжим повітрям, голосною, яскравою відрадою, але відчуття, що навіть її заливчастий сміх, що чіпляється до тебе неминучою посмішкою у відповідь, він проміняв би на вільний подих повітря справжнього, не ув’язненого в поодинокій задушливій будівлі, яка все більше починає нагадувати негласну в’язницю, з кожним днем стає все більш осяжним.

 

Залишається вона завжди трошки на довше, ніж того потребують звичайна доставка продуктів та перев’язка давно покритих скоринкою ран, які поступово — дякувати половині дозувань антибіотиків, що виписали Стіву у лікарні від його власних поранень, та яких вистачило їм обом лише на перші п’ять днів, які Едді все ще згадує через силу, та дуже смердючій мазі, холод якої він запам’ятав на своїй шкірі майже так само відчутно, як і хижі зуби, — почали перетворюватися на вічні шрами.

 

— На тобі вони виглядають цікавіше, — каже Робін, перетягуючи свіжий бинт через чужий живіт. Едді кидає на неї нетямущий погляд, тому вона додає: — Ніж на Стіві.

 

 — А я-то думав, шрами будуть ідеально доповнювати його волохаті груди, — хитро посміхається Едді у відповідь, майже театрально граючи бровами. — Що може бути цікавіше, ніж настільки первісна чоловіча мужність?

 

— Боже, ніколи в житті не хотіла чути таке сполучення слів разом… Гидота.

 

— Ти перша обрала такий прикметник, Робін, — вільна рука Едді здіймається у повітрі в удаваному захисному жесті. — Я не міг утриматися.

 

— Я мала на увазі, що з твоїми лайняними татуюваннями, Едді, ці шрами виглядають цікаво, — Робін хитає головою, дивлячись ледь не напутливо та окремо виділяючи кожне слово. — Як якась історія — можна вдавати, що вони доповнюють один одного… Ніби пазл, розумієш?

 

Едді опускає погляд вниз, на білі бинти та частково пошматоване раною тату на грудях, яке втратило свій минулий образ. Робін звучить так просто та повсякденно, ніби каже звичайні речі, які йому самому до цього не були зрозумілі.

 

— Дякую, — нарешті відповідає він, посміхаючись. — Мої лайняні татуювання раді служити на благо історії.

 

***

 

Зачувши звук машини на подвір’ї, Едді мимоволі сіпається, витягуючи шию, ніби намагається побачити щось через закриті фіранки на вікнах.

 

Субота, майже третя дня, черга Стіва, який і без того пропустив один приїзд — допомагав чимось Хопперу, який несподівано виявився живим, та матері Вілла Байерса, про якого Едді чув достатньо, щоб бути знайомим з хлопцем позаочі, та Джойс, як пояснила Робін, не вдаючись у подробиці. Едді хитає головою, відганяючи підсвідомий страх — думка про чужу бажану компанію зігріває серце, і ця теплота сама тягне його до дверей.

 

Три удари, пауза, удар, пауза, два удари.

 

— Гей! — Едді відкриває двері через мить після останнього удару, привітливо ведучи рукою в сторону, але майже одразу завмирає.

 

— Привіт, — посміхається Робін одними губами, трохи нахиляючись вперед. Поруч із нею через секунду з’являється Ненсі, яка нічого не каже, лишень махає рукою в привітному жесті. — Не чекав?

 

Едді нічого не відповідає, тільки задумливо піджимає губи та відходить в сторону, притримуючи двері та пропускаючи дівчат всередину. Неясний страх знову проривається назад до думок з небажаною легкістю, без боїв та перешкод — Стів знову не приїхав, і цей факт давить на плечі тривожним відчуттям.

 

— Стів сьогодні зайнятий, і йому дуже… — починає Ненсі, мило посміхаючись, майже ввічливо, ніби на офіційній зустрічі, готуючись вимовити заздалегідь відрепетовану промову, але Робін не дає їй закінчити.

 

— І йому дуже, дуже начхати на мої ноги, тому я попросила Ненс підвезти мене, — вона обуренно вказує в сторону двері, ніби Стів, якому так на неї начхати, стоїть там, але в її очах та голосі немає злості — тільки майже успішно прихована втома та помітна стурбованість.

 

— Так, — Ненсі дивиться на неї і киває головою, протягуючи Едді невеликий паперовий пакет — скоріш за все, його дві майбутні вечері та сніданок. — Знаю, ми домовлялися, що краще буде, якщо тут з’являтиметься менше народу, та і з увагою поліції до нашої сім’ї це теж досить ризиковано, але… Ми були обережні.

