Щирість

— Господи, Мерлін, ти ні на що не здатний телепень, мій сніданок більш подібний до корму для свиней!! Може віднесеш це до стаєнь, бо схоже ти часто там трапезуєш, якщо вважав, що це гідна принца їжа – вже ледь не на крик переходив Артур – ти і не уявляєш який я до тебе прихильний, будь який інший вельможа викинув би такого слугу, як ти, в перший же день!

Мерлін звик до образ, нарікань і неповаги зі сторони Артура. Він розумів своє положення і статус, та невже він для нього не більше ніж слуга? Невже господар буде ризикувати заради слуги життям, як неодноразово робив Артур, що є наслідним принцом Камелоту і єдиним спадкоємцем престолу. Наражаючи на небезпеку своє життя, людина такого статусу ризикує цілим королівством і це заради «ні на що не здатного» слуги? Звісно ні. Мерлін знав що їх стосунки це щось більше та кожного разу як принц принижував його , віра у їх дружбу розбивалась в друзки викликаючи гострий біль, який Мерлін був зобов‘язаний стримувати. Та цього разу він не витримав.

Після чергової насмішки над Мерліном Артур подивися на слугу в очікування саркастичної відповіді, але побачив, що уся мерлінова постать напружена, руки стиснуті у кулаки, голова його відвернута до вікна, так, що Артур бачив гострий профіль слуги, який швидко кліпав розчервонілим вологими очима.

Принц зашарівся розуміючи, що Мерлін стримує сльози..

Таке відбувалось вперше, він не знав як діяти, тож відказав тихо і ніжно, як тільки міг:

— Мерліне?…

Почувши Артурове звернення, чарівник відвернувся і поспіхом витер очі рукавом синьої сорочки. Він повернувся обличчям до свого хазяїна і нервово та криво посміхнувся.

— Вибачте, мілорд, я розумію ваше обурення, зараз же заміню вам сніданок. – дуже нефамільярно відказав Мерлін. Він хутчіш підійшов до стола і почав збирати металевий посуд з їжею, ставлячи його на велику тацю, усі його рухи були відривчастими та нервовими, через що металевий гуркіт рознісся на всі покої. Артур шоковано сидів дивлячись на Мерліна, та той намагався уникати його погляду. Тоді вже гучніше і впевненіше принц промовив:

— Мерліне, перестань! Заспокойся!

Мерлін завмер і по худорлявому обличчю скотилась сльоза, а за нею і друга. Чарівник почав прибирати їжу зі стола ще швидше і через мить був на шляху до дверей. Артур підскочив та підбіг до Мерліна, схопив його за руку і той зрозумів, що не зможе уникнути складної, для обох, розмови.

Секунд з десять вони стояли у повній тиші боючись зробити перший крок.

Артур відпустив руку Мерліна і сказав:

— Мерліне, невже ти засмучений моїми словами? Якщо це так, то я звісно прошу вибачення, не думав, що можу завдати тобі такого болю… – Мерлін повернувся до Артура, між ними було кроки з три і тут вже щиро на одному диханні чарівник промовив:

— Так, Артуре, так! Мене засмучують твої слова. Здавалось, ніби ми не просто слуга та господар, між нами та з нами стільки відбулось, але як можна бути друзями, якщо ти відносишся до мене як до сміття. Іноді мені здається, що ближчої людини ніж ти я не маю, а в інший час ти мене і за людину не сприймаєш. Ти не уявляєш скільки я для тебе зробив, чим я заради тебе пожертвував! – Мерлін застиг боючись реакції Артура.

— Чим ти заради мене пожертвував? Ради всього святого і чим же? – з насмішкою відказав принц.

— Господи, невже з усього вище сказаного ти почув тільки останнє і вирішив цим мене принизити? На секунду я вже й подумав, що ти справді щиро хочеш вибачитись. Артуре, нам ще багато доведеться разом пройти і це буде легше, якщо ми відкриємось, будемо щирими та ПОЧУЄМО один одного.

Артур застиг дивлячись на розпашілого Мерліна, який тяжко і швидко дихав.

— Ти справді хочеш щирості? – дуже тихо промовив Артур – тоді я дам тобі твою бажану щирість, Мерліне. – вже гучніше сказав він – Ми з тобою повинні тримати дистанцію, бо неприйнятно мати такі близькі стосунки зі слугами. Я занадто до тебе прив‘язаний, і це не природньо.

— Неприродньо? – Мерлін не усвідомлював про що говорить Артур, що може бути неприроднього у дружбі між ними, навіщо тримати дистанцію.

— Розмову закінчено. – відрізав Артур – Чекаю на свій сніданок. – Мерлін здригнувся від цього різкого тону, тож зрозумів, що час одкровень підійшов до неминучого кінця.

— Звісно, Мілорд. – відповів чарівник і поспіхом вийшов з покоїв.