Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ж

    Софія ліниво крокувала вулицею, намагаючись не підслизнутися на мокрій бруківці. Цілий день неприємно мрячило. День на роботі був якийсь геть важкий та довгий. Коли у вакансії писали, що ейчар має бути комунікабельним та привітним вона не думала що настільки! Цим відпустки, тим лікарняні, подзвонити кандидатам, надіслати листи із такою неприємною та демотивуючою фразою “На жаль, маємо вам відмовити, але ми зберегли резюме у нашій базі, як тільки з’явиться нова вакансія ми з вами зв’яжемося”. Брехня. Це знала і ейчарка Софія, і кандидат. Зазвичай вона спішила додому, але зараз хотілося побути на самоті якнайдовше, а вдома була її співмешканка, яка хоч і була в іншій кімнаті, але все одно це не давало абсолютного відчуття спокою. Мінуси орендованої квартири на пару з низькою зарплатою. Софія втомлено зітхнула.

    – Піду в кав’ярню! – сказала сама собі дівчина, зупиняючись. – Та хіба я сьогодні не заслужила чашку кави? А може ще й тістечко! Маленьке, бо ще платити за квартиру, але хоч якесь.

    Вона дістала телефон і, уткнувшись носом в Ґуґл мапи, повільно пішла далі. Раптом вона перечепилася за щось. Глянувши під ноги вона побачила, що це була книжка. Софія підійшла ближче. З’ясувалося, що книжка була щоденником, з твердою обкладинкою та резинкою, яка тримала сторінки разом. Увесь мокрий та брудний від лежав на бруківці, а Софія ще й так недоречно жбурнула його ногою.

    “Мабуть хтось загубив”, – подумала дівчина, підіймаючи його пальцями, аби не замастити руки.

    Неподалік була якась кав’ярня і дівчина поквапилась зайти, бо знову починався дощ. Людей всередині було достатньо, усі хотіли сховатися від похмурої погоди в затишне кафе, і випити чогось гарячого. Вона обвела приміщення поглядом і помітила вільний столик у кутку. Кинувши пальто на стілець, вона побігла до вбиральні, бо брудний щоденник варто було хоча б витерти серветками, та помити після калюжної води руки.

    Повернувшись, Софія замовила собі лате та шматок вафельного торту і, отримавши замовлення, понесла його до свого столика, беручи вже чистий щоденник під пахву.

    Вона випила кави, з’їла пів тістечка і день враз здався їй краще та яскравіше. Щоденник лежав поряд на столику, а вона досі так і не зазирнула у нього. Відсунувши торт і каву трохи подалі, вона підсунула до себе щоденник, оглядаючи його. Наче звичайний, трохи вогкий через погоду, але сторінки майже всі цілі. На першій сторінці було місце для імені та контактів, в разі втрати щоденника, але поля були пусті, мабуть власник чи власниця не думали, що можуть його загубити. Софія сподівалася знайти хоча б щось, щоб повернути власнику, але, на жаль, нічого.

    “2 вересня. Щоденнику, якби ти тільки знав яка я дурна.”

    – Розумію, – пробурмотіла Софія.

    Отже, щоденник мав власницю. Софія зацікавлено продовжила читати. Вона не думала, що зараз хтось веде справжні щоденники, як раніше.

    “Стоп, а чи можу я це читати? Це ж певно особисте… – подумала дівчина, прикриваючи його, – але хіба це не допоможе мені його повернути? Можливо текст виведе мене на власницю і я зможу повернути їй таку цінну річ.”

    І вона продовжила читання, зовсім трошки відчуваючи свою провину.

    “Певно колись я зрозумію, що відчуваю, але я сподіваюся, що це не буде найболючішим досвідом мого життя.”

    Софія стурбовано звела до перенісся брови. Бідна дівчина, що ж її турбує?

    Час повільно линув, а Софія гортала сторінку за сторінкою, не в змозі відірватися від читання. Вона навіть замовила собі ще одну каву, і попиваючи вчитувалася в чужі думки та переживання. Цікаво, як виглядала дівчина, котра писала цей щоденник? В тексті зовсім не було нічого, що б натякало на її зовнішність, окрім того як вона писала, що вважає себе привабливою. “Але що це змінює?” – писала вона акуратним почерком на лінійках щоденника.

    “10 жовтня. Кожен раз, як я бачу її таке відчуття, що час зупиняється. Я хочу підійти, взяти її за руку, глянути в очі. Мені так багато є чого їй сказати. Воліла би я почути у відповідь її добрий дзвінкий сміх. Він, мов музика для моїх вух, немов маленькі білі квіточки у літньому полі, а усмішка, мов тепле сонце. Тільки нехай сміється щиро, хай посміхається лагідно, бо я не витримаю, якщо її м’які теплі руки відштовхнуть мої, а очі холодним поглядом, гострим льодом проштрикнуть мої сердце та душу.”

    Софія аж завмерла. Рука із чашкою завмерла за пару сантиметрів від її губ.

    – Оце так… – прошепотіла вона.