 

— Радий бачити тебе, Вілер, — нарешті посміхається Едді та забирає пакет у неї із рук. — Сподіваюсь, ця приємна зустріч не викликає проблем.

 

— Не викликає, звісно, окрім того, що тепер буде ще складніше пояснювати Дастіну, чого саме йому сюди не можна, — із удаваним обуренням відповідає Робін, але почувши смішок Едді і сама прискає зі сміху. — Покарання, на яке Стів заслуговує.

 

— Бажаю успіхів, — хитає головою Едді, та проходить ближче до стола, щоб покласти туди пакунок. Ненсі тим часом сідає на крісло поруч та починає ритися у своїй сумці через плече, щось шукаючи. — Як поживає цей маленький гівнюк?

 

— Щодо цього… — Робін багатозначно грає бровами та піджимає губи, ніби готуючись видати якусь довгоочікувану новину чи таємницю. — Спитаєш його сам!

 

— Що? — Едді збентежено дивиться на неї, суплячись. — Я думав йому не можна, ми тільки що…

 

— Тримай! — голосно скрикує Ненсі зі свого крісла та майже урочисто простягає йому рацію. Едді декілька секунд дивиться у відповідь трохи здивовано, але все ж таки бере чужий неочікуваний подарунок.

 

— Я думав, ми загубили половину з них у Вивороті, а в Гокінзі зараз проблеми з постачанням, тим паче з обладнанням, та і…

 

— Так, так, але це стара рація Оді, — зупиняє його Ненсі, хитаючи головою. — Вона їй більше не потрібна, адже частину необхідних їм речей вже перевезли з Каліфорнії, тому ми вирішили, що якщо у кого і є потреба у зв’язку, так це у тебе.

 

— Оді? Та сама дівчина із зниклими суперсилами?

 

— Так, але твоя інформація трохи застаріла, — доброзичливо посміхається Ненсі у відповідь. — Суперсили знову в силі.

 

Едді схвально хмикає та дивиться на пристрій трохи недовірливо: помітні подряпини біля антени, ніби від удару, сліди від якихось малюнків на корпусі, майже стертих, але віддалено нагадуючих кривуваті серця, ніби старанно вирізані ручкою, яка вже давно віджила свою основну ціль, трохи подерта наліпка з «Чудо-жінкою» біля скоби.

 

— Вона працює, ми перевірили, — правильно розцінює його погляд Робін.

 

— Так, і її радіус повинен діставати до Гокінза, принаймні до околиць або до Серебро, тож…

 

— Я зможу з вами зв’язатися, — Едді закінчує речення замість Ненсі, нарешті радісно підіймаючи голову.

 

— Саме так! — плескає у долоні Робін. — Гокінз викликає Едді!

 

— Круто, — Едді дуже швидко киває у відповідь декілька разів. — Це круто.

 

Холодна металева важкість у руці віддається в думках приємним усвідомленням — це все ще не прогулянка вулицею та свіже повітря в легенях, але можливість поговорити з Дастіном та мати хоч якийсь сталий зв’язок із зовнішнім світом надихають Едді та роблять тривожний тягар вимушеної самотності на плечах трохи легшим.

 

Дівчата йдуть приблизно через годину, але Едді зупиняє їх майже біля дверей, раптом дещо згадавши.

 

— Гей, Вілер, Баклі, — Едді робить паузу, трохи мружачи очі, та непевно вказує на волосся Ненсі, зібране позаду в охайний короткий колосок. — У вас раптом немає запасної шпильки для волосся або чогось такого роду? Не певен, що витримаю ще один прийом їжі або душ з цією павутиною перед очима.

 

— Гм, так, звісно, — легка посмішка швидко приходить на зміну трохи здивованому виразу обличчю Ненсі і вона швидко розпускає зачіску однією рукою, збираючи все, що було в її хвилястому волоссі в долоні. — Тримай.

 

— Ні, я ж мав на увазі запасні, — скрикує Едді та легенько б’є себе по стегну. — Зіпсувала таку красу!

 

— Едді, — Ненсі не стримує смішок у відповідь та нахиляється трохи вперед, щоб вкласти всі свої аксесуари для волосся у чужу долонь. — У мене немає запасних із собою, але я думаю, що зможу пережити поїздку додому з розпущеним волоссям.

