Шукай своє світло

Все це виглядає, ніби чийсь дурнуватий жарт. Знову навколо хаос і купа болі, що лізе у найпотаємніші куточки душі. Він знову опинився у своєму власному пеклі, зариваючись з головою. Сирість і безнадійність окутує тіло хлопця, що безнадійно намагається боротись за життя, вириваючись і благаючи пощади.

З його грудей проростають прекрасні квіти і прикрашають собою це жахливе місце. Кров поступово заповнює собою всю кімнату, пробираючись у всі щілини. Якщо пройде ще кілька хвилин, то його вже не врятують, подих затихне навіки. Хлопець все ще лежить з розплющеними очима та відстороненим поглядом, чекаючи власної кончини. Навколо брудно і непривітно, але він вперше такий спокійний.

Очі потроху злипаються від стомленості та постійного методичного болю, що заповнює кожну клітинку його слабкого організму. Перед собою він помічає дивовижну картину, яка вселяє в нього надію та силу. Жінка з чорним волоссям і темними, мов вуглинки, очима привітно посміхається парубку. Навколо неї чорний димок, як туман, заповнює собою простір і заспокоює. Він може поклястись, що бачив крила, які трохи тремтіли позаду, склавшись віялом.

Його губи розкрились в німому проханні, а з очей скапували сльозинки. Солоні доріжки швидко потекли по щокам, лишаючи брудні сліди. Його біль має закінчитись сьогодні, певно так виглядає спасіння. Ці доріжки та емоції не врятують від наслідків і точно вже не подарують мужність боротись. Останньою надією стала ця статна жінка, яка заспокоювала краще, ніж будь-які ліки.

Її обличчя опинилось поруч. Холодні пальці потроху витирали сльози, що невпинно лились з новою силою. Горло сильно охрипло, тож хлопець не міг видати жодного гучного звука, лиш тихо сопіти та стогнати від болю. Енергетика цієї жінки потроху заспокоїла, але з тим же подарувала можливість ясно думати. Смерть таки прийшла по нього, певно такий і буде фінал.

Потроху нахилившись до хлопця впритул, вона тихо видихнула. Легко мазнувши губами по щоці, вона швидко встала і наостанок щось тихо прошепотіла. Парубок засинав, у світлі різнокольорових вогників, що здіймались десь під повіками. В його голові жив цілий всесвіт, що майорів і заспокоював. Щось лишається жити вічно, а щось безсумнівно помирає. Так починається нове коло пекла для Чо Джису.

Лампи змінювали одна одну з величезною швидкістю, ніби він летів автомагістраллю. Навколо все відображалося какофонією зі звуків та слів, що боляче давили на черепну коробку. Поруч проносились люди, мерехтіли якісь вивіски, мов новорічні ліхтарі, від чого неймовірно сильно нудило. Джису важко давалося думати та аналізувати, але трохи сконцентрувавшись можна було щось відчути.

Цей сморід ні з чим не сплутаєш…запах медикаментів та хвороби. Дивно, що жодна з хвороб не мала ніякого запаху, але хлопець так часто бував тут, що це вже почало з чимось асоціюватись. Виникали незрозумілі емоції, що супроводжувались гіркотою в роті та неприємними поколюваннями внизу живота. Зараз Джису не розумів, що саме з ним будуть робити, що йому прийдеться перенести, що буде потім.

Обличчя покривають кисневою маскою. Звідкись долинають голоси лікарів, такі дивні та химерні, мов говорять якісь монстри. Джису хоче боротись зі сном, але повіки поволі закриваються, а тіло окутує слабкість. Йому страшно, мов малій дитині, хочеться прокинутись і зрозуміти, що навколо все це просто сон, а з ним все добре. Знову ці вогники, як феєрверки. Тепер їх можна відчути на дотик, мов теплі кульки, що приємно лоскочуть. Сили потроху покидають Джису і він провалюється у пітьму.

Очі-вогники дарують йому світло та можливість бачити. Хлопець потроху проходить у цій пітьмі, але всього боїться, тож ступає несміливо та обережно. Його окутує почуття неминучості, аж поки ті маленькі вогники не починають розростатись та зігрівати. Тепер спокій та меланхолія закрадаються в серці, а тіло мозок огортає безпека.

