Щорічна хвороба

Женя ніколи не був людиною прогматичною, проте свої дії обдумував та робив висновки з того чи іншого потенційного розвитку подій. Проте сьогодні його слова були швидшими за думки.

 

***

 

Зле бурмотіння Спартака – це все що все ще сприймав Женя після вечірнього корпоративу. У його шлунку був, напевно, майже весь бар, ніякий коктейль не зрівняється з тим, що зараз той старанно намагався втримати в собі. Вони йшли під руку до машини Субботи.

 

Спартак завжди казав що алкоголь – зло з самого пекельного пекла. Скільки необдуманих слів, дій та вчинків спричиняє стан сп’яніння.. Навіть люди, що вміють пити, іноді роблять помилки погоджуючись на гостинне “на коня”. А Женя, на відміну від інших, пити вмів, проте якщо в міру, але міри він ніколи не дотримувався.

 

— Спартачку.. Я хочу додому.

 

— Вже скоро будемо вдома. Я відвезу тебе додому, тільки не репетуй.

 

Вони знайомі ще з студентських часів, коли спільний друг Яновича та Субботи виступав зі своїм стендапом та позвав Женю у “напарники”, а Спартака просто як глядацьку підтримку.

Ще тоді вони зрозуміли, що вони неймовірно різні, але підходять один одному, як пазли. Тоді один з товаришів їм сказав, що на справді, вони – уособлення іня та яня.

 

— Спартачку, а ти залишишся зі мною?

 

— Звісно, ти завтра зранку мені ще будеш пояснювати з якого дива так наклюкався та сидів у барі до 3 ранку, а ще про те, чому твої “друзі” такі виродки і лишили тебе одного у такому стані.

 

Спартак продовжував з якоюсь огидою говорити про приятелів друга, при цьому допомагаючи тому залізти до машини та пристебнутись. Сівши за руль, чоловік подивився на другого. Той був занадто п’яним навіть для того, щоб відкрити очі.

 

***

 

Яскраві вогні ліхтарів мелькали та освітлювали порожню дорогу. На годиннику вже опів на четверту, а з динаміка тихо грає “Ти так мало говориш – ba.latskii”. Спартак відкрив вікно, запустивши нічне повітря та туманну димку до машини. Женя ж поивився навіть не п’яно, а сонно, на друга, який за кермом, одними губами промовляв слова з пісні.

 

— Скоро будемо вдома, дай ключ.

 

Янович зашурхотів у кармані бомберу, та віддав ключ від квартири. Нічний холод пробуджував, організм оптимізувався та почав розчиняти сп’яніння, трохи освіжаючи голову.

 

Суббота звернув до цілодобової аптеки, зник за її дверима на хвилини 2 та швидко повернувся з ліками від голови та ще чимось. Його піклування змушувало щоразу посміхатись та нагадувати Жені, самому собі, що поруч з ним – найнадійніша людина.

 

— Хто сказав щастя не в простих речах, коли мій светр на твоїх плечах?

 

Вже голосніше підспівує Суббота. Його голос, трохи захрипший, ніби після сну, здавався Жені таким ніжним та рідним, що перехоплювало подих. Його окуляри відбивали жовте світло, підсвічуючи кришталево-блакитні очі, ніби пекуче полум’я, що спалювало все на своєму шляху.

 

— Бачу вогонь у твоїх очах, серце б’ється гучніше хоча..

 

Підхоплює Янович, на що другий посміхається.

 

— Ну співак з тебе нікудишній.

 

— Ой, зірка вокалу, давай без булінгу тут.. А то розго.. во.. морився.. розм…

 

Намагання друга вимовити слово через заплітаючийся язик так сильно розвеселило Спартака, що він засміявся в голос.

 

— Сонечко, чого ж ти так напився?

 

Спартак припаркував авто, вийшов, допоміг Жені і вони разом пішли до під’їзду. Далі сходи, ліфт, очікування, двері і нарешті квартира. У Яновича, як завжди, була ідеальні чистота та порядок. Цей чоловік дивував навіть Субботу тим, що здавалось, ніби він взагалі не чистоплотна чи перфікціоністична людина. Женя – вихор, шторм, злива, буря, блискавка, і вся ця купа переплітає у собі найяскравіші барви з найгучнішими звуками. Проте такий він на перший вигляд, перед тими, хто його добре не знає.