    Вона обережно відклала щоденник і зробила ковток кави. Серце швидко забилося, коли деякі думки закралися в її голову. Вона згадала, що кілька років тому, коли вони тільки познайомились із співмешканкою, то Софія відчула, що не байдужа до неї. Вона так і ходила зачарована декілька місяців, сподіваючись на якийсь поворот долі, що зблизить їх, але окрім зустрічей на кухні та оплати рахунків за квартиру їх нічого не пов’язувало. А потім та знайшла стосунки, а Софія так і залишилась чекати якогось дива. Але потім поступово полишила це, розуміючи, що життя не книга з героями, яких написали автори, що люблять наївність та хепі енди. І влаштувалася на іншу, більш прибуткову, роботу, тому що, вірогідно, співмешканка могла з’їхати, лишивши на Софію повну плату за квартиру.

    Дівчина сумно видихнула, беручи щоденник до рук знову.

    “28 листопада. Вона подивилась на мене, посміхаючись. Я клянуся, мій світ в той момент перевернувся.”

    Софія ахнула. Тепла радісна усмішка засяяла на її обличчі.

    “31 грудня. Ми разом зустрічаємо новий рік. Я щаслива! Я зробила власноруч сережки з її улюбленого фільму. Вони простенькі, але я хотіла, щоб це було щось особливе, тим паче ми домовлялися не дарувати нічого дуже коштовного. Мої руки тремтять.”

    Дівчина вчитувалася в рядки незнайомки, і по її тілу розпливалося приємне тепло. Вона раділа щастю незнайомої людини, ймовірно, читаючи те, що не мала права читати, але не могла зупинитися.

    “15 лютого. Мені є так багато чого написати.”

    “О, на наступний день після Дня всіх закоханих! – схвильовано прошепотіла Софія. – Нехай буде щось романтичне.”

    “…я хочу знову відчути її м’які губи на своїх. Вони, немов солодкі на смак та такі п’янкі. Хочу цілувати їх, та щоб вони цілували мої.”

    Софія ніяково вирячила очі. 

    – Ох… – видихнула вона, не в змозі підібрати слів. – Це… це…

    Вона хвилюючись зазирнула в текст знову, ховаючись від інших відвідувачів кав’ярні за сторінками.

    “Коли її руки стискали мої стегна, лишаючи на них червоніючі сліди, які з часом зникали. Мені хотілося відчувати це знов і знов. Бачити як здимаються її акуратні гарні груди. Чути уривчасті зітхання, коли вона кін…”

    – …чили?

    – А?! – налякано сіпнулася Софія.

    – Ви… закінчили? – ніяково перепитала офіціантка.

    – Щ-що? – вирячила очі дівчина.

    – Тістечко, я можу забрати тарілку? – усміхнулася та, вказуючи на пусту тарілку з-під торту.

    – А, так, так. Дякую.

    Офіціантка відійшла, і Софія тремтячою рукою потягнулася за, вже давно холодною, кавою. Їй здавалося, наче її щоки горять вогнем. Вона дістала телефон і, вмикаючи фронтальну камеру, глянула на себе. Щоки були яскраво рожевими, а вона майже ніколи не червоніла. Вона сховала обличчя за щоденником, обмахуючи себе рукою.

    – Як соромно…

    Але як би соромно їй не було, погляд на сторінки вона повернула знову. Поставивши лікоть на стіл та підперши долонею щоку, вона, ніби трохи прикриваючи очі продовжила читати.

    “Та ніч з нею була такою довгою, що здавалося час декілька разів сповільнювався, аби ми могли побути вдвох якнайдовше. Я не думала, що можу бути такою голодною до спокуси. Я кликала її коханою, вона цілувала мої шоки та шию, поправляла моє волосся. Плуталася у ньому пальцями коли я цілувала її груди та живіт. Цього було мало, я хотіла відчути її більше, але ще більше я хотіла, щоб відчула вона. Здається її стогони і досі не можуть мені забутися. Особливо ті, коли вона дозволила мені цілувати її нижче, та торкатися язиком між…”

    – Ну годі! – якось надто голосно вигукнула Софія, згортаючи швидко щоденник. – Час йти додому.

    Вона наспіх допила вже геть несмачну каву, накинула пальто, схопила сумку. Щоденник лежав на столику. Вона лишила його, відходячи.

    – Пані, ваш щоденник!

    Вона замружилась.

    “Дійсно! Подумають же, що це мій. От халепа.”

    – О, дякую! На все добре!

    Вона вибігла з кафе, щоденник вже майже опинився в смітнику поруч, але вона не змогла його викинути, завмираючи із ним у руці.

    “Так не можна. Це чиєсь сокровенне. Я поверну його власниці. Напишу в Твітері оголошення, може, хтось відгукнеться.”

    Софія кинула щоденник в сумку і швидким кроком пішла додому. Оце так щоденник.

     

    Я не приймаю жорстку критику щодо своєї розповіді, будь ласка, не пишіть її.

     

    0 Коментарів