Попереду силует жінки, що вже сиділа поруч. Тепер її одяг був світлим, а крила, мов напівпрозорі. Вона дивувала своїм виглядом, але водночас була найпрекраснішим створінням, яке Джису коли-небудь бачив. Одним своїм змахом руки жінка рясно вкрила все квітами. Хлопець не міг стримати посмішки та подиву, в серці щось приємно гріло і не хотілось повертатись. За цей час вона стала йому такою близькою та рідною.

-Я б запросила тебе з собою,- голос мелодично злетів, приємно окутуючи,- та тобі ще рано туди.

-Дозволь піти за тобою,- Джису кинувся їй на зустріч, але пробігши кілька метрів зрозумів, що відстань не скорочується,- благаю, мене вже нічого там не тримає.

-Ти ще не зустрів своє світло,- жінка тепло посміхнулась йому,- я подарую тобі його, але відчувши радість не забувай про те, що ти благав.

-Я не хочу ніякого світла,- істерично крикнув хлопець, падаючи на коліна,- лиш забери мене з собою.

-Будь обережнішим у своїх бажаннях,- вона коротко махнула.

Квіти розчинились, мов пил. Навколо все почало блідніти та стиратись. Яскраві фарби вмить зникли, забравши з собою весь спокій та безпеку. Серце зжималось від страху, пульс почастішав. Джису відчував, що починає панікувати та боятись, аж до крику. Горло все ще дерло і боліло, крикнути було неможливо. Цього разу жінка забрала все, навіть вогники, подарувавши непроглядну темряву. Від безпорадності хотілось вити, але виходив лиш німий крик. Невже смерть це просто беззмістовне снування по темній матерії?

Мить. Година. Вічність…

Джису широко розплющує очі, підстрибуючи. Це більше походило на нервовий тік, адже тіло безсило розпласталось по ліжку після операції. Голова гуділа так, наче по ній гатили молотом без передиху. Горло боляче тягнуло, хотілось плакати, аби хоч трохи вологи потрапило всередину. Реалії його існування більше не лякали і не причиняли болі, просто пощастило…вкотре.

Хлопець нервово переглядався, можливо він був в палаті не один, можливо хоч хтось прийде на допомогу. Очі швидко знайшли потрібну людину – матір, які судорожно переминалась коло вікна, поглядаючи порожніми очима на вулицю. Її вигляд був не кращим: мокрі від сліз очі, аж червоні та набряклі; тіло постійно здригалось, а руки то і тремтіли. Джису тихо, одними губами промовив до неї, але в пустій палаті слова розлились дуже гучно. Матір швидко підлетіла до ліжка, обережно притискаючи синову долоню до себе.

-Як же я рада,- плачучи, промовила жінка,- що ж там сталось, синку?

-Пи…,- слабо протягнув хлопець в надії на те, що вона його зрозуміє.

-Ой, ти пити хочеш, та, таке буває після наркозу,- вона дістала пляшку з водою та обережно змочила самі губи, аби хлопець не наковтався багато води,- вибач, сонце, але поки неможна.

Її обличчя нарешті прикрасила слабка посмішка, що розквітла, мов вишня, ніжно і тендітно. Обличчя покрито павутинкою із зморшок, що додавались після кожного пережитого стресу, а очі впали від втоми та вилитих сліз. Скільки б болю не передав погляд, але тепло в ньому не зникало. Десь всередині цієї жінки жевріла іскра, що обігрівала самого Джису.

Перші години після операції були жахливими. Все живе, що лишилось в Джису, невпинно хотіло вмерти. Серце розривалось всередині, а всі органи пробирало, мов електричним струмом. Живіт скручувало в тугий вузол, а після пробирало потом від колючих відчуттів десь в легенях. Звикати до цього дивно, але так простіше, ніж переживати вперше.

Кілька днів реабілітації і ти будеш набагато живіший, ніж, коли все тіло хоче звільнитись. С часом Джису почав самостійно вставати і навіть ходити самостійно в туалет, але після того пробирала неймовірна слабкість та біль. Лікарі нічого толкового не казали, намагались захистити його та вберегти. Хлопець жадав правди, хотів знати, яке покарання поніс цього разу, що він віддав взамін на життя.

В голові відбувалась каша, що невпинно затягувала Джису в безодню. Він думав, що саме так і сходять з розуму, що його рідні просто відмовляться від психічно хворого хлопця, а він таки зустрінеться зі смертю. Це лякало хлопця, але це відчувалось лиш легким поколювання в пальцях і холодом в районі грудей. Страх можна швидко приручити, якщо знайти те, за що можна зачепитись серед живих. От він і шукав своє світло…

Хвороба точно розросталась всередині хлопця, підступно забираючи живі клітинки. Точно було важко сказати, але це добре відчувалось, коли подовгу думав. Ніби тлієш, але зсередини. То чи можна відчути, як людина само спалюється?