 

Сидячи на коридорному стільцю, Янович зняв взуття та пальто. Старанно і, на диво, вдало піднявся та пішов до спальні, поки Суббота діставав таблетки та розводив їх у воді на кухні. Він ліг на ліжко та знову зарепетував.

 

— Спартачку… Мені дуже гаряче.

 

Спартак прийшов на клич вже з водою, розбавленою ліками. Чоловік поставив склянку на тумбу коло ліжка, приклав руку до лоба другого. Гарячий. За 5 хвилин принесений градусник показав жахаючі 38.7.

 

— Мало того що напився, ще й захворів. Женька, ну як так можна? Напевно не треба було вікно відчиняти, продуло чи що? Я тебе перевдягну, добре?

 

Почувши у відповідь позитивне микання, він зняв все окрім білизни, одягнув на того піжаму. Скільки б разів він не бачив тіло друга, щоразу звикав губи та відводив погляд, проте зараз, коли його руки торкались теплої шкіри на торсі, очі було неможливо заплющити чи відвернутись. Бажання відрізати ґудзики на спальній сорочці майже переважало здоровий глузд.

 

— Дурень, зберись…

 

Шепотів як мантру собі під ніс Суббота. Впевневшись що Янович випив ліки та почав сопіти у подушку, чоловік пішов у душ. Холодна вода взагалі не бадьорила, проте приводила у нормальний стан. У дзеркалі був не той Спартак як у студентські роки. Той був завжди змученим, з чорними мішками під очима, блідою як сніг шкіра. Проте зараз, Суббота знав що змінився. Йому подобалися його очі, тому що Женя завжди дивився в них з захопленням, задоволенням. Малі зморшки від постійної посмішки нагадували чоловіку дурнуваті, проте смішні жарти Яновича. А рум’яні щоки – це… А що це?

 

— Чорт… Чому зараз? Женя мій друг, він не може бути об’єктом моїх сексуальних бажань. Ні за що. Чортівня якась!

 

Душ. Майже холодна вода знову рятувала, проте не сильно. Збудження було таким сильним, що навіть краплинки, що падали на шкіру, змушували здригатися. Взявши у руку член, Суббота почав водити по ньому рукою, прикривши очі. У думках було все змішано, ніби занадто переповнено, але порожньо. Вода продовжувала стікати по шаї, спині, торсу і нижче. 10 хвилин. Варто було тільки уявити образ свого друга, що мирно спить у спальні, як Спартак досяг своєї межі за декілька секунд.

 

— Божевільний…

 

***

 

Ранок виявився сонячним, тому продерши очі, Женя відразу замружив очі від яскравих променів. У голові стояв писк, а горло дерли кішки. Чоловік встав з ліжка, босими ногами покрокував на кухню.

 

— Доброго ранку, Спартачку.

 

— Доброго. Чому ти босий? Підлога холодна, ти і так хворий. Як себе почуваєш?

 

Суббота стояв біля плити у своєму костюмі та сорочці Жені, готуючи, здається, бульйон. Він виглядав так по-домашньому, хоча і у костюмі, ніби він тут живе.

 

— Я жахливо себе почуваю. Голова, горло, груди, все так болить та шкребе, що жити не хочеться. За що це мені?

 

— Щось сталося? Чому ти вчора так напився?

 

Спартак поставив тарілку гарячого бульйону на стіл перед Яновичем та сів навпроти.

 

— А.. У мене ж хороші новини, з’явилась ідея пов’язана з новим проектом , де я буду ведучим. Ось і “відзначили”…

 

Женя нахмурився, тримаючись за голову однією рукою, а другою почав їсти. За вікном співали пташки, напевно, було спекотно, весняний сезон підкрався непомітно.

 

— Вітаю, сонечко. Мені пора на роботу. Я залишив ліки у кімнаті, обов’язково випий. Як що станеться – дзвони. Спи більше, передзвоню пізніше.

 

Спартак говорив на ходу, поки другий плівся за ним у коридор.

 

— Дякую, татку, обов’язково все зроблю.

 

***

 

Вечір. Погода радувала як температурою так і вологістю. В далені, поза тисячами будівель, виднівся багряний захід сонця. По небу розлилися криваві барви, переходячи у чорну, подібну вугіллю, темряву. Ще трохи і по всій площі розблризкаються цятки – зорі. Суббота чекав зеленого сигналу, роздивляючись яскраві небесні візерунки. У підставці стояла недопита кава, серветки та ліки від горла. Звісно ж для Жені. Той цілий день пролежав з температурою у ліжку і щогодини його стан погіршувався. Близько 18 його голос захрип так, що прийшлось спілкуватись листуваннями.