 

— Дякую, — нарешті тихо відповідає Едді, стискаючи у руці чужий дарунок — зеленувата резинка та три сині шпильки з не дуже чітким візерунком. На одній з них прикріплений бантик, такого ж кольору, як і резинка. — Дитячі мрії збуваються! Нарешті буду виглядати, як принцеса.

 

— Тобі буде дуже до лиця, Моя Королівська Високосте, — коментує Робін, плескаючи Едді по плечу, та, не звертаючи уваги на жартівливо скривлене обличчя у відповідь, виходить за двері; Ненсі на це лишень киває, та все ще посміхаючись, виходить слідом.

 

Едді одразу прямує до ванної кімнати і там намагається нарешті привести неслухняний безлад на голові у порядок: розчісати його гребінцем, який він знайшов у боковій шафці виявляється досить важко, тому доводиться допомагати собі пальцями. Абияк впоравшись, він збирає густе волосся у низький хвіст, а пасма, які залишаються, закріплює шпильками по бокам.

 

Дивлячись на своє відображення у дзеркалі Едді схвально хмикає та повертається до вітальні — не збрехати, він до біса любить своє волосся та не уявляє свій власноруч створений образ навколо себе без довгих пасм, які обрамляють обличчя, ніби пухнаста хмара, але усвідомлення можливого дискомфорту завжди приходить разом з довжиною трохи нижче плечей.

 

Яскраві кольори у волоссі виглядають дивно та незвично, але Робін була права — йому і справді личило.

 

***

 

Ледь чутний скрегіт порушує вечірню тишу через декілька годин — Едді сидить за кухняним столом, ледь не гіпнотизуючи рацію навпроти себе поглядом, та, зачувши неприємний звук, одразу підстрибує, хапаючи її у руки.

 

— Едді? Чуєш мене?

 

— Дастіне! — Едді нажимає кнопку прийому та скрикує так голосно, що його голос від довгого мовчання трохи ламається.

 

— Чорт забирай, Едді! — крик Дастіна ледь не ріже вуха, трохи викривлений через завади зв’язку. — Як мене чутно?

 

— Як через старий мікрофон у найбруднішому пабі Америки, чувак, — і звучить це так радісно, ніби цей звук то найприємніше, що Едді доводилося чути за цілий місяць. — Радий тебе чути, Гендерсоне!

 

У відповідь йому доноситься незрозумілий звук та шелест, три секунди тиші, і, нарешті:

 

— Я ж казав, що вона дістане! — ще один голос, більш дзвінкий та скрипливий. — Агов, Едді!

 

— Вілер! З поверненням у пекло! — посмішка Едді стає ще ширшою. — Сінклер теж з вами?

 

— Ні, ні, він… Зараз його черга у лікарні, — одразу відповідає Дастін, судячи по відновленому шарудінню, випередивши Майка. — Як ти?

 

— О, знаєш, Дастіне, як у відпустці! — хитає головою Едді, ніби його може хтось побачити. — Справжній відлюдник: поростаю травою, покриваюсь пилом, розмовляю з речами, розмірковую про буття… Так людина і стає всесвітнім злом. Записуйте, буде у наступній кампанії для вас, бовдурів.

 

— Радий чути старого доброго Едді Вигнанця! — відповідає Дастін через неприхований смішок. — Прикро, що ми не можемо приїхати до тебе, але я щось…

 

— Ні, ні, ні, — перериває його Едді, натиснувши на кнопку зв’язку ще сильніше за потрібне. — Ніяких «щось», поки мене все ще теоретично можуть розшукувати з вилами живим чи мертвим, Дастіне, ви зі Стівом та дівчатами це вже обговорювали, і хоча мій запалений мозок на той момент не те щоб дуже добре отримував сигнали від вас, але я повністю з ними згоден.

 

— Але…

 

— Я заїкаюся? — Едді не звучить грубо або злосливо, але щось у його голосі дивовижним чином змушує Дастіна спинити суперечку. — Дякую за книгу, до речі. Досить оригінальний дизайн.

 

— Замовкни, — різко відповідає Дастін, але Едді чує в його голосі посмішку. — Маю право робити зі своєю власністю все, що мені заманеться.

 

— Як скажеш, Гендерсоне, я не засуджую! Кому, як не мені, знати, як дратують порожні місця на улюблених речах, повір.

 

— До речі, щодо цього… — починає радісно Дастін, роблячи невелику інтригуючу паузу. — Твоя кімната майже не постраждала під час Виходу смерті!

 

— Виходу… смерті?

 

— Так, це наша кодова назва, — одразу ж відповідає Майк з гордістю в голосі.

