Щось тут нечисто (або він не той, за кого себе видає)

Ранок приходить тихо та разом і з ним приходить відчуття нового дня. Навіть в таких умовах хочеться відчувати щось хороше. Повільно розплющую очі. Оглянувшись навколо, я бачу спокійні обличчя дітей, які ще сплять. Легка посмішка з’являється на моєму обличчі, коли я дивлюся на них. Обережно та тихенько підіймаюсь, щоб не побудити цих янголів. Щойно я встала, відчуваю щось тепле на своїх плечах. Повернувшись, бачу тканину, яка вкривала мене вночі замість ковдри. Озираюсь довкола, щоб зрозуміти, чия це річ. Єдиним, в кого не виявилось такої тканини, став Чжень.
” Він накрив мене своїм покривалом. Але навіщо? І що тепер мені робити? ” – з такими думками я обережно встала та потягнулась. Взяла ”ковдру” та підійшла до хлопця. З цією пов’язкою на очах не зрозуміло, спить він чи ні. Обережно присіла біля нього.
” Ще при першій зустрічі він здався мені аристократичним, але зараз, з рослабленим виразом обличчя, він виглядає наче справжній аристократ. Тільки пов’язка все псує. Цікаво, він справді незрячий чи тільки прикидається? ”
– Щось трапилось? – за своїми думками не одразу почула питання.
– Ні, все гаразд. Лише хотіла повернути твою річ,- простягла хлопцю тканину.- Дякую.
– Завжди рад допомогти,- відповів хлопець, сів по-татарськи та взяв ”ковдру”.- Діти не випадкого тебе нахвалювали. Ти й справді добре співаєш, що можеш конкурувати з співаками палацу.
– Да ну тебе. Не так вже й це гарно. Я ніколи не вчилась співати, просто роблю це для душі,- засоромилась я.
– Ти занадто себе недооцінюєш. Я чув багато голосів, але з впевненістю кажу, твій найкращий,- від таких слів я ще більше почервоніла.- До речі, ти співала на своїй рідній мові?
– Так, це моя рідна мова.
– Я так і не спитав, звідки ти. За мовою смію заявити, що дуже далеко. Невже з далекого заходу?
– Як у воду глядів. Так, моя країна знаходиться там,- відповіла я.
– І ти покинула своїх батьків, чоловіка, дітей, країну заради подорожей? – цілком спокійно спитав Чжень. Від такої заяви я поперхнулась повітрям.
– Кха-кха. Ну так, заради подорожей та своєї мрії. Але ні чоловіка, ні дітей я не маю. А батьки не проти,- на таку відповідь хлопець нахилив у бік голову, наче питаючи ” в сенсі немає?”
” Во дурепа! Зараз же дійсний патріархат та дівчат заміж у шістнадцять видають. Якщо не раніше ”
– Я… я… У мене  в селі невистачає хлопців для одруження, тому батьки відправили шукати його в інше місце. Ось так,- нервово відповіла я.
– Невистача хлопців в селі? – хлопець все ще цікавився.
” Треба змінювати розмову в інший бік ”
– Може мені ще зарано, щоб поєднувати себе з кимось нитками шлюбу. Звідки ти знаешь скільки мені років?
– Ну… Я ж не зрячий, тому можу судити лише на дотик чи слух. За голосом я б дав десь дев’ятнадцять-двадцять. Але не за цим я подумав, що ти одружена. Ти добре ладнаєш з дітьми, тому вирішив, що вони в тебе є. Отже, на мій погляд, тобі від вісімнадцяти до двадцяти п’яти.
– Твоє пояснення має сенс. Але добрі стосунки з дітьми це не лише з материнської сторони. В мене могло бути багато сестер чи братів. Або я працювала б багато з дітьми.
– Але ти і слова не промовила про братів та сестер, коли спитав, нащо ти покинула рідних. Та якби і так, нащо … – не дали хлопцю домовити, як на всю горловину проговорив охоронець:
– Підйом!
” Ти зараз не знаешь, від чого й кого врятував, злий незнайомий охоронець! Молитися я звісно тобі не буду, брудними речами займаєшся, але подумки я тобі десять раз вклонюся ” – зраділа я такому неочікувано-доречному збігу.