 

На світлофорі загорівся бажаний зелений і машина знову рушила з місця. Спартак дійсно хвилювався. Янович завжди зазвичай хворіє у період з березня по квітень. Є то наслідком авітамінозу, чи просто його імунітет послаблений у цей час – невідомо. І кожного року Спартак, ніби стурбована кішка опікає кошеня, купує ліки, готує їжу, допомагає з роботою коли має час. І Женя завжди йому безмежно вдячний. Він звик віддавати себе повністю роботі та ставити власне здоров’я на 2 місце, звісно у рамках адекватного, проте коли поруч є хтось, хто піклується про тебе – знецінювати свій стан несправедливо.

 

У під’їзді Суббота перевірив пошту, привітався з черговим – милою бабцею, та вже пішов до ліфту, як почув неочікуване.

 

— Ви, хлопчики, напевно дуже близькі.

 

— Та є таке. Дружимо з студентських років.

 

Спартак подивився на усміхнену жінку, яка тихіше додала “а би ж то друзі”, пішов далі. У ліфті він видихнув. День був важким, хотілось звалитися у ліжко і спати, спати, спати. Чоловік не знав навіщо поїхав через все місто до Яновича. Він міг просто замовити доставку та відписати типу “випий тето, довго не засиджуйся, на добраніч”. Проте щовечора приїжджає сюди та лягає спати у сусідній кімнаті. Просто тут спокійно. Просто тут дім.

 

На відміну від квартири Жені, його домівка була іншою. Там було так пусто, ніби у ній ніхто і не живе. Сторона не сонячна, тому постійно холодно і темно. Але головне – це затишок, якого там не було. Переступаючи поріг квартири друга чоловік відчував спокій. Він вдома. Тут тепло, приємно пахне, не звичним лаком для дерева та поліетиленом ще з часу переїзду, а особливим ароматом, іноді пахло смачною вечерею чи закусками, коли вони разом збиралися на вечірній перегляд фільмів.

 

Ось і у цей вечір Спартак знову почував себе вдома. Проте думка про хворого його непокоїла. Чоловік лежав під ковдрою червоний, іноді кашляв та голосно дихав.

 

— Жень.. Я привіз ще ліків. Ти як?

 

Риторичне питання, можна було і не запитувати. Стан того був взагалі ніяким, тому чоловік не чекаючи на відповідь, пішов на кухню заварити чаю та дістати ліки.

 

Через 5 хвилин у кімнаті вже пахло малиновим чаєм.

 

— Спартачку, моя голова зараз розірветься…

 

Женя трохи привстав на ліктях, аби випити таблетки.

 

— Знаю. Зараз пий чай та пробуй заснути. Я схожу у душ та повернусь.

 

***

 

Вода – заспокійливе для тіла. Після роботи це один з найбільш дієвих засобів від втоми. Перевдягнувшись у запасний одяг, Спартак, нерішуче, дуже тихо, зайшов до кімнати. Під ковдрою, замотаний по ніс, лежав Янович.

 

— “Ніби заснув…”

 

— Спартак, ти можеш побути поруч?

 

— Я думав ти спиш. Звісно, щось не так?

 

Чоловік сів на ліжко, а Женя помотав головою.

 

— Просто я цілий день один сиджу, навіть подивитись нічого не міг. Можеш розповісти мені про свій день?

 

— Якщо тобі стане краще, то звісно можу.

 

Янович закрив очі та взяв того за руку. Спартак знав як заспокоїти його, тому пальцями іншої руки почав перебирати неслухняні кучері. Протягом години Суббота говорив про свій день, новини, факти про які дізнався, щось про пацієнтів у рамках конфіденційності. Він не був людиною, яка любить говорити, проте Жені хотілось розповісти про все. Говорив про всі свої переживання та страхи, про плани та вивільнював себе від цього. Женя був тим, хто правда розумів та приймав всі його слабкості, не тікав від них та не затінював. Хворий так і заснув, крепко тримаючи того за руку.

 

— Сонечко, ти вже спиш?