 

— Це просто… — Едді знову хитає головою, піднімаючи брови, та замислюється на кілька секунд. — Насправді, це непогано, дійсно непогано. Мені подобається.

 

— Я ж казав! — одразу скрикує Майк, ніби тільки і чекаючи на чужий схвальний відгук, та так голосно, що Едді мимоволі кривиться, відводячи руку з рацією у сторону.

 

— Ви не такі безнадійні у власних назвах, як я думав, — Едді трохи нахиляється вперед і спирається на стіл. — Як там мої красуні?

 

— Вони у мене! — майже урочисто повідомляє Дастін, одразу розуміючи, про що йде мова, але голос його раптом стає трохи тихішим. — Я забрав гітари та частину твоїх речей, які зміг, дещо ми віддали на допомогу з прохання Вейна, коли допомагали йому з…

 

— Допомагали з чим? — Дастін не завершує речення, тому Едді сам питає через декілька секунд, трохи суплячись.

 

— Гхм, він… — голос на тому кінці зв’язку стає ще тихішим, ніби боязливим, тому Едді ледь не підносить рацію до самого вуха. — Вейн… Він поїхав з міста, Едді.

 

Мовчання триває всього кілька секунд, хоча для Едді вони і здаються набагато довшими — сердце починає битися частіше, посилаючи неприємні вібрації до самого горла, тому коли Дастін знову починає говорити, Едді думає, що він чує цей тривожний клекіт в його грудях.

 

— Едді? Ти в порядку?

 

— Так, так… — пауза та глибокий вдих. — Все добре, я просто… Це добре. Це на краще, просто я…

 

— Це все тимчасово, правда ж? Він поїхав до старих друзів у Індіанаполіс, можливо, ти знаєш їх, і це не далеко… Я попросив номер телефону, про всяк випадок, тож ти зможеш подзвонити йому, як тільки ми все владнаємо, правда ж?

 

Швидкий потік слів Дастіна звучить майже впевнено — Едді майже вірить у них і навіть киває головою, намагаючись впевнити у цьому самого себе.

 

— Так, звісно… — нарешті вимовляє він. — Дякую вам за допомогу, хлопці.

 

— Завжди раді, Едді.

 

Як тільки Дастін та Майк прощаються з ним, кажучи майже заспокійливе «До зв’язку», Едді завмирає на мить, тісно, ледь не до болю заплющивши очі, — і, не витримуючи, жбурляє рацію на стіл. Голосний звук удару не витвережує та навпаки ніби пробиває тонку огорожу — плівку, тонкий целофан, що стримував щось абсолютно невідворотне для його тонкої, ненадійної структури.

 

— Чорт! — Едді скрикує, і закриває обличчя долонями — проводить ними вверх та вниз, намагаючись заспокоїтися.

 

Марно.

 

— Чорт, чорт, чорт! — кулак ударяє по поверхні стола і чашка з давно охолонувшою кавою ледь не летить вниз. — Бляха!

 

Пальці — вологі від двох доріжок сліз, що неконтрольовано спливають по щокам, — впиваються у зібране волосся, ледь не відчайдушно.

 

Це саме те, чого Едді хотів для Вейна — безпека, покинуте прокляте місто, покинуте минуле, покинуті болісні спогади. Це саме те, чого він і хотів, про що просив абсолютно щиро — але ця думка болісно б’є по голові своєю невідворотністю. Б’є під дих — і ти падаєш вниз по сходах без поручнів, на інстинктах намагаючись зачепитися за їх ілюзорний образ у пошуку хоча б якоїсь сталості, твердої землi пiд ногами.

 

Едді випрямляється, зводить лопатки разом, силячись зробити глибокий видих — повітря не вистачає, ніби воно покинуло рідні краї разом із єдиною рідною для Едді людиною.

 

Разом із його минулим життям.

 

Едді губиться у думках, які ніяк не можуть стати чимось зв’язним та цілим, крім однієї — нестерпна, прихована на задвір’ї свідомості, замаскована бажаність, вона стоїть за лівим плечем, як диявол, у масивних солдатських чоботах та клепаній куртці, обличчя сухе, різко підкреслені вилиці, очі темні; дивиться так, що пітніють долоні. Сміється розкотисто, а в голосі хрипота, майже приємна для слуху — фальшива привабливість, ніби принада хижака від самої природи.

 

Такою Едді уявляв смерть, малював на полях нотатків, поряд із цитатами улюблених пісень, жартівливо фантазував над її образом у своєму минулому житті, яке здається зараз таким безтурботним та легким.