– О, вже час. Треба дітлахів будити. Народ, ану підйом! – швиденько вислизнула від потенційної небезпеки у вигляді мого бовтливого язика.
Швиденько встала та підійшла до тільки но прокинувшихся дітей. З просоння виглядають як совенята. Я взяла на руки Хепіна, оскільки він все ще сонно протирав очі, поки інші вже повністю прокинулись.
– Доброго ранку, – хором сказали хлопці.
– Доброго, як вам спалось? – спитала я, поки ми виходили з нашого місця ночівлі.
– Дуже добре, – так само хором відповіли.
– А старшому братику також добре спалось? – спитав позіхаючи Хепін в Чженя.
– Звісно. Як можна погано спати, коли поруч так гарно співають, – усміхнувся Чжень.
– Це ти до мене зараз залицявся, чи що? – спитала я, піднявши брови.
– Можливо, – лише це він мені сказав.
– Ах ти, – моєму обуренню немає меж.- Не думаєш, що для тебе я буду застара?
– Мм. То тобі за двадцять п’ять. Мене це не зупинить.
– Якщо сестричка та братик будуть разом, чи зможу я тоді їх називати мамою з татом? – з дитячою наївністю спитав Хепін.
Від такого роду запитання моя особистість покинула це тіло. Я впала в ступір. Чженя також вивів з рівноваги сенс запитання, але він недовго вагався та посміхнувся.
– Якщо сестричка Юс дозволить мені бути з нею, то можете так й звати, – весело промовив хлопець.
– Хей, по-перше, зарано. По-друге, я не давала згоди. І по-третє, – я повернулась до Хепіна,- Звідки в тебе такі думки?
– Вчора ввечері, перед тим як лягти спати, я почув,- хлопчик зробив серйозне лице та почав,- ” Юстина наче рідна мама для цих малих. Але їм не вистача ще батька. Тут всі для неї занадто старі. Хоча цей новенький, Чжень, наче молодий. Вони наче підходять одне одному. ” Наче так казали.
Я від такої заяви розчервонілась наче рак, а дітлахи та Чжень тихенько посміювались. Ці старі гірші за всіх моїх рідних разом взятих. Я не за те, що мої рідні погані. Ні, навпаки. Ми велика дружня родина. Але коли ця сім’я збирається на свята за одним столом з пляшкою якоїсь випивки, то питань про заміжжя не уникнути. За цим питанням лідерське місце утримує моя бабуся за татусевою лінією. Їй й повід не потрібен, щоб одразу першим почутим було: ” Коли з хлопцем познайомиш? ”. Проте бабуся за маминою лінією, навпаки, говорить пожити для себе, не квапитись. Ось так кожного разу одне питання переростає в ”Перекричи іншого та змусь передумати”.
– Так, годі. Поквапимось, бо ми вже відстали від всіх, – я почала набирати темп, а позаду почулось голосний сміх усієї залишеної компанії.
Ми вийшли на робочі місця, де нас чекала ранкова рутинна робота. Всі працювали мовчки, зосереджуючись на своїх завданнях. На диво, нашого чудо наглядача Бохана було не видно, не чути. Нам же краще. Мені особливо, бо я вже битий день намагаюсь знайти вихід.
” Я все думаю, як я змогла встряти в таку ситуацію. Мені як науковцю непробачно вірити в паранормальні явища. Але якщо відкинути це в сторону, то що це мені дає? Правильно, нічого. Якщо це відьмінські, диявольські або божі забави, то з ними якось зустрітись та вдасться. Заклик або що ще там роблять. Але якщо це природний феномен? Сам собою, де заманеться, відкривається портал і такі люди, як я, потрапляють в таку ситуацію. А може тут просто є часовий розрив, що відкривається у певний проміжок часу? Як я раніше не допетрала! Вихід там, де вхід. Я опинилась тут вночі, тому логічно, я повинна шукати вихід саме тоді. Але постає друге питання: як мені непомітно прокрастись сюди вночі.”