 

Не почувши відповіді, Суббота полегшено видихнув. Він хвилювався про те, що чоловік не зможе заснути через температуру чи головний біль, але ліки та слухання довгого монологу однозначно допомогли. Проблема була тільки у переплетених пальцях і якби чоловік наважився забрати руку – точно б розбудив іншого. Він не придумав нічого окрім як лягти позаду, так само тримаючи того за руку. Спартак тієї ночі заснув обіймаючи Женю, відчуваючи його гарячку та запах м’ятно – цитрусового шампуню.

 

***

 

Ранок суботи почався не з сонця. Морозна хуртовина панувала за вікном так стрімко, що це можна було просто почути. Несправедливість засмучувала. Тільки но всі вже налаштувались на тепло та сонце, як різка зміна погоди. Хотілось залізти з головою під ковдру та спати весь день. Але Женя не відчув холоду. На його спині була тепла рука, а сам він носом вткнувся у чиюсь шию. Це Спартак, точно він. Чоловік все ще спав, обіймаючи другого. Від нього пахло смачно, Женіним гелем для душу і власним ароматом.

 

Янович акуратно виліз з обіймів, вдягнув капці та пішов на кухню. Його стан, здавалося, покращився всього за ніч. Готуючи сніданок, він не почув кроків, лише тихий голос за спиною.

 

— Доброго ранку, сонечко. Як ти себе почуваєш?

 

— Доброго. Вже на багато краще. Сьогодні ще день відлежусь і завтра буду як новенький.

 

Суббота сів за стіл, листаючи стрічку інстаграму. Він був вражений тому, що люди почали їх шиперити. За часів інституту, їх друзі часто жартома могли їх сфотографувати і виставити ці кадри з підписом “молодята” чи щось типу того. Але зараз це інший рівень. Так, вони обидва досить популярні і їх взаємодії є дуже близькими та частими. Проте така кількість артів, фанфіків, відео та просто теорій про їх відносини – феноменально.

 

— Ти вихідний сьогодні?

 

— Так, 2 дні ніяких записів, нарешті вихідний.

 

— Тоді можемо, якщо хочеш, щось подивитись. Ти вчора сильно втомився.

 

— Я думав, що ти відразу заснув.

 

Спартак посміхнувся. Янович поставив тарілки з сніданком на стіл, Спартаку каву, а собі чай, як зазвичай. Ранкова рутина була схожа на сімейну, родинну, інтимну. Навіть та сіра фудболка, що була трохи мала на Субботу, йому личила.

 

— Ні. Я дослухав до моменту про чоловіка з синдромом самозванця.

 

— Ого, це було майже у кінці.

 

***

 

Ось вона, комфортна атмосфера. Якою б світлою та, здавалося б, приємною не була домівка Яновича, йому завжди чогось не вистачало. Розмов, спільних перекусів, перегляду ТВ та простої присутності поруч. Спартак був тим, з ким хотілось розділити цю самотність, заповнити порожнину.

 

Весь день розмовляючи, вони переглядали шоу, навіть натрапили на старий випуск “1 за всіх”, де ще “зелений” Спартак Суббота сидів у кріслі гостей та іноді коментував ту чи іншу ситуацію. Чоловіки часто жартували на тему “зараз ми на вершині, але не потрібно забувати з чого все почалось”.

 

Вечірні сутінки спустилися на місто, сірою вуаллю. Хуртовина припинилася відносно недавно, тому небо не встигло розвиднітись. Кімнату освітлювало тільки світло від плазми. Під пледом, напівлежачи, чоловіки, іноді зіваючи, обговорювали чергову передачу. Недопитий чай стояв на малому столику коло дивану, покинутий. Напевно, якби це був не Спартак, то Женя б вже давно сидів за комп’ютером, переглядав матеріал до роботи, хоча туди йому тільки у вівторок, тягнув крепку каву, аби не заснути зарано. Проте саме тут, поряд, зовсім близько, сидить Спартак Суббота, говорить про те, що у героя передачі, вірогідно, розлад особистості. З ним не хотілось пити каву, тому що Женя знав що це марно, Спартак – його найліпше заспокійливе та присипляюче. Янович уважно слухав кожне слово, незмінно дивився прямо в очі, як він це робив завжди і іноді кивав чи мугикав. Ця звичка не дратувала Субботу, тому що це Женя. Якби це був хтось інший, він би просто замовчав, тому що звучить це занадто незацікавлено та байдуже, проте не від Яновича. Він був завжди зосереджений на його словах, ніби у момент, коли говорить Спартак, його мозок сприймає тільки слова Субботи.