Батьки весь час сварились, звалюючи на підлітка гору незрозумілих тривог. Це закрадалось досить глибоко, звалюючи провину та сором. Скільки проблем через його існування, через ці травми, через його біль. Дзвін у вухах від їх крику, поширювався, здавлюючи череп з обох боків. Зараз би завити вовком, аби хоч трохи спокою…

-Замовкніть,- буркнув Джису, не сильно напружуючись, але так, аби його почули.

-Не говори так зі старшими,- суворо парував батько,- твоя хвороба не дає тобі такого права.

-Гей,- жінка вступилась за сина, смикнувши чоловіка за рукав.

-Як же ви задовбали цими сварками,- Джису промовив на видиху,- я хочу спокійно відпочити в палаті, але ж ви сперечаєтесь десь під боком.

-Ти що…

-Що?- перебивши батька, Джису продовжив,- ви тільки зараз помітили, що у вас є син? Ти прийшов лиш зараз, коли я можу отримати виплату…та тобі ж насрати на моє здоров’я та й існування, в цілому,- випалив хлопець.

-Заспокойся, милий мій,- жінка лагідно торкнулась хлопця, але той висмикнув руку,- тобі треба відпочити.

-Не чіпай мене,- істерично скрикнув підліток,- я вам не річ якась, зрозуміли? Весь час ви просто закривали на це очі…просто приходили в лікарню та брехали. Ви всім говорили неправду, навіть мені…просто…просто….

Джису думав про багато речей та ще багато хотів сказати батькам, але хвороба продовжувала спалювати його. Цього разу вона вела, тепер рахунок 1:0, точно не в користь хлопця. Виски сильно пульсували, а руки почали німіти, цього разу темнота прийшла швидше.

Прокинувшись, Джису не одразу зрозумів, що саме відбулось. Батько обіймав матір за плечі, його обличчя було спокійним і засмученим(?). Цього хлопець точно не міг уявити, може і досі сон? Дивно це…

Трохи звикнувши, хлопець помітив лікаря, який напружено щось промовляв до батьків. Лиш тоді Джису зрозумів, що саме не так…він нічого не чув…жодного звука. Незрозумілість змінила паніка, що наростала з кожною секундою, аж поки безшумна стіна не впала і до нього не долинули голоси.

«…це може бути неточно, ви ж розумієте…при таких травмах люди не живуть…його випадок це диво».

-Що диво?- хрипло протягнув хлопець.

-Джису, милий,- заплакано мовила матір, що ледь стримувала емоції.

-Всі вже мене похоронили?- легковажно відповів Джису,- не дочекаєтесь, в пеклі немає для мене місця.

Твій настрой…похвально,- обличчя лікаря було серйозним, але усміхненим,- якщо і далі будеш так триматись, то в пеклі тебе точно не дочекаються,- він посміхнувся.

Лікар здавався долею адекватності та реальності в його існуванні. Він точно міг сказати, що не так з Джису, не сіючи в ньому жодних сумнівів та переживань. Тепер, коли вони зіштовхнулись носом до носу, то від правди не втекти. Парубок довго чекав, аби лікар продовжив, але той мовчав, уважно розглядаючи пацієнта, ніби оцінюючи, чи готовий той дізнатись діагноз.

Джису непохитно лежав і поглядав у відповідь. За шістнадцять років не кожен підліток переживає стільки діагнозів. Якщо б йому сказали, що треба пластину, то він би засміявся. Подумаєш, ще одна. Необхідна пересадка органу? Нічого, почекає донора. Вкотре. Серйозне медикаментозне лікування? Не страшно, схудне від випитих ліків. Що так сильно могло налякати хлопця, який мав цілунок смерті?

-Пухлина,- тихо підсумував лікар,- твоя черепно-мозкова травма…боже, хлопець, як ти вижив? Коли тебе забрали, то в мозок вже пішов крововилив, це диво, що ти вижив, але, схоже, що за цей шанс таки є ціна. Пухлина злоякісна і росте з кожним днем. Влізати в твою голову, хлопче, ризиковано.

-Я помру?- тихо, з острахом, запитав Джису.