Я не помітила, як в мою щоку хтось тикав пальцем, а з усіх боків мене тягли за одяг.
– Га?
– Що такого цікавого в стіні, що ти некліпаючи сверлила її десять хвилин? – запитав мене Чжень, тримаючи на руках Ши, що тицяв у мене пальцем.
– Прям десять хвилин? – перепитала. Надовго же ж відійшла в роздум.
– Ми нарахували  сто  по п’ять разів, – відповів Куан.
– Це менше ніж десять хвилин, – спокійно сказала я.
– Так, але невідомо коли ти почала дивитись в стіну. П’ять по сто це вже ми нарахували, – промовив Ю.
– А й справді. Хе-хе, схоже я не виспалась сьогодні, – завела руку за голову.
– Пішли, бо ще трохи і пропустимо сніданок, – сказав Чжень та опустив хлопчика на землю. Той одразу побіг за іншими дітьми.
Ми прийшли останні. Забрали так звану їжу та сіли біля своїх робочих місць. Дітлахи жваво про щось розмовляли. На це лише гірко всміхнулась.
” Чи не занадто я егоїстична? Якщо зможу вернутись, то повернусь до нормального життя. А вони? Вони продовжуть жити в таких умовах. Знаю, звучить надреально, але  якщо я заберу їх собою? У сучасний світ. Чи зможуть вони пристосуватися но нових реалій? Якщо треба, я все зроблю. Бо дуже вже сильно прив’язалась до них. ”
– Втекти звідси шанси малі, – раптом мовив Чжень.
– З-з чого ти вирішив, що я хочу втекти?! – з переляку сказала не подумавши.
– Хм. Твоя сьогоднішня поведінка, – він посміхнувся, але його голос був серйозним. – Ти відчуваєш себе чужою тут, і це нормально. Прагнення до свободи тут присутньо всім.
Я відчула, як моє серце забилось швидше. Чжень мав рацію, але чи могла я довіряти йому настільки, щоб поділитися своїми думками?
– Якби тільки мене неволя тут тримала, було б легше, – зробила паузу. – А ти? Чому ти не намагаєшся втекти?
– У мене є свої причини залишатись тут, – відповів він ухильно. – І свої методи досягти мети.
-Що ти маєш на увазі? – наполягала я.
Чжень мовчав, наче кажучи, що не зараз.
– Що ти мала на увазі, щодо того, якби тебе тут тільки неволя тримала? – спитав він.
– Навіть якщо зможу сказати, ти не повіриш. Такому ніхто не повірить,- сумно відповіла.
– А ти пробувала? – все ще не відставав хлопець.
– Давай так. Я розповім тобі історію. Якщо зрозумієш проблему героя, то зрозумієш і мою.
– Згода.
– Сніданок завершено! Всі до роботи! – як з під землі виліз нещодавно згаданий Бохан.
– Ходім, за роботою розповім, – встала і простягла руку Чженю. Він ”подивився” спочатку мені в очі, потім на руку, секунду подумав та все ж наважився взяти мою долоню.

***

Десь дуже далеко, в горах є селище і в ньому живе один чоловік. Він знає багато про рослини та їх цілющі здібності. Кожного дня він спускається з гори до лісу щоб зібрати трави.
Одни таким днем чоловік знову вирушив до лісу. Він йшов тим же шляхом, що й кожен день. Почав збирати трави. Раптом з кущів вистрибнув зайєць, чим і налякав чоловіка. Його кошик перевернувся та весь його вмість розсипався по всій галявині. Нічого не залишилось, окрім зібрати те, що розсипалось. Зібравши те, що було поруч, чоловік оглянувся. За десять кроків від нього біля кушів лежали шишки. Чоловік підійшов та простягнув руку, щоб їх забрати, аж раптом… Шишки пострибали в бік кущів.
(    – Пхахахаха,- почав сміятись хлопець.- Ти вже вибач, але шишки не можуть стрибати. Хахаха
– А ну циць! Я тут взагалі-то в ролі оповідача. І хто казав, що я розповім свою історію так, як вона була насправді?
– Добре, добре. Тільки не сердся, тобі це не личить, – а потім тихо добавил,- шишки стрибають. Пф.
