Ще один виснажливий день

Ніч була важкою, спати було практично не можливо, хоч і вдалося подрімати кілька годин. Глянувши на годинник, з жахом зрозуміла, що тільки шоста ранку.

З вікна пробилися перше сонячне проміння, освітлюючи кімнату в теплі кольори. Та заспокоюючи мої думки. Бажання спати зняло миттєво і я не могла нічого вигадати як піти на прогулянку безлюдним містом. Мені все так само посміхалася вуличка та лавка біля будинку. Провівши по лавці, вся волога перейшла мені на руку, а дрібні краплинки перетворилися в суцільний потік. Кришталево чисті краплини роси, пронизувало сонячне проміння, надаючи блиску. А мої ноги порушували цю неймовірну тишу. Така засівша в мені в голові Lana Del Rey – Dark Paradise, нарешті залила вуха. Мій голос залунав дзвінко, поміж будинків та дерев слова пісні все лунали, як і мій спів. В ту магічну мить мені було байдуже чи чує мене хтось, чи заважаю, чи мною захоплюються. Я просто співала, не думаю ні про що. Коли горло запекло він напруги, а в мозку стихала мелодія. Я зупинилася і вслухалася в тишу, допоки не залунала наступна мелодія. Піднесений настрій збуджував тіло, змушуючи підтанцьовувати. Вулички закінчувалися та знову починалися як і пісні в навушниках. Сонце все більше виглядало за обрій, змушуючи людей прокидатися. Настав час повертатися. Кросівки промокли й ноги почали мерзнути.

Проходячи мимо люди, поспіхом збивали ранкову росу, дивлячись хто в телефони хто строго попереду себе. Бажання вирвати подібну особу з його реальності неймовірно зростало, але розуміння того що тільки заважатиму зупиняло мене.

Нарешті вдома. Пів на восьму, і все-таки спробую поспати.

*Сон*

– Запізнюсь, знову запізнююсь, як так виходить що єдине в чому я досконала це в запізненні на пару, особливо на першу.

Посеред коридору стоїть юнак та не може знайти аудиторію, як знайомо,буквально нещодавно мені допомагали в цій самій справі

– Яку аудиторію шукаєш?

– 45

– Ухти, збіг, мені теж туди, побігли ми вже запізнюємося!

– з-зачекай! – заїкаючись вигукнув юнак.

Вітер обдуває обличчя, та розвіває волосся, двері пролітають один за одним, та погляд падає на новачка якій поспіхом доганяє мене, щоб не загубитися.

– все, прибігли, заходимо.

Відразу як хлопець зрівнявся зі мною, я відчинила дерев’яні двері, зі скрипом ми зайшли в аудиторію. Побачивши вільне місце я всілася, та біля мене всівся і новий студент.

– Привіт, я Вільям, – привітався він, та широко посміхнувся

– привіт, Анжела, – відповіла посмішкою я.

— чудово бігаєш, поспівати було важко за тобою, – щиро відказав він.

Я посміявшись відповіла – але встигли

Пролунав дзвінок, а з ним зайшов викладач, та почав лекцію

Тепле сонечко пускало своє проміння прямо мені на обличчя та змусило мене покуняти, поглядаючи на мого нового сусіда по парті. Заснувши я прокинулася в цій забутій та ненависній реальності

Ті часи заворожують мене, наскільки все було прикрашене всіма фарбами світу. Кожна мить особлива та кожна мить варта спогадів та суму. Зробивши рутину, мій погляд пав на аркуш паперу, та я вирішила помалювати. Але що, в голову не приходило. Просидівши кілька хвилин я згадала останні миті сну і вирішила що саме це варте того, щоб увійти у світ. Рух за рухом виводилася постать молодика, який з посмішкою вдивляється в мої очі та ніби питає “чому ти зараз спиш”. Рука ніжно підпирала м’які лінії обличчя, а шкіра ніби виблискувала в сонячному промінні. Через певнийчас на мене дивився він, такий бажаний та такий милий Ліам. Так хочеться прижати його до себе, гладити сонячне хвилясте волосся та ніколи не відпускати. Та це бажання лише залишиться нездійсненою мрією яка йтиме зі мною впродовж життя. Повісивши малюнок на стіну я сіла навпроти та вдивлялася в портрет, годинами, паралельно продумуючи про всі можливі варіанти долі.

Не відводячи погляду від портрета я так і заснула, на дивані.