 

— Вона взагалі нібито не розуміє що говорила хвилину тому, перескакує з теми на тему.

 

— Мгм..

 

Женя знову дивиться у екран. Тільки йому варто було повернутись, як почалась реклама. Чоловіки водночас видихнули, зробили тихіше. На годиннику вже була опів на одинадцяту, а за вікном темрява.

 

— Напевно, пора спати.

 

Майже пошепки, сонно повідомив Янович. На його слова йому не відповіли нічого, окрім кивка. Спартак був втомленим. Це його перші вихідні за 2 тижні. Так, він знав ціну здоров’ю та відпочинку, ставив власне здоров’я вище, а-ніж гроші чи незапланований виїзд, проте у минулий раз ситуація була критичною. Його очі вже ледве відкривались, тому Женя встав першим. Вони без слів пішли до спальні, Спартак за ним. Ніхто не був проти, тому вони лягли поруч.

 

— Спартак…

 

Вже під ковдрою озвався Женя.

 

— Що?

 

— На добраніч.

 

Ледве нахмурившись від збентеження, Суббота відразу ж посміхнувся.

 

— А відразу сказати, нє?

 

— Нє. Так не прикольно.

 

— На добраніч, сонечко.

 

***

 

Знову ранок. Знову теплий, навіть спекотний, у обіймах, під товстою ковдрою. Женя розплющив очі, відразу ж зажмурюючись. Навколо було занадто світло. Сонце не сліпило, проте освітлювало кімнату сповна.

 

— Доброго ранку.

 

— Доброго.

 

Женя ліг назад, напевно, і не думаючи прокидатись.

 

— Вже опів на одинадцяту, поки вставати.

 

Спартак занурив пальці у об’ємні кучері, розділяючи пасма на менші, а Женя, ніби кіт, почав ластитись, до тієї руки.

 

— Мені потрібно додому, завтра на роботу.

 

— Мгм…

 

Янович майже заснув, проте йому не дали цього зробити. Суббота забрав руку, скидаючи ковдру. Женя – самий найсправжнісінький мерзляк, для нього холод – катування.

 

— Не чесно користуватися моїми слабкостями!

 

***

 

Вже через 30 хвилин чоловіки стояли у коридорі. Один зібраний, у костюмі, з гладко украденим волоссям, одягнений у пальто, а інший, у капцях та піжамі, з кучерями у різні боки, все ще протираючи очі від сонливості.

 

— Спишемось потім. Їдь обережно, на вулиці напевно ожеледиця.

 

— Йой, хто це за мене так хвилюється, матуся?

 

Женя засміявся.

 

— Я пішов. Як що що – пиши. Бувай.

 

— Гарної дороги, бувай.

 

Закривши двері, чоловік завмер. Раніше, коли його друзі залишались у нього на ніч, а на ранок йшли, такого з ним не було. Зараз, десь у грудях, панувала тиша, а у горлі застрягло “чекаю на тебе після роботи”. Дійсно. Женя на секунду засумнівався, намагаючись оговтатись.

 

***

 

День тягнувся так довго, що здавалося, ніби він приклеївся до крісла. Кава не впоралась з втомою, тому чергове позіхання змусило сльози зібратися у куточках очей. На годиннику майже восьма. Навіть сидячи вдома за паперами , можна втратити багато сил. Звук смс майже оглушив.

 

Женя: “Привіт. Працюєш?”

 

Губи чоловіка розтягнулись у посмішці.

 

Я: “Як раз тільки закінчив.”

 

Женя: “Запрошую тебе на вечерю, є пропозиція, яку треба обговорити при зустрічі)”

 

Дужка. Значить “пропозиція” гарна.

 

Я: “Добре. Скинь адресу зустрічі, я під’їзду за годину.”

 

Все що відповів співрозмовник – геолокація якогось ресторану. Японська кухня. Невже така ця пропозиція важлива для Яновича, що він навіть обрав улюблену кухню Спартака?

 

 

Привіт! Цей фанфік, як альтернатива тому, як розвивалися б стосунки Женя та Спартака, якби вони були знайомі ще за часів навчання. Мені було неймовірно бачити таку не малу кількість переглядів на моїй попередній роботі, це просто кайф! 

Маю надію, що ця робота не буде гіршою. Бажаю гарного читання!