– Да ну тебе. Так, на чому я завершила. А, так ось…)
Шишки стрибнули в кущі та зникли. Чоловік здивувався та пірнув за ними.
(    – А можно ще питання? – перебив мене Чжень.
– Що ще? – тяжко видихнула на це.
– Чому чоловік стрибнув в кущі за пригаючими шишками? – спитав хлопець, втримуючись від нової хвилі сміху. А грізно на нього подивилась та вдарила лопатою по землі. – Все-все, зрозумів. Мовчу й слухаю.
– Кхм. Отже… )
Чоловік біжав за своїми шишками недовго. Шишки зупинились та впали біля високої гори, верхівку якої не було видно за хмарами. Чоловік віддихався та забрав ті шишки. Але коли озирнувся, була вже ніч. В темінь йти додому було небезпечно, але й залишатись тут він не міг. Озирнувшись та огледівши те, на що падало місячне сяйво, чоловік зміг помітити невелике углублення в скелі. ” На одну ніч зійде”- подумав він та пішов до того місця. Сів і притулився спиною до скелі, залишивши кошик поруч, заснув.
Розбудив чоловіка сильний крик. Він різко підвівся, схопив свій кошик та побіг в сторону голосів. Коли прибіг, побачив людей, що обладнані в залізні обладунки, та людей, що одягнені в старе ганчір’я. Один з останніх був на землі та тримався за поранену руку. Герой цієї історії одразу запропонував свою поміч, але люди з залізом , зверхньо подивившись на нього, натягли кайдани та змусили працювати.
Так йшли дні, тижні, роки. А чоловік так і не зрозумів, куди він потрапив. Адже там, де він народився і виріс, вже як століття не було поневолення. Та до кінця своїх днів він мріяв знову прогулятися лісом, вдихнути той запах трав та пройтися тими стежками.

***

    – Ось так от, – завершила я свою розповідь. Я намагалась сильно не змінювати те, що насправді відбулось, а ще передати те, що я сама не розумію, де я опинилась. Хоча з шишками все ж трохи перебрала. Обертаюсь, щоб поглянути на реакцію Чженя. Він стоїть до мене спиною, опираючись на свою лопату. Але його спина тряслась.
– Чжень? – я щось не те сказала?
– Вибач, але єдине, що усвідомив – не ходи за пригаючими шишками в ліс, – після цих слів він почав голосно сміятись, а разом з ним й дітлахи.
– Шишки, то тільки образ чогось містичного, нереального! – від злості я кинула лопату під ноги.
– Чому тоді не можна було замість них вибрати якусь тварину. Або їх самих якась тварина внесла,- через сміх ледь промовив Чжень.
– Та ти!.. Ти!!.. ‘ Йди до дупи! ‘ Ось! – схрестила сильно руки на грудях та надула щоки. Від злості почала топати ногою. Сміх лише став сильніше. Від такої картини, що мені відкрилась, вся злість відійшла в темний кут. Діти щиро сміялись, схопившись за животи. Та постійна усмішка на лиці Чженя тепер здається фальшивою на фоні тієї, яка зараз. І нехай вони всі вже червоні від сміху та не можуть стримувати сліз, зараз вони всі як ніколи щасливі. На таке й я довго сердитися не можу. Тому починаю тихенько посміюватися разом з ними.

***

Так минуло ще три дні. Після моєї ”історії” Чжень припинив задавати мені питання подібного сенсу. Але щось мені підказує, що це не надовго. Проте він дістав мене з питанням, що тоді йому зі злості сказала. Я так і не змогла сказати йому, що послала його в далеке та темне місце.
Як згодом виявилось, Чжень добре розуміється на стратегіях. Бохан велів нам завершити всі роботи за день, а роботи там було на цілих десять. Але Інь розподілив сили так, що ми справді впорались за день. Та в котрий раз я підвертджую сама собі, що він має величезну фізичну силу. Та я б ще додала, що голова в нього правильно працює. Навіть дуже. Він зміг зробити з камінців фігурки та дощечку для го й вчив дітей тактиці. Я, як істиний фанат китайської культури, просто не могла пройти повз такої нагоди. У висновку, в мене п’ятдесять прогришів та дві перемоги. Перша, через те, що він піддавався. А другу я чесно в нього відібрала.

