щось миле

“Жовта сорочка і червоні джинси. Так Макс була одягнена, коли ми вирішили зустрічатися. — думає п’ятнадцятирічний парубок, сидячи на дивані у вітальні — А чому ми взагалі вирішили зустрічатися? Ми ж ніколи не кохали одне одного… Ми ревнували.  Вдвох ревнували.

— Ну все, я пішла! — ” Ці слова вона сказала після того, як я запропонував з’їхатися у цей маленький будиночок, через місяць від початку наших стосунків.” — продовжує згадувати хлопець.

— Агов! Земля викликає Баєрса! — руда помахала долонею перед його очима і він нарешті вийшов зі спогадів.

— Га? Ти вже йдеш? — спантеличено відповідає Вілл.

— Ні, просто вирішила нагадати про своє існування!) — з саркастичною усмішкою відгукується дівчина. — Ну все, чао-какао!

— Ага. І тобі!) — гукає Вілл. За рік їхніх стосунків він вже звик до її сарказму. “Але все ж, що змусило нас стати псевдо парою? Макс набридло, що Лукас не поважав її точку зору… А я?.. А я хотів бути нормальним. Як і всі нормальні хлопці закохатися в дівчину і зустрічатися з нею. Але з якоїсь причини я не закохався в дівчину…” — його роздуми перериває секретний подвійний стукіт в двері. Ось і прийшла причина “ненормальності” Вілла. Він. Метелики в животі парубка запурхали і на обличчі з’явилася щаслива дитяча посмішка. Він зірвався з дивану до дверей і швидко відчинив їх. На порозі стояв високий блідошкірий юнак з чорним кучерявим волоссям, ластовинням на носі й щоках, з гострими вилицями і зі зрадницьким рум’янцем на обличчі. У своїй блакитній сорочці поло і жовтих шортах він виглядав дещо дурнувато.

Побачивши Вілла — нищого за Майка хлопця, з кумедною зачіскою-мискою русявого кольору, у зеленій сорочці і звичайних джинсах, карі очі Майка заблищали від радості. Зелені очі Вілла – теж.

Вони пару секунд стояли і милувалися один одним. Хоч ця пауза і не була незручною для них, вони все одно ще більше зашарілися. Першим порушив тишу Вілл:

— Ем, привіт?) — Майк струснув головою, наче не очікував, що пауза буде перервана і пробурмотів щось у відповідь.

— Заходь! У мене нікого нема!)

— Так, я знаю! Бачив Макс, вона йшла у напрямку бібліотеки. — брюнет, все ще намагаючись прийти до тями, зайшов до будинку. Вілл зачинив двері, і обернувшись до парубка, хотів щось сказати, та той вже припав до його вуст у палкому поцілунку. Щоки і шия Вілла палали під долонями Майка. Розірвавши поцілунок від нестачі повітря, Баєрс мовив:

— Ти знову неочікувано мене застав! — він це викрикнув із удаваною образою. Губи Віллера розпливлися у задоволеній усмішці:

— О, я думав тобі це подобається!)

— Так і є!)

— Та невже?) Я поду-мгммгм… — Вілл накрив губи Майка своїми і запустив руку у його кучеряве і завжди таке неслухняне волосся. Руки Майка опинилися на шиї Баєрса, він притиснув його до себе і відповів на поцілунок. Інша рука Баєрса була у Віллера на талії.

Віллер щось пробурмотів у поцілунок і Вілл, відхилившись від Майка, запитально поглянув на нього.

— Що ти сказав?

— Ем… Я сказав, що кохаю тебе) — брюнет невинно всміхнувся.

— О Боже! Ти такий дурник!!) — вибухнув сміхом Баєрс. Майк лише здивовано глипнув.

— Але ти по-вуха в мене втріскався!)

— Що?? Ні! — Вілл виглядав спійманим на гарячому. — Я? В тебе? Точно ні!

— Ага) Краще собі це скажи!) — з цими словами Майк пішов на кухню. Вілл попрямував за ним. Тим часом Майк вже набрав собі купу смаколиків.

— Бачу, обікрасти мене вирішив?) — запитав Баєрс, обпершись на стіну в кухні. Віллер, не відриваючись від пошуків лимонаду, відповів:

— За свою брехню маєш відплатити!

— То он як ми тепер заговорили! — хлопець дістав з шафи “Колу” і спитав — Не це, часом, шукаєш?

Майк обернувся, і, здивувавшись, що не знайшов її сам, відповів:

— Це також. Може, ти мені допоможеж знайти пояснення, чому ти не можеш визнати, що я настільки сексі, що спокусив тебе?)

— Бо, на жаль, так воно і є!

— Коли ти мене цілував, то не виглядав так, наче жалкуєш про це!) — Віллер забрав з кухні всю смакоту і пішов у вітальню.

— Я цілував? Та ти перший накинувся на мене!

— Ну, так чи інакше, ти не заперечував. І, тим більше, не жалкував!

— Агх! Ти нестерпний!

— А ти досі закоханий в мене по-вуха!

— Та, так і є) — останні слова він промовив дуже тихо, посміхаючись до себе.