 

В реальності вона зовсім не така — ніяких чобіт та приємного тембру. Тільки страх.

 

Тріск.

 

Біль.

 

Ніяких ілюзій.

 

На ватяних ногах Едді йде до заднього виходу з будинку, тримаючись у темряві за стіну. Шелест руки по шпалерам здається найголоснішим звуком у Всесвіті, після стукіту власного серця, а Всесвіт здається маленькою бульбашкою навколо слабкого неслухняного тіла. Сигарета ледь не падає з пальців, але Едді стискає її так сильно, що фільтр прогинається майже навпіл — марно, перша затяжка не приносить ніякого полегшення, тільки шкребе горло їдким димом, який заповнює легені замість втраченого повітря.

 

Едді тушить сигарету об майже порожню саморобну попільничку з жестяної банки коли, яку привезла Робін пару тижнів тому.

 

Робін.

 

Хаотичний вихор думок в голові Едді чіпляється за спогад про її сміх — голосний, яскравий, заливчастий, майже реальний, майже поруч — вона заплющує очі та морщить ніс, коли сміється, стає схожою на кролика. Едді жартує про її білу футболку з Багзом Банні — вона пхає його рукою в плече і сміється ще сильніше, і Едді теж сміється, хапає цей осяжний спогад руками, і страх робить крок назад. За лівим плечем залишається порожнеча. Ось так просто.

 

Едді робить видих, на спробу.

 

Ще один.

 

Думки збираються в купу, потроху, маленькими дозами; Едді заплющує очі і просто дихає, розміряно, плавно — ніби і сам збирає себе в купу, по частинах. Ще не щось ціле, але майже.

 

Старий добрий Едді Вигнанець. Майже.

 

— Чорт, — шепоче Едді ледь чутно, спираючись на міцну стіну будинку. Холод цегли остаточно приводить його до тями і майже не тремтячими руками він дістає з пачки ще одну сигарету, на цей раз скурюючи її до кінця.

 

Зябкий вечірній вітер висушує свіжі доріжки сліз на шкірі, приховані темрявою хибких весняних сутінок.

 

 ***

 

— Едді? Ти тут?

 

Едді розплющує очі від неспокійної важкої дрімоти, не одразу відокремлюючи розмиту грань недовгого сну від реальності. Повіки тиснуть неприємним тягарем, разом з суцільним туманом в голові стаючи ніби бар’єром між двома світами.

 

— Едді, мене чутно?

 

Реальність скрипучим звуком розноситься з кухні — з того місця, де лежить покинута рація. Едді підскакує, ледь не падаючи з дивану, на якому він провалився в подобу тривожного забуття ніби вічність тому, та дивиться на годинник. Дев’ята вечора.

 

— Едді? — знову лунає голос із прийомної рації, трохи голосніше, ніж до цього. — Ти чуєш мене?

 

Долаючи відстань до кухонного столу у декілька гулких кроків, Едді нервово хапає рацію та натискає на кнопку з усієї сили, яку може в собі знайти.

 

— Дастіне?

 

— Це Стів, — голос з іншого кінця звучить трохи рвано, ніби його власник нервово посміхається і одночасно видихає з полегшенням. Едді хмуриться, намагаючись зрозуміти, звідки у Стіва Гаррінґтона є власна рація та коли він встиг навчитися нею користуватися — можливо з ним поруч зараз знаходиться її власник, а можливо і йому такий подарунок залишився у спадок від когось з дітей.

 

— Стів, — він бездумно повторює за ним, одразу після цього розуміючи, що не натиснув кнопку прийому, та, виправляючи це, продовжує: — Гхм, привіт… Щось трапилось?

 

— Ні, ні, все добре, я просто… Гхм… — Стів шарудить чимось на фоні, ніби не в змозі всидіти на місці. — Хотів вибачитися, що не зміг приїхати, я був…

 

— Зайнятий, так, я знаю, — закінчує за нього Едді. Можливо це звучить трохи грубо, але він не звертає увагу — мозок відмовляється працювати у звичній манері після і без того рідкісного сну.

 

— Хопперу потрібна було допомогти зробити дещо… важливе. Я ніяк не встигав, вибач, — швидко та не дуже розбірливо говорить Стів.