***

– А життя таке прекрасне, ля-ля-ля!
– Чого це вона? – спитав хловець в дітей.
– А, це. Сьогодні день купання, от вона й радіє,- пояснив Куан, несучи кошик з землею.
– Це ви ще не бачили її першу реакцію. Вона тоді за трьох працювала, щоб швидше впоратись та скупатись. Та постійно говорила: ” Це заради ванни. Тільки би скупатись. Я повинна бути першою в черзі ”, – весело промовив Ши.
– Одне купання, а стільки радості, – промовив Чжень.
– Я подивлюсь на тебе, коли ти змиєш весь цей тижневий бруд та помиєш голову, – мріючи про чисте тіло, відповіла я.
– Ну, я звик до такого.
– Це вже четвертий, – мовила я.
– Що четвертий? – перепитав хлопець.
– Четверта причина вважати, що ти командував армією, – від моїх слів Чжень напружився, що не пролетіло повз мого ока.
– Цікаво, що ж це за причини, – обпірся на лопату товариш. – Не розкриєш мені таку страшну таємницю?
– Не така це вже велика таємниця. Перше – це велика фізична сила. Друге – ти добре розбираєшся в тактиці та стратегіях. І не опирайся. Ти мене обіграв в го. А воно, доречі, дуже сильно впливає на стратегічне мислення. Третє – в тебе поведінка лідера. Ну й четверте – тільки ті, хто були на полі боя звикаються до тяжких умов, – загибаючи пальці, пояснила я. – Будь-ласка, скажи що це так? Я поставила день роботи на це.
– Зачекай. Ти поставила день роботи на те, що я військовий? Кому й нащо?
– По-перше, не військовий, а пов’язаний з цією діяльністю. По-друге, поставила групі чоловікам і по-третє, для різноманітності. Бо ” робота-їжа-сон ” вже набридло. Були б гроші, на них ставила, а тут тільки каміння. А який бовдур буде сперечатися за каміння. На бажання ніхто не захотів. От й придумали на працю, – пролила маленьке світло на мою темну сторону. Сказати, що ще з самого першого дня його появи робили ставки та ініціатором цього була я, собі дорожче. На це Чжень лише видихнув й пробурчав щось собі під ніс. Але швидко повернувся до звичного свого ” веселого” стану.
– А якщо ні, – раптом мовив він. Від уявлення, що мене чекає після програшу, мурахи по шкірі пробіглись.
– Програвший робить не тільки роботу переможця, але й тих, в кого відповіді схожі.
– І які вже відповіді є ?
– Дай-но згадати. Радник імператора, чиновник, полководець, вчитель з бойових мистецтв, військовий, – перерахувала всі відомі мені відповіді.
– Зрозуміло, – тільки й сказав він.
– І це все? А який варіант вірний? Чжень! Ну скажи! Я планувала собі вихідний! ЧЖЕНЬ! – не втрачаючи надії на омріяний вихідний, намагалась витягти правду. Але хлопець більше й слова не промовив. Образився чи що?
– Як вважаєш, вони будуть разом? – почула шепіт одного чоловіка за спиною.
– Не знаю, – мовив інший.- Вони нагадують мені моїх сусідів.
– Так, я не зрозуміла. Про що це ми тут шепочимось? – різко повернулась до новоявних пліткарів. – А я все гадаю, звідки діти всього цього набралися. А оно вон де чорт заховався. Ану хутчіш до справи! Я не збираюсь через ледащих пропускати свої водні процедури.
Забивши на цю ситуацію, продовжувала наспівувати собі під ніс мелодії. Так й прийшов час обіду. Чжень все ще мене ігнорує, а я й не наполягаю. Зараз всі мої думки навколо купання. Ну ще й тим, що можна ще цікавенького розповісти дітям. Як завжди взяли ” обід ” та почали їсти.
– Цікаво, в яке на смак яблуко? – раптом спитав Ю.