-Шанс на життя є…завжди є,- лікар посміхнувся та підійшов до хлопця,- будемо лікувати медикаментозно, але спочатку розберемося з усіма твоїми посттравматичними наслідками, а потім одразу на стаціонар. Все добре буде, я знаю це. Ти молодий, сильний, повір, хлопче, я знаю, що сильний, оце б не всі хлопчаки витримали.

-Мені треба буде лишитись в лікарні? Надовго?

-Місяць. Півроку. Рік. Хто ж знає?

Джису замовк. Знітився. Згинув. Скільки б не сміявся в обличчя смерті, але зараз він відчув найбільший страх. Хотілось вмерти миттєво, коли ще бачиш те світло в пітьмі, але згорати від хвороби та слабшати щодня…він панічно боявся цього.

Як шукати світло, коли його дні охопила пітьма? Коли навколо все перетворилось в день сурка, а емоції поступово зникають? Ти перетворюєшся на овоч набагато раніше, а ніж хвороба повністю заволодіє твоїм тілом. Витримати це? Витримати лікування, витримати біль, витримати слабкість…Джису не вмів цього, Джису було страшно.

Тиждень тягнувся безмежно довго. Джису було важко прийняти нову реальність: лікарня на сніданок, на обід, на вечерю Лікарня тепер це дім, спасіння і місце комфорту…для нього це в’язниця, що збудована зі страждань.

З тої розмови хлопець не проронив ні пари з уст, постійно обмірковуючи щось та перебуваючи на самоті. Здавалось, що краще відійти від рідних, аби потроху стухати наодинці. Джису розумів, що це робить боляче батькам, але вже давно здався хворобі, абсолютно не переживаючи за те, що може виграти. Який рахунок? 1:0? Здається, якась помилка, мало би бути 100:0.

Лікар дозволив слухати музику, але без навушників, що стало мукою для Джису. Це відволікало, правда, але постійний шум перебивав гармонійну та ритмічну музику, влаштовуючи справжній хаос для музиканта. Певно, це теж відіграло свою роль, що хлопець втратив найкращі ліки – музику. Лікар обіцяв, що згодом все повернеться на круги своя, що навушники буде дозволено, але ж ті примарні думки не гріли.

Йог буквально бісив шум, що постійно бив по вухах. Джису слізно просив, аби його поселили в окрему палату, де він міг би спокійно жити, ховаючись у власній тіні, думаючи про вічне та домовляючись зі смертю, але лікарі були непохитні.

Є кімнати на три та чотири людини,- спокійно повторювала медсестра,- нічого іншого не запропоную.

– Тоді прийдеться вбити сусідів,- невдало пожартував хлопець, швидко знітившись,- може є хоч якийсь варіант.

-Один таки є,- скептично окинувши Джису поглядом, жінка вийшла з-за стійки,- хлопець зараз живе один, бо його сусіда виписали, тож можете поки жити вдвох, але це не значить, що до вас нікого не підселять,- вона підвела Джису до кімнати.

-Один труп заховати точно буде простіше,- відсалютувавшись, він швидко сховався за дверима, лишаючи медсестру в ступорі.

Кімната була невеликою, але чистою та охайною. Джису подумав, що тут точно не вистачає його фірмового хаосу, що подарує трохи живих фарб. На ліжку сидів симпатичний молодий хлопець, по віку приблизно, як Джису, можливо трохи старше.

Його очі виражали дитячий інтерес і деяку стурбованість від появи Джису. Щось в ньому було причаровуюче, але пізнати от так одразу – неможливо.

Джису пройшов до ліжка напроти і присів, пильно розглядаючи сусіда. Кошачі очі перед ним теж блукали по його тілу, досліджуючи.

-Чо Джису, буду жити з тобою,- він протягнув руку, аби пожати,- думаю, що я тут ненадовго.

-Хьон-Су,- хлопець обережно протягнув руку у відповідь, торкнувшись долоні лиш кінчиками пальців,- думаю, що ти сильно помиляєшся.

Джису розгледів обличчя співрозмовника трохи детальніше. Хьон-Су був точно схожим на кота, що лукаво всміхався, мов щось нашкодив. Очі хитрі, але розріз дуже гармонійний. Обличчя точене, гарне та усміхнене, хоч і виглядало досить лукаво. В зіницях плясали іскри, що виблискували на сонці, відбиваючись у карих райдужках. Шкіра не виглядала хворобливою, а навпаки чистою і ніжною, хоч і була такою білосніжною, як у вампіра. Цей сусід точно щось приховує…