 

— Дещо важливе, звісно, — знов повторює за ним Едді, ніби на автоматі, знову не натискаючи кнопку. Вільною рукою він потирає перенісся, мружачи очі та відганяючи від себе залишки дрімоти. Едді мимоволі замислюється, як можна брехати так, що ця брехня відчувається навіть у голосі, скривленному хвилями нестабільного зв’язку, без власної фізичної присутності поруч. Можливо це його вроджена проникливість Мансона — що-що, а людського прозору йому ніколи не бракувало, гострий погляд завжди ходив пліч-о-пліч з тонкою харизмою, — але Едді ледь не фізично відчуває нервове постукування пальців Стіва, як він хитає головою під час розмови, ніби підбадьорюючи самого себе, та невпевнено усміхається змученою кривуватою дугою. Едді впевнений, що у такі моменти він виглядає мило, але ця думка не приносить ніякого полегшення, тому він прокашлюється та нарешті відповідає не тільки у простору тишу чужого будинку.

 

— Стів Гаррінґтон як завжди рятує світ!

 

— Ти захворів? — голос на тому кінці радіолінії стає голоснішим — все ще з відчутною нервозністю, яка тепер звучить стурбовано.

 

— Що? — Едді збентежено супиться, а потім, розуміючи, що Стів певно почув його покашлювання, продовжує з більш веселими нотками у голосі: — Ні, ні, це моя астма.

 

— Твоя що? — шоковано відповідає Стів, і Едді майже бачить, як здивовано округлюються його очі. — У тебе астма?!

 

— Так, може бути… — задумливо протягує Едді майже абсолютно невиразним тоном. — Мої легені вже кілька тижнів не бачили свіжого повітря, Гаррінґтоне, не здивуюсь, якщо там можна знайти і щось страшніше.

 

— Матір божа, я думав, ти серйозно!

 

— Серйозність то моє друге ім’я, Стіве, — Едді демонстративно проводить рукою вздовж своєх грудей, ніби там і справді висить величезний бейдж зі списком усіх його імен та ніби цей театральний жест хтось може побачити. — Якщо ти не помітив.

 

І як на зло знову кашляє, ще не дуже контролюючи власний голос та стан після пережитого вечірнього стрессу.

 

— То може для твоєї серйозної астми треба менше курити? — голос Стіва звучить удавано повчально, що здається смішним, особливо через завади радіоприймання.

 

— Вже зроблено, — каже Едді чітко, ніби звітуючи. Після неочікуваного сімейного візиту Гаррінґтонів він і справді почав курити менше, даючи запаху вивітрюватися про всяк випадок — сам він його вже давно відчував не дуже чітко, але сподівався, що зроблених пауз буде достатньо. — Хочу сподобатися твоєму батькові.

 

— Не думаю, що це можливо, будь ти хоч янголом во плоті, — Стів понуро хмикає. — Йому не подобається будь-що, пов’язане зі мною.

 

Едді завмирає на мить, повторюючи цю фразу у думках. Бути пов’язаним з кимось звучить заспокійливо, заземлююче, зв’язно — і це усвідомлення ніби стабілізує хитку опору, залишену на дворі поодинокою постаттю під час лютої бурі.

 

Едді посміхається вперше за вечір.

 

Бути пов’язаним зі Стівом Гаррінґтоном звучить непогано — навіть якщо Стів Гаррінґтон не поруч, навіть якщо він тебе уникає, навіть якщо він ховає цей факт та не говорить тобі причину. Навіть якщо причина в тобі. Можливо, у Стіва Гаррінґтона є на це своє виправдання, але Едді відчуває себе занадто виснаженим, щоб думати про нього у цей момент.

 

— У мене є ідея, — тим часом говорить Стів Гаррінґтон з неприхованою веселістю і це єдине, що має зараз значення. — Ти завтра вільний?

 

— Треба перевірити мій розклад… — протягує Едді, роблячи драматичну паузу та притискаючи палець до губ. — Є пара справ, але я думаю, що зможу звільнити деякий час.

 

— Тоді до завтра, — Едді відчуває посмішку Стіва навіть у темряві за кілька кілометрів.

 

— До завтра.

 

Зв’язок обривається, занурюючи будинок у тишу, яку Едді знову може витримати.

 

//

 

назва глави це відсилка до одного популярного мультфільму 1957 року з багзом банні якого згадано у цій главі

також у главі присутня відсилка до назви гри death stranding і так! ця гра вийшла у 2019 але вона сповнена різних відсилок до египетської міфології (в тому числі і сама назва) тому я вирішила що технічно це не порушить мій пунктик на використання тільки канонічно актуальних штук на момент 1986 року