– Яблуко? – перепитала я.
– Ми чули, як охоронці казали, що привезені сьогодні яблука були кислі. А минулого разу вони казали, що були солодкі, – пояснив Ши.
– То он воно що, – ” Бохан ти повна гниль цього світу. От як можна самому їсти все, що тобі заманеться, а нам, які працюють в поті лиця понаднормово, вода та хліб, ще й лише два рази на день! Щоб тобі кусок до горла не ліз! ” – Ну, вони можуть бути різні: солодкі, кислі, гіркі. Все залежить від сорту та умов вирощування. Але в цьому не розбираюся, тому не зможу пояснити.
– Одне й те саме, але різне на смак. Хочу спробувати! – заківлено промовив Хепін.
– І ми також, – хором мовили інші.
– До речі, а де старший братик? – спитав Юншен.
– А й справді. В останній раз бачила його перед обідом, – відповіла я, озираючись навколо.
Раптом вся варта побігла до входу печери та стали в позу солдатів на лінійці. Бохан почав бігти до входу та зпромігся декілька разів впасти. Така їх поведінка насторожила не лише мене. Всі інші раби також напружились від такого. Хтось відійшов більш далі в печеру, хтось збився до купи. Дітей також схопив страх. Я повела їх якнайдалі від входу та притулила до себе.
– Що відбувається? – тихо спитав Ши.
– Не знаю. Напевно хтось з дуже високою посадою приїхав, раз так всі напружились, – також пошепки відповіла.
І з цим не прогадала. До Бохана підійшов той самий інспектор, що був на минулому тижні. Але тепер він був одягнений у військову форму.
– За наказом його Високості, імператора могутньої Цинської імперії Цинь Ши-Хуанді, чиновник Бохай Лі звинувачується в незаконному використанні державних ресурсів, у тому числі й людських. Також звинувачується як спільник заговору проти Сонця сія імперії. Покаранням стає позбавлення чина для всієї родини й всього майна та смертною карою публічно, – прочитав з папіруса ” інспектор ”.
– Зачекайте, це помилка. Мене підставили! Я законно все використовував! Я вірний тільки його могутності імператору! – почав кричати Бохан.
– Не бачу сенсу виправдовуватись. Тебе вже здали твої ж. Взяти всіх, окрім полонених!
І тут почалось жахіття. Бохан почав скрився під своїми вартовими. Хтось сам здався, а хтось, вірний своєму господареві, чинив опір. Результат супротиву відомий всім. За кілька хвилин більшість охоронців Бохана вже були пов’язані. Але самого шахрая не видно.
Тільки я рослабилась, як хтось схопив мене та виволік усередину. Людина схопила мене позаду та приставила щось холодне та гостре до шиї.
– Не рухатись, а то вона постраждає!
Від цього паніка повернулась з ще більшою силою. Наказом імператора ніхто не може не підкоритись, тому якщо він їм потрібен, вони можуть поставити на це моє життя. Сердце б’ється як скажене, а дихати стало важко. Всі звуки стали приглушеними. Сльози від страху полились по щьокам. Солдати зупинилися, але їхні мечі залишилися напоготові. Інспектор, що стояв на чолі загону, примружив очі, дивлячись прямо на Бохана.  Але холодний дотик леза різко зник з шиї, а саму мене вирвали з полону чиновника та опинилась в іншому, стукнувшись носом об чиїсь груди. Але цей вже не такий як той. Тут я відчуваю безпеку за своє життя. Рятівник сильніше притулив мене до себе та мовив знайомим мені голосом:
– Прямий напад на члена імператорської сім’ї роздивляється як зрада, наслідок якої є смертна кара на місці.
Свідомість почала поступово покриватись пітьмою. Слова того, хто врятував, прокрутило мов улюблену пісню.
“Член імператорської сім’ї…,” — ці слова застигли в моїй голові, але я вже не мала сил розмірковувати над їх значенням.
Темрява все більше охопила мій розум, тягнучи у безпам’ятство, і я не чинила їй опір. Та й не хотіла.

‘Йди до дупи’ сказано українською, тому ніхто не зрозумів, що сказала Юстина.